Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Tuesday, May. 22, 2018

Сергій Жадан: «Примирення необхідне, але чи можливе?»

Автор:

|

Жовтень 02, 2014

|

Рубрика:

Сергій Жадан: «Примирення необхідне, але чи можливе?»

Сергій Жадан

Цьогоріч Сергій Жадан випустив дві неймовірні книжки. Одна — це «Месопотамія», інша — альбом-комікс-збірка-поезій «Бийся за неї». Поет на підтримку збірки «Бийся за неї» разом із гуртом «Собаки в космосі» вирушив у музичний тур Україною та Європою. Десь на роздоріжжі між пунктами цієї довгої мандрівки ми записали ранкове інтерв’ю — в очікуванні на автобус з Івано-Франківська до Львова, в останній день фестивалю Meridian Czernowitz і в перший день «Форуму видавців».

— Поговорімо про ненависть і мову ненависті. Її побільшало в публічному просторі. Що ти про це думаєш?
— Згоден із тезою, що у публічному просторі з’явилася ненависть. І гадаю, що її забагато. Одна річ, коли ненависть і злість виникають у людини, захопленої виром війни — скажімо, тієї, що на фронті. Інша річ — коли йдеться про людину, котра перебуває збоку, на позиції глядача. У цьому разі об’єктом мови ненависті стають якісь абстракції чи особа співрозмовника. Це — один з елементів війни, намір викликати в нас ненависть і злість, спровокувати на паніку, аґресію, постійний страх, стрес, напругу та загальне виснаження. Тому вважаю, що потрібно фільтрувати свої емоції та зберігати сердечність, навіть коли дуже страшно. Треба залишатися людиною. Хоч я й розумію, що це – непросто.
— Я згадую емоції цієї зими й ненависть до влади, неприйняття Януковича та його оточення. Порівняно з нинішнім днем, уся та ненависть видається просто дитячими викриками…
— Це — важко, адже такого досвіду незалежна Україна ніколи не мала.
— На кого насправді спрямована ця ненависть?
— Гадаю, це — ненависть до ворога, до особи, котра з іншого боку провадить війну та несе загрозу. Формально це — Путін, про якого співають похабні пісеньки. Це — Росія як країна-аґресор. Це — російські найманці. Неформально це — доволі випадкові особи. Ті, хто не згоден із твоєю думкою, хто має інше бачення ситуації. Ті, хто критикує речі, що тобі видаються монолітними й такими, яких не можна торкатися. Я часто помічаю в розмовах і дискусіях, у дописах, написаному, сказаному, прокоментованому дуже багато аґресії, якої можна було б уникнути в іншій ситуації.
— Уже певний час ми говоримо про те, що українська література останніх років містила в собі почуття тривоги — передчуття війни, передчуття великих суспільних змін. Чи ти в собі щось подібне помічав?
— Погоджуюся з тим, що поезія може якісь речі намацувати та передбачати наперед. Але я гадаю, що в текстах не було війни. Була певна бравада, зачатки мови ненависті, спрямованої проти Росії.
Не думаю, що там ішлося про конкретне передчуття саме війни. У мене його не було точно. Я до останнього був переконаний, що Україна зможе оминути цю пастку, що нам стане розуму й інстинктів самозбереження. Натомість, добре відчував потребу, необхідність та неминучість революції. Вона мала відбутися. Звісно, могло бути менше жертв, усе могло статися інакше, але історію не перепишеш.
— Як тобі живеться в прифронтовому Харкові? Війна — близько?
— Феномен цієї війни полягає в тому, що вона — не просто «гібридна», але й підла через свою офіційну неоголошеність. Україна швидко навчилася давати собі з цим раду. У державі тривають бойові дії, гинуть люди, нищаться міста та підприємства, а за 100 км звідти йде мирне життя, відбуваються фінансові оборудки, люди навчаються та відпочивають, провадять культурне життя.
У когось це може викликати напади ненависті, хтось ставиться до цього по-філософському, а хтось від самого початку дистанціювався, бо це, мовляв, – не його війна. Вони роблять вигляд, що нічого немає, що все – так, як раніше, і що все буде так, як раніше. Але так, як було раніше, уже не буде.
— Тебе особисто як зачепила війна?
— Війна мене зачепила тією мірою, що на війні солдатами й мешканцями окупованих міст стало багато людей, котрих я знаю особисто, які є для мене близькі. Вся ця територія — моя батьківщина. Я знаю та люблю ці ландшафти.
— Чи примирення можливе?
— Примирення — необхідне. Але дуже сумніваюся, що воно можливе. Про те, що примирення — це єдиний можливий варіант виходу з ситуації, я казав ще на початку березня, коли почалася так звана російська весна. Тоді тривала постреволюційна ейфорія й одночасно з тим у опонентів Майдану формувалася мова ненависті, яка дуже активно «прокачувалася» та підігрівалася. Про примирення ж розмовляти тоді ніхто наміру не мав.
Саме в той час, гадаю, все можна було спробувати вирішити шляхом взаємних компромісів. Тепер мені складно уявити, як можна запустити механізми примирення та взаєморозуміння. Але ми до цього прийдемо. Раніше чи пізніше війна закінчиться — на тих чи інших умовах, із тим чи іншим результатом. Війна не може тривати сто років, бо в нас немає цих ста років. Колись нам доведеться мати справу з тим, що ми живемо в країні, де була війна, де гинули солдати та цивільне населення.
— Як розбудовувати відносини з Росією?
— Гадаю, що русофобські настрої зараз – дуже високі, так само як у Росії посилилася українофобія. Це — взаємний процес. Все це лише погіршуватиметься. Важко уявити, що ситуація розвиватиметься інакше в час, коли сусідня країна веде проти нас неоголошену війну, а її населення цю війну активно схвалює. Важко уявити, щоби між нами в таких умовах були якісь добросусідські взаємини. Вони й не були добрими, але щодня стають іще гіршими. Ця ситуація розтягнеться в часі. Прогнозувати, скільки часу знадобиться для примирення та взаємного вибачення, дуже складно.
— Чи культура та мистецькі практики можуть стати каталізатором?
— Жести, пов’язані з мистецтвом, можуть згладити багато речей. Але я вважаю, що головні жести та головні слова мають належати політикам. Саме політики починають і закінчують війни. Політики роблять так, аби війни забувалися й щоби про війни не думалося з такою сильною відразою.
— Якою ти, як митець, бачиш свою роботу в цих умовах?
— Як митець, намагаюся проговорювати речі, які мені видаються важливими. Намагаюся зафіксувати якісь речі для майбутнього. Адже суспільна пам’ять — дуже коротка: здається, ми вже й не пам’ятаємо, що відбувалося взимку. Я скептично ставлюся до ролі митців як певних авторитетів, котрі могли би формувати думки: їхні голоси — не надто потужні, до них мало дослухаються. Тому важливо не говорити речей, за які потім буде соромно. Письменники мають фіксувати реальність. Якщо ти — письменник, і якщо ти — не на фронті, то спробуй зробити так, аби про всі ці події була достовірна важлива інформація. Не нашкодь!
Розмовляла Ірина Славінська, УП

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...