Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Sunday, Feb. 18, 2018

Сестри Тельнюк: «Ми не боїмося іншомовного слухача. Ми його любимо й чекаємо, як на певну інтригу»

Автор:

|

Травень 01, 2013

|

Рубрика:

Сестри Тельнюк: «Ми не боїмося іншомовного слухача. Ми його любимо й чекаємо, як на певну інтригу»

Відомий вокальний дует заслужених артисток України Лесі та Галі Тельнюк продовжує експериментувати з музичними стилями, виступати проти псевдокультур і прагнуть до того, щоби про українську культуру почули в усьому світі.
— Кожна нова програма «Сестер Тельнюк» — певний експеримент у культурному просторі. Який імпульс ви закладаєте у свою творчість, щоразу використовуючи інший стиль?
Галя Тельнюк: — Cправді, виглядає так, ніби кожна наша програма просочена новим експериментом: вона наче змінює обличчя, хоча глибинний образ і суть залишаються тими ж. Змінюється час, змінюються наші смаки та літературні вподобання. Є такі моменти в житті, які змінюють нас, і вони відображаються в музиці. Перші кроки діяльності «Сестер Тельнюк» –– це вірші раннього Павла Тичини, трохи згодом — поезія Лесі Українки, яка була нам настільки близькою й рідною, що ми сприймали її, наче родичку. Перед такою літературою в нас зовсім не було страху. Вона входила в наше життя легкою, вільною ходою. Збоку, можливо, така зміна стилів виглядає як експеримент, але для нас це – нормальний плин життя.
Леся Тельнюк: — Експериментальним може виглядати новий «одяг» аранжувань, новий підхід до тексту, музичне спрямування. Усе це, насамперед, є зумовлене віршами та концептуальним стилем, від яких залежатиме вигляд кожного наступного нашого альбому. А далі йде підбір образів і всього, що складає культурно-мистецьке уявлення про наш продукт.
— Сьогодні українську культуру сприймають і розуміють дуже поляризовано. Багато хто розділяє: є культура, а є мистецтво. Інші голосно заявляють, що потрібен культурний прорив, бо українська культура — зовсім не сучасна. Що про українську культуру скажуть сестри Тельнюк?
Л. Т.: — Про людей, які вважають, що не існує української культури, можна сказати, що не існує їх. Це – сліпе невміння бачити навколо себе, небажання розплющити очі й дивитися, звернути увагу на те, що відбувається в Україні, у світі.
Г. Т.: — Це — збайдужіння й неприйняття, невміння висловити свою думку. А позиція нейтралітету – позиція пасивна, дуже негативна. Та фактично вона працює на знищення індивідуальності. Якщо людина сприймає культуру лише як телевізійний продукт, тоді її справді не існує. Потрібно навчитися розрізняти поняття культури й медіаінформації, яка виступає замінником культури та мистецтва. Звісно, молоде покоління намагається мислити інакше, знайти щось нове та вижити, воно не хоче зливатися з тим натовпом, на який сьогодні ми, власне, усі перетворюємося. Культура є. Якщо ми — справді держава, народ, то обов’язково повинні мати певний культурний рівень.
Л. Т.: — Культура нагадує дитину, яку замкнули в кімнаті й не хочуть випускати. Тим часом як гості щось святкують гучно, дитина нехай сидить у цьому кутку тихо та не показується. Така ситуація створена не людьми, які пробують щось зробити, а обставинами й тими, хто не хоче, щоби ця культура була. Людьми, для яких вона є бридка за своєю суттю.
Г. Т.: — Якщо говорити про українське національне обличчя, у багатьох людей чомусь виникають асоціації з гопаком і варениками. Далі ніхто не заглиблюється. Або ж створюються міфи про таємничий світ, у якому були зачаті українці, що жили й розвивалися, але ніхто нічого про них не чув.
— В Україні є величезна кількість талановитих людей, які не вміють себе позиціонувати, себе запропонувати, – і про їхню творчість мало хто знає. Як таким людям продемонструвати й усе-таки розкрити свій талант?
Г. Т.: — Кожна молода людина хоче бути почутою. Яким чином самовиразитися? Зараз молодь має той шанс протидії, котрого не мало покоління, із якого виформувалися, наприклад, і сестри Тельнюк. Було настільки закрите, обмежене та запрограмоване суспільство, що можливостей для виокремлення, як ось тепер, не було. Але ми встояли, нам удалося! Шанси є в усіх. А такого суспільства, що створить ідеальні умови для творчості, у жодному разі не може бути. Його просто не існує.
Л. Т.: — Демонстрування власного таланту – це боротьба, висловлювання своєї індивідуальності, коли тебе не чують. Зараз молоді й важко, і легко водночас: молоді люди можуть збиратися разом, ідентифікувати одне одного як однодумці, а з іншого боку – через комерціалізацію та псевдокультурну інформацію в медіа вони можуть потрапити в пастку.
Г. Т.: — Це такий підмінник цінностей. Коли «виразити» себе й «успіх» – наче слова-синоніми. Але заявити про себе можна й без успіху в мас, без того факту, що тебе «крутитимуть по ящику». Головне – обрати правильний напрям: кому ти адресуєш своє мистецтво, свої думки, дії, які мають покращити цей світ.
— Ви часто гастролюєте за кордоном, як українську культуру сприймають у інших державах?
