Новини для українців всього свту

Sunday, Nov. 17, 2019

Сергій Тримбач: «Масовий глядач хоче, щоб його дурили»

Автор:

|

Травень 29, 2019

|

Рубрика:

Сергій Тримбач: «Масовий глядач хоче, щоб його дурили»
Сергій Тримбач

Сергій Тримбач, заступник голови Спілки кінематографістів, раніше сім років очолював цю організацію. Фільми за його сценаріями «Любов небесна», «Вічний хрест», «Небезпечно вільна людина», «Довженко починається» здобули призи міжнародних і національних кінофестивалів.
— За Януковича мені двічі прямим текстом казали, що Будинок кіно доведеться віддати. А я відповідав: «Погано знаєте кінематографістів. Ми галас влаштуємо на увесь світ», — розповідає діяч.
Із Сергієм Васильовичем зустрічаємося у триповерховому Будинку кіно. Приміщення Спілка звела за власні кошти 1974-го.
— А сьогодні збудувати одну кімнату собі навряд чи зможемо дозволити, — п. Тримбач іде пустим коридором до свого кабінету. — Раніше Спілка мала виробництво. Бюро пропаганди на одних лише фотолистівках із акторами заробляло мільйони. Видавали журнал «Новини кіноекрану». Наклад — під 400 тис. Випускали лінійки, календарі, платівки з музикою до фільмів. Тепер нам потрібно 50-60 млн грн на ремонт, апаратуру, нові комунікації. Таких грошей ми не маємо. Три-чотири роки тому я відвідав польську Спілку кінематографістів. Вони не знають, куди гроші дівати. Бо Спілку перетворили на орган управління авторськими правами. І самі мають, і кінематографісти. За рік світовий класик Анджей Вайда отримував тоді до 300 тис. EUR авторської винагороди щороку. А що отримує наш класик Роман Балаян?
— Як з’явилася українська Спілка кінематографістів?
— Спілку в СРСР хотіли створити ще у 1930-х. Потім — після війни. Але в партії були проти. Спілки художників, письменників, композиторів були. Бо ці митці працюють самі, як селянин-одноосібник. Таких треба зібрати у колгосп — спілку, а тоді ними можна керувати. А кінематографісти і так працюють у колгоспі — щодня ходять на роботу, на кіностудію. У середині 1950-х директором «Мосфільму» став режисер Іван Пир’єв. Його найвідоміший фільм — «Кубанські козаки». Пир’єва називали «Іваном Грозним». Усі розбігалися, коли йшов по студії, бо міг і своїм ціпком шарахнути. Без проблем спілкувався з апаратом ЦК КПРС. Він та ще кілька кінозубрів пробили ідею створення всесоюзної Спілки. А з нею разом — і нашої.
— Коли ви потрапили до Спілки?
— Вступив 1986 року. До цього не міг, бо проштрафився. В найавторитетнішому московському журналі «Искусство кино» надрукували моє інтерв’ю з Іваном Миколайчуком. А далі — велику статтю про українське поетичне кіно. Воно було фактично під забороною, тому я став «нєблагонадьожним». Спілка навіть звернулася до редакції «Искусство кино» з наполегливим проханням більше не друкувати Тримбача. Мусили якось реагувати. Уже за два тижні після вступу я поїхав до Москви в Будинок творчості. Відчув, скільки дає Спілка. Я плачу п’ять карбованців на рік внесків, а тут такі поїздки, хоча б. Була перестройка. Нам показували західні фільми. Я вийшов звідти на третій день, похитуючись — такий мозковий штурм багато давав для розвитку.
— Чому життя в Будинку кіно стало млявим порівняно з радянськими часами?
— За СРСР однією з фішок Будинку кіно були закриті перегляди зарубіжних фільмів, що не мали шансів вийти в радянський прокат. На показах могли бути лише члени Спілки. Ще когось кожен міг привести зі собою. І приводили перукарів, продавців магазинів — по блату. Тоді за гроші мало що вирішували. Послуга за послугу. Скажімо, член Спілки або працівник Будинку кіно запрошує співробітника Центрального гастроному. Зате через два дні він йому телефонує і каже: «Мені, будь ласка, кілограмчик вирізки». Або ти мене — в Будинок кіно, а я тобі — модну зачіску. Потрапити на закритий показ було престижно. Наступного дня на роботі поважно казали: «Учора був у Будинку кіно, Фелліні дивився». А поруч сиділи Лариса Кадочникова, Раїса Недашківська. Ажіотаж був такий, що сюди лізли у вікна, через туалети чи дах.
На зламі 1980-1990-х кінематографісти вирішили, що публіка любить правду. Хоча насправді масовий глядач хоче, щоб його дурили. Він весь день тяжко працює, увечері вмикає телевізор, а його носом тикають у чиїсь проблеми. До того ж пішла велика хвиля іноземних фільмів. Фантастичних, казкових, пригодницьких. Дивилися їх у відеосалонах. Кінотеатри стали занепадати. На цій хвилі Будинок кіно втратив свою магію.
Також 1989-го кінематографісти домоглися ліквідації Держкіно під прапором боротьби з цензурою. Та швидко зрозуміли, що помилилися. 1991 року Держкіно поновили під назвою Держфільмофонд. Його очолив кінорежисер Юрій Іллєнко. Та за два місяці Спілка вже повела боротьбу з Іллєнком.
— Чому?
— Емоції били через край. Іллєнко репрезентував кандидатуру нового директора кіностудії Довженка, підприємця. Мовляв, саме такий здатен реформувати студію. Я того кандидата знав. І знав його режисер Роман Балаян. Ми заявили, що він — авантюрист. Іллєнко погодився, а за дві години підписав наказ про призначення. Усе скінчилося пшиком. Новий директор нічого так і не зробив. Зате війна з Іллєнком знищила Держфільмофонд. 1992-го його ліквідували. Стрічки практично перестали фінансувати. В кіно з’явилася діра, втратився зв’язок поколінь. Зміни почалися за Януковича. Хтось вклав у голову його молодшого сина Віктора: займатимешся кіно — піднесеш свій імідж. Якщо в останній рік правління Віктора Ющенка в бюджеті було 5 млн грн на кіно, то за Януковича — 170 млн. Зараз — мільярд. І нарешті, українське кіно почало отримували Шевченківську премію. Уже три роки підряд. Хоча за історію нагороди давали лише кілька разів.
Розмовляла Анна Балакир, «Газета по-українськи»

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...