Новини для українців всього свту

Thursday, Sep. 24, 2020

Сергій Грабський: «Членство в НАТО світить Україні не раніше, як за десять років»

Автор:

|

Квітень 02, 2015

|

Рубрика:

Сергій Грабський: «Членство в НАТО світить Україні не раніше, як за десять років»

Сергій Грабський

Чому розмови про приєднання України до НАТО, незважаючи на всю серйозність питання, так і залишаються лише розмовами? Як і коли українська держава зможе претендувати на членство у цій системі колективної безпеки? Чи можна змінити систему логістики вітчизняної армії? Якими є прогнози розвитку ситуації на сході України? По відповіді на ці запитання ми звернулися до військового експерта полковника запасу Сергія Грабського, котрий свого часу закінчив кілька закордонних курсів підготовки офіцерів логістики НАТО, був миротворцем в Іраку. Там він за особисті заслуги отримав медаль від Андерса Фоґа Расмуссена, тодішнього генсека Альянсу.
— Останнім часом тема членства України в НАТО знову активно обговорюється у суспільстві. Чи варто про це зараз говорити?
— З огляду на нинішні реалії, говорити марно навіть про середньотермінову перспективу членства України в НАТО. На жаль, ми багато декларуємо, але майже нічого не робимо в цьому напрямку. Перехід на інші стандарти триватиме у нас, щонайменше, десять років. НАТО — не так військова організація, як політична, і тому українцям треба мислити натовськими стандартами.
— А чи можна Україні спочатку приєднатися до НАТО, а потім уже Альянс допоможе їй підігнати стандарти?
— Північно-Атлантичний альянс є самодостатньою організацією, але він також залежить від економічних показників. І дозволити собі розкіш прийняти до своїх лав найбільшу країну Європи з усіма її проблемами та негараздами — неприпустимо.
У НАТО ніхто нікого ніколи силоміць не тягнув, туди усі прагнули самі. До Альянсу вишикувалася черга, і кожна країна конкурує з іншими. І якщо вона справді хоче вступити до НАТО, то щось для цього робить, чого не скажеш про Україну. Система, якою ми, українці, користуємось зараз, це — мумія колишньої радянської системи. Вона є неефективною, витратною та недосконалою. Але, на жаль, вона базується на наших можливостях. Перехід на стандарти НАТО щодо логістики потребує й політичної волі, і бажання, а також зміни певних стандартів у державі.
— Нещодавно народний депутат Борислав Береза звинуватив Міністерство оборони (МО) в ігноруванні співпраці з НАТО. Чи обґрунтовані такі закиди?
— Народний депутат міг висловитися дещо емоційно, щось не так сприйняти. Але в деяких питаннях мушу з ним погодитися. І річ тут навіть не в тому, що МО не хоче. Сама структура й ідея оборонного відомства у нинішньому вигляді не допускає реальної можливості співпраці з НАТО.
Структура МО не зазнала жодних змін. Там просто помінялися люди — і більш нічого. Ця система завжди буде чинити спротив змінам. Відірватися від «годівниці» завжди було, є і буде складно. Натовська структура ж вимагає відкритості та звітності, гідної поведінки кожного чиновника. Кожен окремий працівниу у міністерстві може бути «золотою людиною», але система створює таку ситуацію, що будь-яка ініціатива гасне і щезає в «чорній дірі», яка називається МО.
— Як можна змінити цю систему?
— Передусім потрібна політична воля керівництва. І зміни необхідні вже зараз. Адже, якщо порівняти сьогоднішню витратність нашого війська з тими методиками і процедурами, які пропонує НАТО, то ефективність натовської системи буде істотно вищою. Вона добре зарекомендувала себе у війнах двох останніх десятиліть. Це — і удар по Сербії,й участь в операції в Лівії, в Афганістані.
Ця система була відпрацьована, як годинник. Для прикладу, як усе змінювалося, можна взяти Литву. Армія цієї країни також була зрізом радянської системи. Приїхали американці литовського походження, зробили стратегічну оцінку можливостей, потреб і необхідних змін. Далі все підрахували і подали на розгляд Сейму та президента республіки, рішення було ухвалене. Усі збройні сили в один момент були розпущені, і розпочалася їх відбудова заново.
— Але ми не можемо так зробити, тим більше зараз…
— Не можемо, однак є ще досвід Грузії. Ця країна теж постійно воювала, навіть більше за Україну, починаючи з 1990-х рр. Але грузини часів президента Саакашвілі створили модель паралельної армії. Вони сформували повністю з нуля спершу батальйони, а потім — бригади, які цілком задовольняли натовські стандарти.
Було зроблено так, що сержантами, інструкторами від самого початку були не громадяни Грузії, а американці. Вони взяли добровольців і занурили їх у систему зовсім іншої реальності, не тягли за собою багаж позастатутних взаємин, зверхнього ставлення командирів і начальників. Одночасно виховувався свій офіцерський і сержантський корпуси.
