Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Saturday, May. 26, 2018

Сергій Жадан: «Триматися за речі, які були для нас важливими до війни»

Автор:

|

Липень 02, 2015

|

Рубрика:

Сергій Жадан: «Триматися за речі, які були для нас важливими до війни»

Сергій Жадан

Сергій Жадан, мабуть, — найближчий до народу український поет після Шевченка. Його тексти цитують напам’ять у галасливих компаніях, а на читання сходяться, як на концерти рок-зірки. Сергій завжди реагує на те, що відбувається в Україні, завжди діє. Нещодавно вийшла друком його книжка «Життя Марії», провідною темою якої є події на сході країни.

Будь-яка війна закінчується
— Чим є для вас «Життя Марії»?
— Це — моя остання на сьогодні книга. Вона складається з двох розділів. Перший — вірші, написані за останній рік-півтора, десь із 60 поезій. А другий — переклади з Чеслава Мілоша, які я робив останнім часом. Працюючи над цією книгою, я взявся перекладати його цикл «Голоси бідних людей». Ці вірші написано у 1943-1945 рр. у воєнній Варшаві та повоєнному Кракові. Читав ці тексти й розумів, наскільки вони суголосні з нашою нинішньою ситуацією: у Мілоша є відчуття катастрофізму, кінця часу чи кінця світу.
Мені здалося, що дуже важливо перекласти ці вірші та нагадати про них українському читачеві. Зараз багато хто перебуває в стані розгубленості, напруги, можливо, зневіри. Важливо нагадувати людям, що будь-яка війна закінчується, що життя триває, і нам потрібно триматися одне одного, допомагати одне одному та залишатися разом. Розуміти, що після війни ми нікуди не подінемося, а тому треба робити такі речі, щоб по її завершенні нам не соромно було дивитися одне одному у вічі.
Вірші, які увійшли до книжки, частково також присвячені подіям на сході. Тут є багато речей, пов’язаних із війною, хоча чимало й просто ліричних текстів. Я намагався писати так, аби вивести постать автора, «ліричного героя» трішки вбік, а говорити про цих от «бідних людей», про котрих писав Мілош.
— Досі, здається, для жодної книжки ви не робили такої кількості презентацій?
— Ми з видавцем постановили об’їхати всю країну, всі наші обласні центри плюс кілька просто великих міст, таких як Кривий Ріг, Кам’янець і Кременчук. Також важливо було поїхати на схід, у Луганську, Донецьку області. Вирішили, що в цій ситуації найважливіше – спілкуватися. Бачити очі, чути голоси. Мені цікавіше навіть не так говорити, розповідати, як чути людську реакцію. Чути те, що говорять інші. Мені здається, що доки люди говорять, є можливість порозумітися. А якщо вони закриваються, кожен тримається свого і не дослухається до іншого, то зникають будь-які можливості порозуміння. Відповідно, виникає дуже багато можливостей для всіляких недобрих речей.

Культура може бути терапією
— Як ставитеся до проекту «Зброя культури» від Міністерства культури України?
— Не знаю, правду кажучи, що це за проект.
— Це — об’єднання митців, котрі мають координувати проведення заходів на фронті…
— Це — добре. Просто не знаю, наскільки реально це реалізувати, з огляду на специфіку роботи Міністерства культури. Ми постійно їздимо на схід, але це — приватні ініціативи. Або самі знаходимо кошти, або ж їх збирають волонтери. Також нас запрошують місцеві активісти з Донецької та Луганської областей. Там є багато людей, які намагаються щось змінити. Люди нарешті включилися й активно щось роблять. Змінюють навколо себе культурний і соціальний ландшафт, бо розуміють, що, крім них, ніхто цього не буде робити, що жодне міністерство нічого не зробить.
— А культура може бути зброєю?
— Культура може бути терапією. Письменник може писати, може читати, виступати, зустрічатися із читачами. Цілком можливо, це буде цікаво й потрібно ще комусь крім нього. Це все — набагато важливіше, ніж у довоєнний час. Потрібно триматися за такі речі, які були для нас важливими, базовими та принциповими до війни. За речі, які нас пов’язують зі станом мирного життя, коли ти мав змогу ходити в театр, кіно, на концерти. Відсутність цього означає, що звільнилася частина твого простору. Тоді є небезпека, що порожнечу будуть заповнювати недовіра, страх, невпевненість, зневіра, відчай, чи аґресія.

