Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Saturday, Jul. 21, 2018

Сергій Романюк: «Я вистраждав роль Шептицького, мене викликали на проби п`ять разів»

Автор:

|

Травень 10, 2018

|

Рубрика:

Сергій Романюк: «Я вистраждав роль Шептицького, мене викликали на проби п`ять разів»

Нещодавно оголосили про повернення на сцену народного артиста України Сергія Романюка. Сам актор, котрий зіграв більше сотні ролей за останні 18 років, зізнається, що повертається з радістю.
— За 18 років ви знялися майже у сотні фільмів та серіалів, в т. ч. російських. Чи отримували звідти пропозиції після 2014-го?
— Справді, більшість ролей за ці роки я зіграв у російських серіалах. Після 2014-го також були пропозиції, але не від російських режисерів чи акторів, з якими я працював. Відтоді ми просто не спілкуємось. Можемо хіба привітати одне одного SMS. Я зашлю її в Москву, а звідти мене теж привітають із Днем народження. І все. Нас більше немає, не існує. Війна все обрубала. Так, українські актори знімалися в російських, білоруських фільмах. Кажуть, ніби ми були «младші братья», аж ні. Ми маємо свою державу, яка називається Україна. З нами треба рахуватися й усе.
— А що думаєте про події на Донбасі?
— Мені дуже жаль, що гинуть найкращі люди, котрі захищають українську землю. Не чужу, як це роблять російські найманці, а свою. Це страшно. Гадаю, ця війна надовго, але треба шукати якийсь вихід. Ось відпочиваю я на цій лавці, де ми з вами сидимо. Зупиняється чоловік, усміхається і питає у мене дозволу звернутися. Ми розмовляємо. Питаю, звідки він? Каже, з Луганська. Приїхав, аби подивитись на Західну Україну. Я з посмішкою перепитую, чи не боїться тепер бандерівців. А він мені також із посмішкою: «Це страшна дурість, про яку нам розповідають там. Ніби тут бандерівці вбивають тих, хто їде до них». Кажу, що ми навпаки, хочемо аби вся Україна їхала дивитися до нас на українські традиції, які бережемо. В т. ч. релігійні. Тут же навіть маленька дитина вітається «Слава Ісу». А він мені каже, що там люди стали цинічні, тому такого вже немає. Зізнається, що зі задоволенням би переїхав до нас жити, але не може. Я йому вслід: «Усе буде добре». Кажу так, бо сам у це вірю.
— Російські фільми за вашої участі не потрапили у список заборонених в Україні?
— Жоден не потрапив.
— Як ви ставитеся до цих заборон?
— Мені шкода, бо для молодих акторів російська школа була хорошою. Я там знімався, багато вчився за лаштунками. За їхніми серіалами можна вчитися й тепер. Є київські актори, котрі сідають на літак, аби у Пітері чи Москві повчитися чогось нового для професії. Ми маємо право робити субтитри українською і можемо купувати російські фільми, де немає шовінізму й антиукраїнства. Гадаю, цим треба користатися для розвитку власного кіно.
— А школа європейського кіно нам у цьому не допоможе?
— Для українських акторів завжди були ближчими слов’янські школи. Та й у Голівуді відбір акторів дуже ретельний.
— Ви б не хотіли мати своїх учнів?
— Хотів би. Я дуже комунікабельний і обов’язково знайшов би з дітьми спільну мову. Втім, якби отримав можливість приймати молодих абітурієнтів у театральний, робив би дуже жорсткий відбір. Не пропустив би напів- чи на чверть талант, бо такого немає. Це треба відчувати. Якщо абітурієнт не хвилюється, це погано. Сцена і камера цього потребують. А своїх студентів я б починав учити з малого: придивлятися до людей, їхньої поведінки. А вже потім тексти, сцена. Це дуже довгий процес, але надзвичайно цікавий. У кіно треба робити характер персонажа. Актор повинен вміти себе налаштувати.
— Ви якось зізналися, що для вас найбільш знаковою була роль Митрополита Шептицького у фільмі Олеся Янчука «Владика Андрей». Ви навіть сказали, що, готуючись до цієї ролі, два дні жили в монастирі. Чи змінила ця роль ваше життя?
