Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Thursday, May. 23, 2019

Руслана: «Одна річ — подивитися все по Інтернету. Інша — побачити кров на власні очі»

Автор:

|

Квітень 24, 2014

|

Рубрика:

Руслана: «Одна річ — подивитися все по Інтернету. Інша — побачити кров на власні очі»

Руслана Лижичко

У Києві відзначали премією Василя Стуса тих митців, котрі зробили найбільший внесок у громадське життя. Цьогорічних номінантів обирали, зважаючи на події на майдані Незалежності. Лауреатами премії стали фронтмен гурту «Тартак» Сашко Положинський, лідер “Океану Ельзи” Славко Вакарчук і співачка Руслана.

Ви не можете скакати й голосно співати весь час
— Руслано, ти проводиш багато часу на Майдані фактично з першого дня його існування. Яка атмосфера там панує?
— Люди, котрі стоять на Майдані, уже так чи інакше визначилися. Це — люди, заряджені власним духом і власною впевненістю. Це — дуже сильні люди. І якщо ти біля них — ти перебуваєш у ідеальній атмосфері, яка до того ж має схему самозбереження. Якщо з одним щось стається — усі туди, як бджоли.
Я живу на Майдані в ідеальному суспільстві, де кожен дбає про те, чи я поїла, чи я виспалася. Люди дарують мені куртки, шапки, рукавички, теплі речі, ходять, дивляться, вимагають, щоб я все це одягла. Цілий Майдан міг скандувати, щоби я вдягнула шапку — ще коли студенти стояли. Якщо хочете отримати цю силу, то мусите постояти якийсь час. Не на кілька годин прийти та поспостерігати за Майданом. Враження від Майдану з’являються, коли проведеш там більше, ніж одну добу. Треба якийсь час пожити в наметі, уночі, біля бочок, побути волонтером, приготувати їжу комусь, а не так просто походити, як турист, пофоткатися.
— Мабуть, ти можеш порівняти той Майдан, який був від початку, із тим, що є зараз. Як він еволюціонував?
— Він не змінився. Коли песимісти починають казати: «Вас було більше, потім менше», то можу тільки одне відповісти: ви не можете скакати й голосно співати весь час. Це — неможливо. Після форте буде піано, після голосно завжди буде тихо.

Жодного разу в себе навіть не спитала, хто має прийти 2015 року
— А як, на твою думку, висвітлюються події на Майдані в медіа — об’єктивно чи ні?
— Немає часу стежити. Бо це — дуже складна аналітика, і нам її бракує. Я просто звертаюся до людей. Відділіть поняття політичності процесу та соціальності процесу. Є вимоги відставки тих, хто наробив багато біди. Навіть за людськими, моральними законами ці люди були зобов’язані перші піти у відставку, тому що за їх влади це сталося.
Я навіть ніколи не зазирала, що буде далі. Для мене політичність самого Майдану зупиняється на тому, що ті люди, котрі не мають права бути при владі, мусять піти. Жодного разу я в себе навіть не спитала, хто буде далі, хто має прийти 2015 року. Навіть на Майдані мене весь час запитують: «Руслано, а що, що далі? Зміна влади чи зміна системи?»
— Із політичною складовою Майдану все з’ясували. А що мається на увазі під його соціальністю?
— Тут можна сказати: ви, друзі, трошки згаяли час — я звертаюся до журналістів, до аналітиків, до людей мистецтва, які могли зробити дуже багато продукту на соціальному явищі Майдану. Ви могли це спостерігати, могли це описувати, аналізувати. Мені здається, що на світі зараз немає такого куточка, як Майдан. Це — український феномен. Не буду вдаватися до різних порівнянь, але,кажуть, що такого не було, щоби так довго під час революційного процесу люди стояли та зміцнювали себе молитвою. Звернення до Бога й до державної символіки — це унікальність. Якби ви взяли персональні історії волонтерів, котрі стоять на Майдані, і просто позаписували, як вони туди потрапили… Там є хлопець, котрий із Кіровограда прийшов пішки.
— Нічого собі!
— Так! Він загубив куртку, йому розбили ноутбук і телефон забрали. А він прийшов! Отакий, у светрі. Ми йому куртку дали. І він стоїть, та ще й багато працює як волонтер. Є хлопець, котрий три години дзвонив у дзвони, коли був штурм на Майдані. Хоч у рукавицях це робив, але в нього криваві мозолі полишалися. А переможниця конкурсу краси, котра прийшла й волонтеркою працювала на кухні? Прийшла, перебралася — і її ніхто навіть не впізнав. Чи, може, паралізована дівчина, яка була волонтеркою…
Майдан як соціальне явище — дуже велике поле для діяльності. І я би все-таки просила справедливо ставитися до всіх цих речей, а не давати упереджену інформацію, що, мовляв, це все – бандерівщина, провокаторщина, екстремісти, націоналісти. Жодна радикальщина Майданом не сприймається.

