Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Sunday, Feb. 18, 2018

Сергій Сидорський: «Артист балету повинен вміти любити, терпіти й відчувати»

Автор:

|

Листопад 16, 2012

|

Рубрика:

Сергій Сидорський: «Артист балету повинен вміти любити, терпіти й відчувати»

Український балет, як і сама країна, ставши незалежним 1991 року, тримає марку однієї з найсильніших шкіл світу. Вітчизняні трупи гастролюють у найкращих європейських, американських, азіатських театрах і збирають повні зали. Але якщо професія балерини – завжди на слуху, то чоловіче обличчя українського балету залишається в тіні. Про те, як можна в Україні пробитися на велику сцену, із чим зіштовхнутися та як пройти цей шлях із гордо піднятою головою, – у розмові зі Сергієм Сидорським, заслуженим артистом України та солістом балету Національної опери України.

Театр у світі називають «Київ-балет»
— У радянські часи український балет був частиною всесоюзного, точніше – російського, балету. Яких змін зазнав український театр?
— Спочатку нічого не змінювалося, усе йшло за інерцією. Розподілу після училища не відбулося, мене одразу взяли в театр. А мої однокурсники були змушені самотужки шукати собі роботу. Для одних це стало благом, для інших — проблемою.
Але все ж розпад СРСР уніс свої корективи. По-перше, нашу країну тепер надійно оточив кордон. Якщо раніше наш балет був усього частиною великого російського балету, то зараз наш театр — перший саме в Україні. По-друге, ми тепер – незалежні. Тут є свої «плюси» і «мінуси». Усередині балетного світу не так багато й змінилося. Ми так само спілкуємося, їздимо на гастролі, у гості — і вони до нас, і ми до них. Чогось учимося, про щось запитуємо, ділимося досвідом.
Із плином часу балет міняється. Стає динамічнішим. Звичайно, стара база та класичні правила зберігаються. Ми намагаємося підтримувати спектаклі, створені ще в ті далекі часи. Костюми оновлюються, але жодних змін не зазнають. Іноді балетмейстери вносять свої корективи в класичні вистави. Але великих, шедевральних сцен, таких як «Тіні» у «Баядерці» або сцени із другого акту «Лебединого озера», які створили Лев Іванов чи Маріус Петіпа, не чіпають. Нові костюми шиють з урахуванням нашого часу: з’являються матеріали, завдяки яким вони стають зручнішими й практичнішими. Зараз часто використовують проекції, яких не було раніше: замість декорацій у деяких театрах пускають картинки – вони бувають живими, рухаються. Ця апаратура дорого коштує, але не треба із собою на гастролі везти кілометри тканини для декорацій. Балет намагається йти в ногу із часом, але треба й зберігати те, що вже було створено до нас.
Після розвалу СРСР, можливо, навіть спершу чогось бракувало, тому що в ті часи відчувалася дуже сильна державна підтримка мистецтва. Радянський балет — це була світова гордість. Країна була величезна, талановитих людей – багато. Театри проявляли себе один краще за інший. І всі вони між собою конкурували. Раніше у балетній школі було до 50 осіб на місце, а зараз не так уже багато охочих. Недавно випустилося десь два чи три хлопчики на 20 дівчаток.
Колись у балету був певний рівень. Але з’явився шоу-бізнес, Інтернет… Але балет — це живе мистецтво. Нас не можна записати й пустити відео на великому екрані. Люди ходять у театр, аби подивитися на живе мистецтво із живою музикою. Хореографія — це мистецтво поєднання, графічне складання малюнка. Живі картинки, які між собою перегукуються, складаються в швидкі мінливі фігури. Це – рух, звернений у мистецтво на тлі людських емоцій, людських життів.
—У якому стані перебуває український балет зараз?
— Нині балет — гордість нашої країни. Ми залишаємося великим, сильним, шанованим у світі театром. Нас знають. Був тільки радянський балет, а тепер є й російський, і український балет. Зараз у нас балетна трупа налічує приблизно 170 осіб. У Большому, Маріїнському, гадаю, це число – трохи більше. Колись, я чув, воно сягало 300 чоловік. А у світі ще треба пошукати театрів із трупою 200 осіб! Є трупи, у яких 60 людей, і це — так би мовити, стеля. Потужність наших театрів дає змогу вести спектаклі й одночасно відправляти на гастролі дві групи.
Наш театр у світі називають «Київ-балетом», але є й інші трупи — із Донецька, Одеси, Дніпропетровська. Нас дуже люблять у Японії. Ми збираємо повні зали. Ще, наприклад, було приємно, коли в Мексиці був гала-концерт і виступало три найсильніших театри часів СРСР. Про нас на афіші написали: гала «Маріїнський, Большой, Київ». На це було дуже цікаво подивитися, тому що всі ми танцювали класику – і всі трошки по-різному. Було видно різницю у нюансах, школах. Кажуть, що коли людина звідкись приїжджає, то у її вимові чути діалект, за яким можна визначити, звідки вона прибула. Так от, там якраз проявився різний «діалект» російського балету. Поглянувши на артиста, можна було визначити, у якій школі він навчався й де танцював. Але при цьому всі артисти були цікавими. Ми навіть брали собі деяких на замітку й спостерігали, як і що вони роблять. Було відчутно школу, майстерність.