— Насправді я втік із монастиря на третій день. Пригадую, роль була дуже важка. Я довгий час сидів у львівському архіві. Там одна жінка знала повністю життя владики. Більше того, у неї були записані усі деталі: як він поводився, як пив каву, як у нього наприкінці життя тряслися руки. У митрополита була подагра, він мав хворі ноги, бо багато працював, і нервова система його була повністю зношена. Зізнаюся, що вистраждав роль митрополита. Мене викликали до режисера фільму на проби п’ять разів. На кіностудії Довженка тоді всі дивувалися, чому Янчук так довго мене мучив. Усі фото- та відеопроби не залишали жодного сумніву, що ця роль мала бути моєю. Я вже казав Янчуку, що треба або починати зйомки, або прощатися. Але розумів, що ця постать є знаковою і фільм про неї буде дивитися увесь світ. досі отримую схвальні відгуки за роль Шептицького. Та чи після цієї ролі став популярнішим? Ні. Просто тоді, як і завжди, не зрадив своїй професії.
— А чи дивитесь нові українські фільми — «Сторожову заставу», «Кіборги»?
— «Кіборги» — не моє. Я таке не дивлюся, бо знаю, що там ллється багато крові. Про таке не можна знімати художній фільм. Документальний — так, але не художній. Я бачив частинку документального фільму, який зняли англійці, коли приїхали в донецький аеропорт. Ця стрічка отримала високе визнання у світі. Вражає, коли бездомні собаки їдять наших хлопців, які вбиті лежать там, бо їхні тіла не можна звідти вивезти. Як про це можна знімати художнє кіно?! Такі речі можна зняти лише документальними. Для мене кіно — це найперше актори. Також не дивлюся комедійні серіали, які тепер у нас знімають. Це не мистецтво. Молоді актори мають експериментувати. Але нехай не знімають примітив чи полову. Ось наш голова Держкіно пропагує наше кіно в усьому світі, запрошує інші країни для вкладення інвестицій. Так має бути! Підтримую. У цьому Пилип Іллєнко для мене — взірець.
— Відчуваєте, що українське кіно відроджується?
— Потяг, який потихеньку пішов по колії, обов’язково буде рухатися далі. Назад він ніколи не поверне. Все те, що у нас було, залишається класикою. Там є режисура, сценарії, актори. Треба трошки зачекати, і це знову з’явиться. Не треба гнати галопом і наскоком хапати відразу все. Пилип Іллєнко також десь сказав, що нам треба мати з чого вибирати. Ось Лесь Санін, котрий зняв «Поводиря», розповідав мені, що коли отримав гроші з держбюджету на цю стрічку, збагнув, що йому не вистачить коштів на те, що він задумав. Тоді він поїхав до Голівуду заробляти. Там знімав документальні фільми, художні. Через чотири роки повернувся. Тоді зателефонував мені й питає, чи зможу схуднути на 20-30 кг за три-чотири місяці. Я відповів, що ніколи, але сказав, що знаю, хто може підійти на цю роль — Стас Боклан.
— А були ролі, за якими все ж шкодували?
— Наприклад, за тим же «Поводирем». Та коли побачив, як зіграв Стас Боклан, подумав, що так не зміг би.
— Не можу не спитати вас про роль мільйонера у відеокліпі «ВІА Гри». Це ваша улюблена музика чи близький образ?
— Насправді тоді я грав полковника в одному з російських серіалів. Мені телефонує режисер, каже, що має для мене роль. Я приїхав до офісу. Вийшли на балкон. Він курить, я ні. Тоді він питає, чи не зіграю мільйонера. Я розгубився. А він мені: «Не бійся. Одягнемо, загримуємо під німця, котрий приїхав до Києва і закохався у молоду офіціантку». Я не відмовив. Сцена була пристрасною, партнерка тікає, верещить. Раптом режисер подає знак: «Стоп!». Я подумав: щось не так. А він каже: «Спасибі. Зняли з першого дублю. Ви нас вразили».
— А якби ви мали мільйон, як би його потратили?
— В мене ніколи б не було мільйона, але я б ніколи не пустив гроші на вітер. Коли повертався додому зі зйомок, завжди йшов у церкву, де був хрещений я і мої діти. Там залишав гроші для тих, хто їх потребує. Жінка про це не завжди знала. Втім, для мене це була внутрішня потреба. Жодного разу не шкодував, коли віддавав гроші. Пам’ятаю випадок у столиці. Повертаємось зі зйомок із колегою. Щойно отримали гонорар, а назустріч нам молодий солдатик, котрий просить на хліб. Ми купили йому два пакети продуктів. І так було нам прикро і соромно за свою армію. Депутати-мільйонери сидять, крадуть, а армію годувати нічим. Це було ще до 2014-го. Тепер, слава Богу, ситуація змінилася.
Розмовляла Ірина Дружук, Укрінформ

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...