Зараз треба заплющувати очі на певні речі
— Ще в грудні було створено Всеукраїнське об’єднання (ВО) «Майдан». Які його завдання? Можливо, є певні досягнення?
— Я дуже мало розуміюся на тому, що утворилося…
— Ти ж очолюєш це об’єднання, так?
— Я його не очолюю, я — координатор. Узяли цю назву тільки тому, що вона — максимально компромісна. Усі інші назви мали ознаку функції. Мене взяли як людину, котра від першого дня була на Майдані, котра майже всіх знає, котра є публічною, комунікативною та досить легко об’єднує людей дуже протилежних, іноді навіть відверто некомпромісних поглядів. Ну, і повісили на мене цю функцію. Вони проголосували, а ми були з Сашком (Олександром Ксенофонтовим, чоловіком Руслани — Ред.) дуже здивовані. Це був сюрприз, може, і не на мої плечі це треба було класти.
— То навіщо все-таки було створене це об’єднання?
— Просто стояти неможливо. Так чи інакше, потрібна структура, яка би спробувала організувати та викристалізувати всі процеси в щось продуктивне — у конкретне спілкування чи-то на дипломатичному рівні, чи-то на рівні спілкування по лінії влади.
І так чи інакше, усі процеси мали координуватися. Штабу вже було замало. Зробили об’єднання. Дуже важке об’єднання. І знаєте чому? Бо таке вперше робиться. Це — наслідок революційного процесу, наслідок того, що люди вийшли масово протестувати. На його базі формується громадсько-політичне об’єднання. Туди входять політичні партії, громадські організації. Я, наприклад, нікому не належу: жодній партії, жодному громадському об’єднанню. Ні з ким не об’єдналася, ні за кого не підписалася, нікого не просуваю. Об’єднанню «Майдан» дуже важко було спочатку зрозуміти, як будемо ухвалювати рішення. Бо є люди, котрі не хочуть навіть розмовляти, є люди, котрі не чують одне одного.
— Чи вдалося примирити непримириме, згладити гострі кути?
— Це було найважче — спостерігати, як громадськість буде домовлятися з політичним сектором. І не всі втрималися, чесно скажу, ні в риториці, ні в поведінці, ні в рішеннях. Гадаю, що всі припускалися помилок. Помилки ми визнаємо, бачимо й розуміємо, що всі їх припускаються.
Зараз ми всі маємо заплющувати очі на певні речі, які нам зараз непотрібні, або навпаки – казати комусь, що зараз це не є на часі, тобто завжди витримувати таку конструктивну дискусію. Так чи інакше, об’єднання повинні бути. Моя особиста думка: у таких об’єднаннях однозначно повинна домінувати громадськість. Але політики мають свій сегмент. Без політичного інструменту громадськість не зможе діяти. Нічого не зробить ні в парламенті, ні з урядом.
— І в чому ВО «Майдан» зможе виправдати своє створення?
— Об’єднання себе виправдає, коли відбудується мережа по всій Україні. Щойно ми побачимо, що мережа вже відбудована — усе, ми маємо альтернативний орган виконавчої влади, до якого навіть я можу прийти та сказати: я не піду в Кабмін чи міліцію зі своїм проханням, бо їм не вірю, а піду сюди.

«Це — моя жахлива помилка»
— Зараз хочу запитати про те, про що в тебе, певно, запитують дуже часто. Стосовно заяви про самоспалення. Що це було й для чого?
— О! Це — моя жахлива помилка. Емоційно вирвалося, бо хотілося людям сказати щось таке, щоби вони зрозуміли, що це все – серйозно. Але дуже невдало це зробила. Я спростувала одразу й ще раз прошу вибачення в усіх людей. Це було дуже алегорично, але, бачиш, так само підхопили одразу – і понеслося.
Але дуже добре, що цей урок був, бо потім це мене вже навчило. Я кожне слово тепер зважую, повірте, уже таких поривів не буде. Тоді був важкий час. Це ж було сказано під час якогось вечірнього віча, коли ми збиралися. Це було ще до штурму. І ми були дуже напружені весь тиждень після побиття 30 листопада. Одна річ — подивитися все по Інтернету. Інша — побачити кров на власні очі. Люди, інколи навіть хочеться сказати: краще би я цього не бачила. Тому даруйте мені, ще раз вибачте за той порив, за ту фразу, неграмотну з усіх боків. Зробімо вигляд, що її не було.
— А чи в Майдану є стратегія досягнення мети?
— Я зараз Майдан можу порівняти з тим, що ви йдете хащами в лісі, навіть не знаєте, як прокласти дорогу та куди вона вас виведе. Ми блукаємо хащами й не орієнтуємося, у якій частині лісу перебуваємо. Але ж це не означає, що ми маємо сісти й хай нас з’їдять вовки, чи не так? Маємо рухатися — і так чи інакше вийдемо на полонину, зорієнтуємося, а далі вже будемо діяти.
— А це реально взагалі — судячи із ситуації, із настроїв людей?
— Я ж кажу, що це все буде після першої полонини, після другої полонини… Я не можу зараз сказати. От ви йдете хащею, ніч, виють вовки. Чи ви можете сказати, коли дістанетеся океану? А ми навіть не знаємо, де той океан, у якому він боці. Але ми рухаємося, а на полонину вийдемо обов’язково.
— Вважаєш, розходитися не можна?
— У жодному разі!
Розмовляла Лілія Рагуцька, «Оглядач»

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...