Новини для українців всього свту

Wednesday, Dec. 11, 2019

Сашко Дерманський: «У мене немає книг, перекладених російською, адже всі розуміють українську»

Автор:

|

Листопад 20, 2019

|

Рубрика:

Сашко Дерманський: «У мене немає книг, перекладених російською, адже всі розуміють українську»
Сашко Дерманський

Сашко Дерманський — справді один із найпопулярніших українських письменників, котрі пишуть для дітей. Він неодноразово здобував відзнаки престижних літературних рейтингів і премій, таких як «Книга року БІ-БІ-СІ», «Коронація слова», «Книга року» та «Золотий лелека».

Мене лякає слово «класик»
— Почуваєтесь сучасним класиком української дитячої літератури?
— Мене трошки це слово лякає, бо я знаю, хто такі класики! Це — мертві дядьки чи тітки, портрети яких висять над шкільною дошкою під рушничком, і ще їм можна домалювати ріжки й вуса в підручнику. Але, звісно, те, що мої твори потрапили до шкільної програми, — приємність. Адже хтось вирішив, що вони заслуговують, аби про них дізналося якомога більше дітей.
— Ваші твори вивчають і в молодшій, і в середній школі?
— Здебільшого мої читачі — це діти молодшого та середнього шкільного віку. В сьомому класі дітей уже потроху починає цікавити інша література, якщо в такому віці вони взагалі читають.
— У вас дуже виразні назви книг…
— Назви різні бувають. Намагаюся просто підібрати таку, яка, по-перше, пасуватиме самій історії, а по-друге — впадатиме в око та запам’ятовуватиметься. Скажімо, на назву «Бабуся оголошує війну» особливо гарно реагують старші люди. «Корова часу або нові пригоди вужа Ониська» — ми всі знаємо, що можна подорожувати машиною часу, а мої герої подорожують коровою часу. Це незвично, викликає зацікавленість і усмішку. «Чудове Чудовисько» просто гарно звучить, нібито тавтологія, але ж воно справді чудове. «День народження привида» — назва цікава тим, що не зрозуміло — що ж це за день?
— Чи беруть ваші діти участь у виборі назв?
— Ні, вигадую їх сам. Іноді читачі або рідні мені щось пропонують, але я звик покладатися на власний смак і досвід. Втім, деякі книжки й назви з’явилися завдяки моїм донечкам. Владі зараз вісімнадцять років, вона читає вже інші книжки. Златі — вісім, і мої книжки ми з дружиною читаємо їй перед сном.
— Вам насамперед хочеться прищепити дітям любов до читання?
— Щоб дитина переживала яскраві емоції, щоб, читаючи, почувалася щасливою. А якщо мені ще й вдається посіяти зернятко чогось важливого, що потрібно кожній людині, то, певна річ, я тішуся з цього.

«Дуже люблю бавитися словами»
— Деякі ваші книги — «багатосерійні». Так зі самого початку було заплановано, чи діти просять?
— Вони весь час просять і весь час чекають. Про якісь книжки кажу, що історія завершена. А про якісь — що дуже хотів би написати продовження, скажімо — «Чудове Чудовисько».
— Скільки у вас уже книжок видано?
— 25, є ще кілька написаних — вони зараз на різних стадіях ілюстрування, редагування чи макетування.
— Мова ваших книг соковита, колоритна, смачна, а якщо уявити, що хтось захоче їх перекласти іншою мовою, складно буде?
— В тому й біда, що я дуже люблю бавитися словами й у моїх текстах багато речей, які, не знаю, чи піддаються перекладу, особливо якимись не дуже близькими до української мовами. Скажімо, «Маляка — принцеса Драконії». З цієї книжки взагалі можна дізнатися про те, які слова й навіть цілі вислови ми запозичили з драконійської мови. Скажімо, афоризми — «молодий, зелений» — адже всі дракони, поки маленькі — зелені, а потім вони набувають інших кольорів. Чи коли ми говоримо: він «випалив» у значенні «сказав» із якоюсь емоцією, спересердя — то це ми теж запозичили з драконівської мови, бо дракони, коли щось кажуть, не стримуючи емоцій, — випалюють слова, тобто вивергають разом із полум’ям. У мене є багато різних каламбурів, скажімо, Чудове Чудовисько. Українською це звучить, а якщо перекласти, то сенс втратиться.
— Чудное Чудовище?
— Це саме та мова, якою я не дуже хотів би перекладатися.
— У вас узагалі немає книг, перекладених російською мовою?
— Ні, немає. А навіщо? В Україні всі розуміють українську.
— І раніше не було таких пропозицій?
— Раніше, дуже давно, був якийсь дивний телефонний дзвінок із Росії, я навіть не пам’ятаю, чим закінчилася та розмова. Але зараз я не видавався б там зі зрозумілих причин, хоча дехто з колег це робить. Не знаю, як люди з собою домовляються, мені складно це уявити.