Г. Т.: — Сприймають чудово. Не має значення, чи це — англомовний, франкомовний чи канадський слухач, усі вони знайомляться з творчістю сестер Тельнюк як з іншою культурою. І коли іншомовні глядачі пізнають через нас Україну, то сприймають її феноменально. Зараз перед нами стоїть мета — вийти на ширший простір, ми хочемо продуктивніше обмінюватися культурою з іншими народами в різних країнах світу. Це — завдання не лише сестер Тельнюк, а й держави.
Л. Т.: — Усе-таки за кордоном, у Європі, культура виглядає дуже фундаментально. Яка би цеглинка не ввійшла в цей фундамент – там і залишається. Кожен робить свій внесок. В Україні цього фундаменту немає. Ми не маємо в що вкладати результат нашої праці. Мільйони талановитих людей і їхні розбиті цеглинки валяються під ногами.
Г. Т.: — Мені дуже сподобалося, як один чоловік провів паралель із сестрами Тельнюк. Нашу творчість він порівняв із насінням коштовних квітів, якого назбиралося цілий мішок. Але засівати немає куди, немає поля, є лише маленький горщик. Квіти в ньому не проростуть, а посудина не витримає. Біда в тому, що просторих полів немає не лише в сестер Тельнюк, їх нема й у інших талановитих людей. І кожен задихається у власному горщику зі своїми бажаннями досягти кращого.
— Українська публіка — не одномовна. Як сприймають вашу творчість неукраїномовні реципієнти, чи можуть вони осягнути складну філософію виконуваних вами текстів?
Г. Т.: — Не мовний фактор є важливий, а освітянський, готовність душі – прийняти чи відкинути таку творчість. Якщо людина володіє українською мовою, то ще не відомо, що вона зрозуміє слова Богдана-Ігоря Антонича або Василя Стуса. Відбувається така загадкова річ, коли поезія здатна розтопити серце. Це — дивна магія й музики, і слова. Ми не боїмося іншомовного слухача. Навпаки, ми його любимо й чекаємо, як на певну інтригу. Перед нами завдання – змусити полюбити Оксану Забужко, Василя Стуса, Ліну Костенко, щоби вони ввійшли в серце та розум слухача.
Л. Т.: — Не потрібно перекладати поезію. Люди її відчувають. Може йти коротенька анотація, щоби слухач намагався проникнути в систему українських образів, української фонетики, мови, мелодики, які закладено у віршах.
— А візьмімо такі альтернативні гурти, як «Мертвий півень», «Плач Єремії», «Кому вниз?», які зараз зникли з ефірів, про них фактично не пише преса. І це — не поодинокий приклад в українській культурі. Можливо, є певні кордони, перешкоди, які не дають існувати творчим особистостям?
Л. Т.: — Знову повертаємося до поняття фундаменту, який ми ніяк не можемо вибудувати. У Франції, наприклад, таким гуртам уже дали б орден за внесок у культуру. А в Україні це просто ігнорується. Названі гурти – творчі люди, у яких є сили, потенціал, але немає ні залів, де можна виступати, ані умов, у яких можна спокійно працювати. Вони, мов ті кораблі, що стоять на суходолі, бо немає річки, щоби ці кораблі змогли пливти.
Г. Т.: — Ми стоїмо на суходолі, іржавіємо, і вже наші щогли пообламувалися…
— Ви самі неодноразово заявляли, що «Дорога зі скла» – це не етно, не фолк і не рок. Це – очищення крові, у цьому полягає ексклюзивність проекту. Розшифруйте свою ідею, будь ласка…
Г. Т.: — Між іншим, таке визначення придумала Оксана Забужко. Ми довго креативили та думали, як охарактеризувати стиль «Сестер Тельнюк». Він не повинен належати ні до року, ні до етно, фолку, тому що зараз вони сприймаються як застарілі форми. Слухаючи «Дорогу зі скла», людина має ставати кращою, оновлюватися, очищуватися. На цьому й зупинилися.
Л. Т.: — Хоча, правду кажучи, наш стиль – близький до року. Це — музика відкритості, протесту, музика правди, почуттів і відчуттів. Це – відчуття оголеного нерва, оголеної правди.
— Які з віршів Оксани Забужко, що виконують «Сестри Тельнюк», за своїм характером і темпераментом близькі кожній із вас?
Г. Т.: — Коли читаю Забужко, то сприймаю абсолютно все. Вона є мені близька й недосяжна водночас. Зізнаюся, іноді я до неї не ставлюся як до людини, як до істоти, що ходить на двох ногах, може їсти, пити, сваритися, хоча досить кумедно виглядає, коли вона це робить. Із віршів Оксани Забужко мені дуже подобаються «Теорема», «Нічні метелики». Як це не дивно, але ті, хто слухає поезію Оксани Забужко, – це чоловіки, що намагаються розшифрувати жінку та зрозуміти, про що вона думає, чим живе. Їм подобаються Оксанині «Благословляю жінку», «Відлопотиш дощем». Жінки, коли вбирають поезію Забужко, сприймають її, наче сестру, подругу, близьку людину. Вони обирають «Дорогу зі скла», «Не руш моїх кіл».
Л. Т.: — Я люблю Оксанину «Жінку з цитринами», цикл «Танго». Кожна поезія Забужко – надзвичайна, у неї є свій темпоритм. У житті Оксана дуже швидко вміє концентрувати свою думку, тому образи, настрій і відчуття на фізіологічному рівні смаку та запаху – усе це присутнє у її віршах.
Розмовляла Оксана Гайдук
Фото з архіву «Сестер Тельнюк»

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...