Тіло — інструмент, про який треба піклуватися
— Чи в Україні молоді танцівники мають шанс вибитися на велику сцену?
— Коли з’являється яскравий, сильний, молодий артист, який щось може, то йому завжди дають можливість пробитися. Особливо це стосується хлопців. У них слабша конкуренції. Серед дівчаток конкуренція завжди була й буде. Їх у школу вступає більше. Якщо трапляється більш-менш сильна дівчинка — її обов’язково беруть в оборот. У нас тепер такий великий репертуар, що для всіх можна знайти роботу. Артисти проходять сходинками від малих партій до складніших, сольних і провідних ролей. Що швидше ти рухаєшся цими сходинками, то швидше доходиш до вершини. Лишень аби вистачило емоційних, духовних і фізичних сил.
— Якими фізичними й моральними якостями потрібно для цього володіти?
— Морально людина завжди повинна бути чистою, та й не тільки у балеті. Звісно, це має бути емоційна людина. У нас багато сильних героїв. Вона повинна вміти кохати, уміти терпіти, відчувати. Усі сюжети ґрунтуються на любові: коханні до жінки, любові до Батьківщини, любові до мистецтва. Танцівник повинен швидко розуміти, що він робить і що мусить зробити. Він зобов’язаний працювати не тільки над своїм тілом, а й над своїм образом.
Тіло — інструмент, про який треба піклуватися так само, як наші музиканти дбають про свої інструменти. Вони утримують їх у певних умовах, стежать за чистотою та справністю. За тілом треба стежити так само й підтримувати форму. Ми постійно тримаємо тіло в тонусі. Навантаження змінюється, спектаклі змінюються. Потрібен час, щоби підготувати тіло до нового спектаклю. Свою форму ми підтримуємо навіть під час перерв. Наприклад, цього літа я дозволив собі розслабитися на два тижні. Прийшов займатися – і я був не я. Дивувався: як я міг раніше це робити? Мені взагалі нічого не вдавалося зробити. Довелося помучити себе кілька днів, і потім уже все стало гаразд.
До фізичних даних теж є певні вимоги. Буває, приходить до школи дитина, і це – майже готовий танцівник. У балеті є свої стандарти. Раніше параметри були іншими. Наприклад, у часи Тальоні диво балету полягало в тому, що не надто худенька балерина стояла на пуантах і підносилася над підлогою, ніби ширяла в повітрі. Зараз люди дивляться на балерин і думають: яка ж вона тендітна! Коли та виходить на сцену, то виглядає інакше: світло, костюми й те, як вона рухається, заворожує, і це перетворюється на чари.
Люди часто, коли бачили мене поза сценою, казали: на сцені ти виглядав таким великим! А якщо я ще й у житті погладшаю, то на сцені буду видаватися ще більшим. Крім того, білі костюми теж дуже збільшують пропорції, тому ми за собою стежимо, щоби відповідати нинішнім стандартам. У партері глядачі сидять трішки знизу, і їм здається, що ми – вищі, ніж насправді. Коли високо стрибаємо, то люди впевнені, що це є нереальним і ми використовуємо якісь пристосування, щоби так стрибати. Ось це і є ілюзія театрального дива. Вважається, що для балету потрібно бути худим, високим, довгоногим і довгоруким. Також важливими є стопи. Коли високий підйом — це красиво. Нас із дитинства учать тягнути стопу, щоби була одна лінія. Балет — це малюнок ліній. Потрібно правильно підняти руку, аби збоку здавалося, ніби вона не закінчується. Лінія не закінчується, а продовжується до нескінченності.