Травми треба гоїти
— Часто кажуть про те, що Донбас дуже довго ігнорували, не чули. Але є й версія, згідно з якою, Донбас і не говорив…
— Я би сказав, що нікого не чули. Держава існувала і функціонувала, всупереч ініціативам і бажанням громадян. Гадаю, що Харківщини не чули так само, як і Донбас. Прикарпаття — також. А кого чули? Це інфантилізм — скаржитися, плакатися й говорити: «Ми тут взяли в руки зброю, ми почали стріляти, але ми ж не винні. Нас просто не чули». Сказати, що їх не чули, — неправда, сказати, що вони диктували умови, — теж не зовсім правильно. Зараз можна почути: «Цей Донбас, який намагався диктувати країні, як їй жити». Хто диктував? Роботяги, котрі спускалися в шахти?
— Як же тоді порозумітися?
— Можна, щонайменше, спробувати адекватно думати, без категоричності й апломбу. Там є різні люди. Є такі, котрі ніколи навіть не думали про якийсь сепаратизм. Є й такі, що рік тому мислили цілком адекватно, а посиділи півроку під обстрілами, й у них теж щось змінилося. Багато людей, які рік тому не поділяли сепаратистських ідей, а просто чекали, коли повернеться українська влада, тепер уже серйозно говорять про всі ці «республіки», про те, що вони — незалежні, що Київ має їх залишити в спокої тощо.
До того ж, там — дуже сильна пропаганда. Я спілкуюся з різними мешканцями Донбасу. Більшість із них не те що не хотіла б від’єднатися, вони ніколи не мислили себе десь поза межами України. Реґіон — специфічний, безперечно, але не можу сказати, що він є такий уже українофобський.
— З обох боків багато людей втратили рідних і близьких. Коли війна закінчиться тим, що Донбас буде в складі України, що тоді робити з цими травмами?
— Травми треба гоїти. А це буде непросто. Навіть якщо припустити, що в найближчій перспективі все це завершиться та відновляться державні кордони України, я собі слабко уявляю, за допомогою яких механізмів можна шукати спільної мови. Але те, що її треба шукати, — незаперечний факт.
— Ви — оптиміст?
— Я — реаліст. Намагаюся реально дивитися на ситуацію та розумію, що просто не буде. Навіть якщо завтра закінчаться бойові дії.

Є відповідальність перед країною
— Що ви думаєте про декомунізацію?
— Я добре поставився би до цього закону, якби його було впроваджено в Україні після проведення серйозних, тотальних і системних реформ. Якби стабілізувалася гривня, вирішилися проблеми з переселенцями та біженцями, завершилася війна. І тоді можна було б сказати: навколо проблем немає, візьмімося за декомунізацію. А починати із цього напередодні місцевих виборів… Уже тепер зрозуміло, чим це завершиться: восени «регіонали» та комуністи, проти яких, власне, й борються, пройдуть у всі місцеві органи влади. І будемо мати із цим проблеми.
— Якби вам прийшла повістка…
— Я би пішов у військкомат.
— Чи немає бар’єру перед тим, щоб убивати людей?
— Є, безперечно, бар’єр, але в мене так само є відповідальність перед країною, громадянином якої я є. Можливо, ці бар’єри не дають мені можливості піти добровольцем. Але якщо прийде повістка, то звісно, я не буду ховатися. Це — нечесно стосовно тих людей, які там зараз є, й які далеко не всі — добровольці.
Розмовляв Богдан Ославський, Zaxid.net

 

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...