Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Saturday, Oct. 21, 2017

Семен Семенченко: «Не всі, хто на фронті, — герої»

Автор:

|

Вересень 18, 2014

|

Рубрика:

Семен Семенченко: «Не всі, хто на фронті, — герої»

Семен Семенченко

«Українська правда» поспілкулаався зі Семеном Семенченком, командиром добровольчого батальйону «Донбас».

Повне охоплення не вдалося
— Чим ви займаєтеся зараз у Києві?
— У Києві роблю дві речі: 1) наші поранені бійці, котрі потрапили в полон, мають бути звільнені. Для цього в нас є кілька шляхів, і ми використовуємо їх усі. Є шлях, який застосовує ресурс влади — військової та цивільної. Інший, комерційний, ресурс — викуп, обмін. Третій — це міжнародні організації. Працюємо за всіма фронтами. 2) ми хочемо, щоби було проведено ретельне розслідування цієї трагедії; щоби змінили правила гри, за якими грає наша армія й котрі призвели до цієї трагедії.
— Розкажи свою версію того, що відбувалось під Іловайськом…
— Звідки взагалі взявся Іловайськ? На нараді з командувачем сектору чітко визначили план, за яким діятиме армія: глибоке охоплення, донецьке угруповання мало бути відсічене від усього іншого — від Сніжного, від Горлівки, від Шахтарська. Цим повинна була займатись армія. Позаяк армія «розпилює» свою піхоту по блокпостах, добровольчі батальйони мали займатися містами за підтримки бронетехніки.
— А хто мав іти в атаку? Добровольчі батальйони?
— В атаку мала йти армія, її завданням було блокувати міста. Добровольчі батальйони мали би ці міста брати штурмом, міліцейські підрозділи — заходити другою хвилею та зачищати від кримінально елементу, терористів, котрі ховаються по підвалах із гранатометами. Із перших же днів стало зрозуміло, що операція йде не так «рівно» — повне охоплення не вдалося. Мали цілковито відрізати Донецьк дугою — через Іловайськ, через Харцизьк — від Шахтарська та Сніжного. І через Ясинувату з’єднатись із дугою та відрізати від Горлівки.

Готували до війни проти сепаратистів, а це вже були елітні війська
— Які батальйони брали участь у цій операції?
— «Донбас», «Шахтарськ», «Азов» і «Дніпро». І мала бути передана бронетехніка Збройних сил України (ЗСУ). Підтягнули спочатку ці чотири батальйони до Іловайська для проведення розвідки боєм. Двома колонами вирушили до міста. «Шахтарськ» був змушений відійти. «Азов» зупинили на півдорозі — «скували» боєм (тоді саме загинув чоловік Тетяни Чорновол).
Ми дійшли до міста і побачили, що нас не підтримують. Коли зрозуміли, що, по-перше, координації між нами нема, бо зв’язок глушать; що та інформація, яку нам дала військова розвідка, суперечить дійсності, тож необхідно було відкласти входження у місто. Тоді ми вперше зіштовхнулись із диверсійно-розвідувальною групою росіян. Нас готували до війни проти сепаратистів, а це вже працювали елітні війська. Вони знищили двох моїх заступників: автобус повертався назад, зупинилися біля замінованого мосту — побачили дроти, що звисали. Хлопці вийшли, і в цей момент почали працювати снайпери. Тому було ухвалене рішення відійти. Бо сил для штурму точно недостатньо. Після цього надійшло повідомлення про те, що все чудово: сепаратисти біжать, артилерія їх розбила. Ми висилаємо розвідку, перевіряємо дані, збираємо нараду, визначаємо наряд сил і засобів.
— Це вже була друга атака?
— Так, друга, більш підготована. Туди прибув «Донбас». Усі інші прибути не змогли. Тому ми, поки був час, допомогли військовим.
— Атака почалася, незважаючи на те, що сил і засобів бракувало?
— Ці сили й засоби мали підійти пізніше. За словами Руслана Хомчака (командир Оперативного командування «Південь» — Ред.), в атаці мали брати участь 800 людей. Але їх не було.