«Доросла література — не моє»
— Як до вас прийшло розуміння, що ви хочете писати для дітей?
— Спершу було неприємне відчуття десь у черевній порожнині — їсти хотілося. На той час я працював викладачем і коштів бракувало катастрофічно. Я вирішив шукати додаткову роботу, але перспективу розвантажувати вночі вагони відкинув одразу. Ще в школі трохи намагався віршувати, мені було це цікаво, здавалося, що іноді щось вдається. Потім трошечки бавився лірикою, писав дорослі вірші: закохався, то й писав. От і подумав у слушний час: слухай, ану ж спробую написати для дітей якісь віршики і запропонувати в дитячий журнал. З цього все й почалося. Ці віршики надрукував журнал «Стежка», потім були наступні публікації, потім мене запросили працювати в редакцію і я ще добрий десяток років, після своїх пар, бігав на другу роботу. Писав для «Стежки» вірші, казки, аж поки не доріс до якоїсь більшої історії та написав повість «Володар Макуци, або Пригоди Вужа Ониська», яка 2004 року вийшла книжкою у вінницькому видавництві «Теза». Досі вужик Онисько є одним із улюблених героїв дітей, вони його обожнюють, а Київський муніципальний академічний театр ляльок, що на лівому березі, взявся зробити про нього виставу. Мабуть, уже не менше року вони її готують, я зустрічався з режисером. Сподіваюсь, що скоро вужа Ониська можна буде зустріти й у ляльковому театрі.
— А в дорослу літературу не збираєтеся?
— Знаєте, мабуть, доросла література — не моє. Мені здається, що в дитячій літературі в мене ще є над чим працювати. Он, бачте, діти четверте Чудовисько просять. Дехто хоче знати, що ж сталося з родиною Ковальчуків із повісті «Мері». Та мені й самому цікаво. Хоча я й написав цю історію, але розумію, що коли читач перегортає останню сторінку, у нього раптом з’являється ціла низка запитань. Швидше за все, якщо писатиму продовження, та це буде передісторія деяких героїв «Мері».
— Маєте літературного аґента?
— Ні, я сам собі аґент. Але — якщо нас читають завзяті та вправні літературні аґенти, агов! Якщо, вам цікаво представляти інтереси дитячого автора…
— Я додала б — успішного й популярного…
— Певною мірою. Я б хотів, аби мої книжки видавали в інших країнах, перекладали іншими мовами, бо деякі з них гідні цього. Але, якщо автору самому вирішувати всі супутні проблеми, то не вистачає часу на написання нових книжок. Я й так зараз дуже мало пишу, потроху перетворююся на продавця власних книжок, а це не зовсім правильно.

«Обов’язково знайду, як і де себе реалізувати»
— У вас немає щоденного плану, як, наприклад, у Андрія Кокотюхи — 10 тис. знаків на день?
— У цьому його унікальність. Андрій дуже багато працює і може в такому темпі створювати дуже конкурентний продукт. Не уявляю, коли й як він все це робить. Він же, крім книг, пише сценарії, веде колонки в різних виданнях. Мабуть, це вже звичка, випрацювана роками, а я занадто ледачий для такого. У мене немає плану на щодень. Розумію, що було б добре якийсь мінімум писати щодня, адже це — як заняття спортом: якщо регулярно займаєшся, то є результат, його видно — і ти не втрачаєш форму. Якщо робиш великі паузи — тиждень, місяць, кілька місяців — це не йде на користь. До того ж, більшість цікавих ідей у мене з’являється саме в процесі написання: коли починаєш жити цією історією, характерами, героями, тоді охочіше накльовується сюжет, вимальовуються персонажі.
— Якось ви розповіли, що буквально з одного слівця «черв’якарство» вималювалася ціла книга…
— Аякже, чіпляюся за все, що можна — репліки героїв, їхні наміри, вчинки, звички… Не знаю, як це відбувається, але не можна вигадати все й одразу — і потім просто записати. Принаймні, у мене стається так, що дуже багато цікавих речей з’являються, саме коли відходжу від запланованого сюжету, бо ти бачу, що є інший, цікавіший шлях.
— Знаю, що ви нещодавно їздили на Донбас, зустрічалися там з юними читачами. Часто буваєте на сході?
— Я їздив із Благодійним фондом Сергія Жадана. Це була вже не перша наша спільна поїздка. Сергій і команда їздять туди регулярно, бувають у різних містечках, селах, відвідують навчальні заклади, школи, бібліотеки, інтернати. Я їздив із ними кілька разів, цього разу ми були у прифронтових Мар’янці, Георгіївці та Максимільянівці. Фонд подарував школам потрібні в навчанні та побуті речі, видавництво «А-ба-ба-га-ла-ма-га» люб’язно виділило на подарунки певну кількість моїх книжок, ми зустрічалися з дітьми, спілкувалися, я знайомив їх із своїми творами. Упродовж останніх років частенько доводиться їздити і до Краматорська, й до Костянтинівки, й до Авдіївки, багатьох інших містечок і сіл. Багато де бував і ще їздитиму, адже тамтешні діти потребують таких зустрічей.
— Чим займаєтеся у вільний від написання книжок час?
— Трошки більше року працював у селі Хотів під Києвом. Там дуже цікава громада, яка багато робить для дітей. Я вів невеличку літературну студію, ми з дітками збиралися, розмовляли про книжки, авторів, читали, бавилися в мовні ігри. Але ця сторіночка мого життя вже завершилася. За останні кілька років, відколи залишив усі свої офіційні роботи, я звик бути вільним художником — і навіть якщо один день на тиждень мені треба прив’язуватися до якогось місця й часу, це починає мене напружувати. Тому зараз працюю винятково над своїми книжками та сценаріями. Я б дуже хотів екранізувати «Мері», з Маляки можна зробити чудесний мультик, адже в серії вже цілих п’ять книжок написано! Знаю, що обов’язково знайду як і де себе реалізувати. Головне — бажання і наполегливість.
Розмовляла Любов Базів, «Укрінформ»

About Author

Meest-Online