Добре там, де нас немає
— А як ви потрапили у балет?
— У народному ансамблі хору імені Верьовки в мені розгледіли дані для класичного балету. Я ж починав із спортивної гімнастики. Батьки, за що їм – величезне «спасибі», відправляли мене всюди: ходив на плавання, фехтування, а з акробатики навіть розряд маю. Спробував себе багато в чому, але танець — це творчість. У ньому я зміг себе реалізувати. Педагог порадила мені вступати у балетну школу, сама ж і підготувала.
Вступив з першого разу. Звичайно, дані в мене були, але були й недоліки, із якими борюся донині. Робота над собою триває все життя. Я був одним із найкращих випускників свого класу, і мене одразу взяли в театр. Але солістом я став не одразу. Починав із самого низу. Перетанцював усе, в усіх маленьких партіях. Але робив це з таким задоволенням і поривом… Якщо, наприклад, виконував розніжку, то так, що п’ятку вибивав і її потім вставляли. Це завзяття призвело до серйозної травми: стрибнув так, що приземлення виявилося дуже жорстким, і відразу — гіпс на всю ногу. Потім ще їхав дві доби додому. Через ту травму я на рік випав із роботи. Дуже важко це пережив. Дехто з лікарів казав, що після цього не танцюють. Я нікого не хотів слухати. Єдине, що допомогло, — це молодість, завдяки якій усе швидко загоїлося. За рік я вийшов на сцену. Зараз травма не турбує. Тільки титановий гвинт у нозі залишився як нагадування мені, що намагався стрибнути вище власної голови, зробити більше, ніж міг. Відтоді працюю акуратніше й уважніше ставлюся до себе: не від великих емоцій, а з розумом і професіоналізмом. Може, мене треба було стукнути, щоби я зрозумів, що потрібно працювати грамотно, усвідомлено та довго.
— А чи бували випадки, коли вам у пуанти підсипали скло чи натирали костюми скловатою?
— Я чув такі історії. Напевно, таке траплялося. Раніше була інша конкуренція. Особливо між жінками. Може, вони й могли щось підкласти, але, мабуть, про це говорять більше, ніж є насправді. Конкуренція є у будь-якій справі, у будь-якому бізнесі. І це – добре. Вона сприяє тому, що кожен хоче стати кращим. Але конкуренція має бути здоровою. У нас у театрі, вважаю, – здорова конкуренція.
— Чи багато українських висхідних зірок поїхало до Москви, Санкт-Петербурга, у європейські столиці?
— Була така тенденція після розпаду СРСР. Коли впала «залізна завіса», люди почали масово виїжджати, тому що стало можна. Спочатку й у мене виникали думки про від’їзд. Але потім вирішив, що мені й тут добре. Країна йшла на підйом, зарплата підвищувалася, і я піднімався службовими сходинками. Знайшов «плюси»: тут я вдома, я — киянин. А недоліки й за кордоном є. Зарплата там – більша, але люди й платять більше: ті ж податки, високі ціни на продукти. У процентному співвідношенні виходить те саме, що тут. Деяким знайомим, які виїжджали, грошей вистачало рівно до наступної зарплати. Навіщо тоді їхати? А за кордон я можу їздити й на гастролі. Мене звуть як запрошеного соліста в інші театри. У нас – інша система роботи, і я до неї звик. Настав момент, коли мені перехотілося виїжджати. Добре там, де нас немає. Можна нескінченно шукати місце, де би тобі було краще, і не знайти його.
Розмовляла Тетяна Григор’єва, ForUm

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...