Можна було взяти місто того ж дня
— Коли ви зрозуміли, що немає інших сил, то доповідали?
— Так. Доповіли генералові Хомчаку. Але все одно почалася розвідка боєм. Так сталося, що в складній ситуації опинилися «Дніпро» та мотострілки. Вони на зовнішніх обводах натрапили на дуже серйозну оборону. По них почали лупити. «Донбасу» вдалося обійтися без втрат і дуже глибоким маневром зайти в місто з тих боків, де на нас не чекали.
— Вас не здивувало, що вас пускають так легко?
— Вони й не пускали. Не треба думати про сепаратистів так розумно. Вони звикли до лобових атак, а ми ж у тил фактично зайшли одразу з кількох точок. На жаль, армія завжди атакує «в лоб», вона майже не вдається до маневрів. Ми першого разу спробували маневр в Лисичанську й зрозуміли, що військова справа — це мистецтво, якого треба вчитись. І дуже дивно, що багато людей, які мають академічну освіту, досі водять, як маршал Жуков, «в лоб». Ми зайшли, і виникла можливість знищувати їх зсередини. Оборона почала тріщати. Я доповів командувачу Хомчаку. До нас підійшли мотострілки. Ми зайняли фактично половину міста.
Після цього потрібно було завести війська, які залишилися, всередину і розстріляти просто все, що там залишилось. Можна було взяти місто того ж дня. Я ухвалив рішення, що ми робимо опорний пункт просто в місті. Звісно, впадало у вічі, як налякані та раді люди. Іловайськ дуже відрізняється від багатьох луганських міст. Це — місто, де люди настраждалися. Ми в підвалі школи побачили такі очі, яких не забудеш ніколи, — і дитячі, і жіночі, і чоловічі. Нагодували їх, заспокоїли, що тепер артилерія лупити не буде.
— Ці люди раділи приходу українців чи раділи тому, що може настати мир?
— Були всілякі. Мені хочеться вірити, що більше раділи приходу своїх. Серед нас було багато місцевих. Ми пояснили, що самі — із Донбасу. Ми для них були й українцями, і своїми. Гадаю, що більше раділи «своїм».
Адже до падіння Януковича про Росію не думав ніхто. Це все – штучно створена ситуація. Тепер видно, що воює в більшості російська армія. А меншість — або маргінали, або люди, які втратили своїх близьких, от і мстяться.
— Місто — зруйноване?
— Ні. Згадайте Слов’янськ. Розповідали всім, що він зруйнований, а потім що? Це — міф, що луплять по місту. Артилерія працює по окремих будівлях. Зазвичай туди, де розміщено опорні пункти бойовиків. А коли працює безпілотник, тоді взагалі немає випадкових пострілів, снаряд кладуть правильно у вогневу точку.
Наступного ранку я доповів про ситуацію. Знову повідомили, що підведуть підкріплення. Наказали залишатися там. В місто зайшов «Дніпро» — нашим шляхом. Ми сконцентрували людей на мосту. Я мав особисто показати людям, що іду першим. Що я не відправляю їх помирати, а вірю в результат. Тут мене і поранили. Березі (комбат батальйону «Дніпро-1». — Ред.) пощастило — йому кілька осколків влучило у бронежилет. В цей момент я й здав командування. Далі всі події можу реконструювати лише за доповідями підлеглих.

Жодної допомоги так і не надійшло
— Що казали в Генеральному штабі?
— Вимагали: «Швидше! Швидше!» (брати місто. — Ред.). Але на ці вимоги ніхто особливо не піддавався. Бо це — не перше наше місто. І розуміли: якщо ми не сплануємо, ніхто за нас не спланує. Тому головне — інформація розвідки: якщо ми впевнені, тоді йдемо. Як я потім з’ясував, керівництво Міністерства внутрішніх справ намагалося добитись підкріплення від ЗСУ, в яких були дуже значні сили в тому районі, але вони нічого не робили. Наші відбили чотири танкові атаки, бо у нас є протитанкова зброя. Коли минув тиждень, сепаратисти перестали турбувати нас контактними атаками. Вони бачили, що люди їх не бояться, і почали бити по нас «Градами».
— Як пояснили, чому немає підкріплення?
— Я впевнений, що вам розкажуть купу причин, чому понад тисячу людей там стояло з важкою військовою технікою й нам на допомогу не йшло. Я не знаю. Це слідча комісія має з’ясовувати. А в нас почали закінчуватися боєприпаси. Я починаю телефонувати всім, кого можу дістати.
— І що сказав міністр оборони?
— Я не знайомий із міністром оборони. Тому телефоную своєму начальству — командуванню Національної гвардії. Намагався вийти на Президента. Звісно, можна було мені нікуди не лізти. Моя справа — лежати під крапельницею і читати книжки. Але це — мої товариші. Мені телефонують хлопці: «Що ми тут робимо?» Наказ бути там. Далі йде удар із Моспино. Я розумію, до чого йде. А далі — повтікали ті, хто нам прикривав тил. Причому Юрій Береза із пістолетом у руці зупиняв начальника штабу.
— Чому вони втекли?
— Будь-яка війна на дуже значний відсоток складається з підлості, боягузтва та паніки. Не всі, хто воює на фронті, — герої. Це залежить від офіцерів, мотивації та ситуації. Будь-які війська можуть і проявити максимум героїзму, і піддатись паніці. Це – дуже складна штука. Так от: війська, що прикривали нам тил, відійшли. Залишалася ще можливість вийти з того котла до другої години ночі. А нам навіть ніхто не повідомив про відхід цих частин. Жодної допомоги нам так і не прислали. Прес-служба АТО повідомила, що все чудово, а в нас вже було подвійне кільце оточення — російська танкова бригада і російські десантники.
Розмовляв Мустафа Найєм, УП

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...