Новини для українців всього свту

Saturday, Apr. 4, 2020

Рустам Росул: «Хочу зірвати куш у Лас-Веґасі»

Автор:

|

Березень 25, 2020

|

Рубрика:

Рустам Росул: «Хочу зірвати куш у Лас-Веґасі»
Рустам Росул

Цього року українська національна збірна «Ігор нескорених» поповнилася ще й закарпатцем. Це Рустам Росул, мукачівець, прикордонник, герой російсько-української війни. 2014 року його мобілізували потрапив під обстріл, отримав важкі поранення, пройшов реабілітацію і зараз долає нові вершини — вже як спортсмен. Змагатиметься на «Іграх нескорених» у трьох дисциплінах: штовхання ядра, стрільба з лука і велоспорт на шосе.
— Як почалася ваша історія на «Іграх нескорених»?
— Це історія довжиною в два роки. Прийшла до мене якось волонтерка Оксана Ремінець, питає, не хочеш узяти участь в «Іграх нескорених»? Гаразд, кажу, вдома нудно сидіти. А що будемо вибирати? Стали думати. Пройшли тестування, пробували всі дисципліни, в яких може брати участь сидячий. Сподобалося ядро. Відтак ходжу на тренування зі штовхання ядра вже два роки. Цього року був на всеукраїнських змаганнях для візочників, здобув там «бронзу» та «срібло».
— А лук і велосипед вибрали для участі на Іграх?
— Щось обирав, щось підвернулося. Давно хотів велосипед, але не мав. Його дали у збірній. Торік у нашої національної команди не було велосипедів, їх отримали тільки зараз. Коли на наші збори прийшли американці, запропонували додати більше видів спорту для візочників, ну, і закупили візки. Головне — не медалі, кажуть вони, а командний дух. Інакше — ще рік-два, казали вони, і будете між собою змагатися.
— Раніше брали участь у відбіркових змаганнях на «Ігри нескорених»?
— Два роки тому — з ядра, паверліфтингу та греблі, але до збірної мене тоді не взяли. Гребля не пішла, бо маю проблеми з легенями. Залишилися лук, ядро та велосипед. На тренування їздимо до Львова — там є у кого вчитися. Нещодавно ми звернулися до Закарпатської обласної державної адміністрації за допомогою, пообіцяли купити лук. Наразі ж тренуюся на інвентарі львів’ян.
— Але основна робота зараз із велосипедом?
— Атож, щодня тренуюся у Мукачеві, де проклали велодоріжку.
— Ставите перед собою якісь планки — щодо швидкості, наприклад?
— Треба напрацьовувати силу, зробити кардіопідготовку, бо доведеться змагатися на час і витримку (командна гонитва 30 хвилин).
— А як відчуття велосипеда? Їздите на ньому й у місті?
— Та не дуже — в основному, через водіїв — вони мене не бачать на дорозі й не розуміють, що воно таке їде.
— Коли вас не одразу взяли до збірної Нескорених, додало запалу?
— По суті, так. Носа не опустив. Але загалом моя участь в Іграх — заслуга Оксани. Вона постійно заохочує, змушує йти на збори.
— Сподобалася українська команда?
— Усі ветерани, у нас багато спільного, є про що поговорити. І дуже класні тренери: зі штовхання ядра — Василь Вірастюк, головний тренер збірної — Сергій Конюшок. З ними й поза тренуваннями спілкуватися дуже класно.
— Прикордонників у збірній багато?
— Я один.
— І той із Закарпаття!
— Еге ж! До речі, Закарпаття в національній команді Нескорених участь бере вперше. Таке враження, що всі на заробітках. Хоча достойних хлопців дуже багато. Можливо, наступного року буде більше, адже зараз вирішили брати на «Ігри нескорених» і ветеранів із невидимими травмами (контузіями, до прикладу), бо раніше брали тільки з видимими.
— На боґрач команду вже запросили?
— О, я кликав на боґрач ще на перших зборах. А на останніх, у квітні, обов’язково варитиму для них у великому казані у Кончі Заспі.
— Шо вам особисто дає участь в Іграх?
— Своєю участю показую, що у нас також є ветерани війни, достойні представляти реґіон на «Іграх нескорених». На Закарпатті з ветеранським рухом — не дуже. Ветеранські організації займаються більше юридичними проблемами ветеранів і фінансовими справами.
— У вас травма після війни? Розкажете свою історію?
— Ну, починається…
— Не любите згадувати?
— А хто ж любить?
— Але не спитати я не можу…
— 2014 рік, перша хвиля мобілізації. У Чопському прикордонному загоні створили першу бойову комендатуру, нас відправили на Схід. Новогродівка, Волноваха, Піски. Виїжджали невеликими розвідгрупами, один раз супроводжували вантаж і заїхали на чужий блок-пост. Тоді ще була мішанина з дислокаціями — тут стоїть наша Національна гвардія, а вже за 50 м — сепаратисти. Ми не туди повернули дорогою і нас обстріляли. Мене нашпигували кулями: чотири кульових поранення, осколки навіть не рахую. Пошкодили хребет, легені, черевну порожнину, праву ногу… Роберту Кісу (прикордонник із Мукачева, котрий загинув у тому обстрілі, нагороджений посмертно, його іменем у місті назвали вулицю. — Ред.) пощастило менше: помер за два дні в лікарні. Коли після обстрілу нас забирали медики, я кричав лікарям, аби мене лишили, а рятували його, бо у нього дружина, дитина, а в мене сім’ї немає. Але він не вижив. А в мене було вісім операцій, потім майже рік просто валявся у ліжку в госпіталі прикордонників у Києві. Потім — первинна реабілітація у Винниках, передмісті Львова, на базі ветеранів, аж згадувати страшно ті умови. А тоді вже рік у США. Приїхав додому і потроху реабілітовувався сам, ремонт робив…
— Із чого зараз складається ваше життя, крім Нескорених?
— Спорт, реабілітація — треба багато працювати, тому що ноги нерухомі, й треба, щоб м’язи не атрофувалися. Лікарі після травми казали, що навіть сидіти не буду. А я сиджу, їжджу, спортом займаюся. І багато балакаю.
— У місті знають, що ви — учасник команди українських Нескорених?
— Про мою участь знають хіба що знайомі.
— Ставите собі за мету участь у Паралімпіаді?
— Спершу треба мати інвентар, аби продовжувати якісно займатися. Нам пообіцяли допомогти з луком у Закарпатській ОДА — на це потрібно десь 3 тис. EUR. Якщо отримаю лук, зможу представляти й область, і країну на змаганнях. На Закарпатті наразі немає ні спортсменів, ні тренерів, котрі працюють із луком. А ще хочу зірвати куш на американських змаганнях — у Лас-Веґасі є крутий чемпіонат зі стрільби з лука, там призовий фонд — 50 тис. USD. Маю бажання його виграти. Тренуватимусь.
Розмовляла Тетяна Когутич, «Укрінформ»

About Author

Meest-Online