Українцям також ніщо не заважає піти таким шляхом. Адже ми є надзвичайно обмежені в ресурсах і не можемо дозволити собі просто знищувати їх. Про наше з Росією співвідношення сил і засобів й говорити не варто. Українці можуть перемогти лише якісно, а не кількісно.
— Деякі країни заявили про готовність навчати українських військових спеціалістів, а дехто вже і розпочав. Чи це — початок змін?
— Дуже би хотілося, щоб це стало саме початком якісних змін. Однак, на жаль, навіть зародкового стану поки що не спостерігаю. Одна річ, коли ви зібрали людей, одягли їх у найсучаснішу форму, дали їм М16, а що далі? Після озброєння та тренування вмикаються економічні чинники. Як буде здійснюватися обслуговування техніки? За старою системою?
Нічого не хочу сказати поганого про Житомирський або Львівський танкові заводи, але хіба там будуть робити «Гаммери» чи «Саксони»? Як буде здійснюватися логістичне, медичне забезпечення? Бійця в гарній формі будуть повертати у ті ж умови, в яких він був? У чому ж тоді відмінність?
Держава має створити цілісний, єдиний комплекс. За стандартами НАТО, за кожним солдатом, котрий воює на передовій, стоїть п’ятеро, що його обслуговують. Усі військові чиновники і офіцери мають пройти тести на детекторі брехні. Я не вірю, що людина, котра 10-15 років ганяла офіцерів, зараз стане патріотом України. Я сам належу до радянської військової школи, але всім, хто має досвід Радянської армії, треба подякувати та відправити їх на відпочинок. Було смішно, коли відкривав лекцію для слухачів військової академії, і з першого рядка там бачив: «Базуючись на досвіді Великої Вітчизняної війни». Такої війни вже не буде.
— У структуру МО було «вживлено» «Волонтерський десант». Неллі Стельмах очолює департамент матеріально-технічного забезпечення, Юрій Бірюков є радником міністра. Чи вдається їм боротися зі системою?
— Дуже поважаю намагання цих волонтерів щось зробити. Однак це — спроба замінити людей, а не саму систему. Неллі Стельмах очолює департамент закупівель, який був створений під певні завдання. Вони змінюють не систему, а мінімальні процедури та людей у системі. А де гарантія, що людина не стане таким же елементом системи, як її попередники? Можна в межах чинного законодавства примусити виробника або чиновника виконати завдання не за десять, а за дев’ять днів. Але що при цьому зміниться принципово?
— Чи в цій війні на сході Україні допоможе НАТО?
— Нам треба облишити ілюзії про те, що НАТО прийде й усіх порятує. Ніхто нас не буде захищати. Причому фокусуватися треба на передовому іноземному досвіді ведення бойових дій. Україна воює технікою приблизно четвертого покоління, а оператор безпілотника США на передовій не сидить. Він може сидіти собі в офісі в Лос-Анджелесі, у командному пункті, і керувати діями безпілотника, який воює в районі Афганістану чи Іраку.
В Іраку американський солдат до зони операції не підходив ближче, ніж на 150 км. Лише на завершальному етапі туди підлітали гелікоптери, щоб оглянути результат. Спочатку здійснюється знищення ліній зв’язку, руйнується система забезпечення і тільки потім, якщо ворог не розуміє, що сталося, проводиться знищення найважливіших об’єктів.
— Чи, на вашу думку, активні бойові дії на сході буде відновлено?
— За кількісними показниками російської техніки, що зараз перебуває на Донбасі, ми мусимо очікувати відновлення активних бойових дій. Адже те, що тепер є під контролем терористів, не є самодостатньою територією. Наприклад, січневий наступ мав на меті завоювання інфраструктурних об’єктів: летовище, залізничний вузол і Маріуполь.
— А чи реально російським військам пробити коридор у Крим?
— Ні. Коридор має складатися з комунікаційних напрямків. Смужка землі завширшки 20-30 км — це не коридор, а просто смуга землі, яку треба утримувати. Щоби зробити коридор, треба захопити територію, яка мала би кілька паралельних автомобільних і залізничних шляхів.
Чи може Росія собі дозволити захопити таку територію? Ні, це – фізично неможливо, адже потребує перекидання лише на цей напрям більш як 80 тис. солдатів і офіцерів та їхутримування. Навіть якщо вони заберуть в армію все чоловіче населення, яке можна буде знайти на окупованих територіях, то й цього їм забракне.
— Тобто, час грає на нас?
— Після «Мінська-2» кожен крок поза рамками домовленостей мусить розглядатися як порушення й вимагатиме покарання у вигляді санкцій тощо. Економічно вони — не всесильні. Але в цьому випадку час грає на нас, і буде злочином не використати цього.
Варто пам’ятати: наш ворог також складається з кісток, м’яса та крові. Він так само боїться померти. У нас зараз є тільки дві опції — перемогти або загинути. І тут нічого не вдієш, шансу на життя під окупацією немає. Усе, що ми, українці, можемо робити, — це допомагати війську, своїй державі, самим собі будувати та жити.
Розмовляв Антон Кобилянський, «Укрінформ»

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply