Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Tuesday, Aug. 22, 2017

Розповідь волонтера, котрий побував у полоні в терористів

Автор:

|

Вересень 25, 2014

|

Рубрика:

Розповідь волонтера, котрий побував у полоні в терористів

Геннадій Кроча

Геннадій Кроча візуально нагадує лікаря Айболита: добрі очі, що визирають з-під окулярів, неквапливі рухи й бажання вирушати на допомогу. Але Геннадій — не лікар, а дрібний підприємець із Умані, котрий упродовж кількох останніх місяців не має нічого спільного зі зароблянням грошей. Він є волонтером, яких зараз в Україні – сотні. Однак 47-річному Крочі не пощастило. 1 серпня чоловік потрапив до рук терористів і був звільнений із полону аж 24-го.

Капсули від шлунку: половина чорна, а інша червона — «Правий сектор»
— Я їхав у батальйон «Луганськ-1». У цьому батальйоні служить багато наших давніх знайомих із Майдану, ми везли їм гуманітарку. А ще нам передали посилку для одного бійця в Гранітному – його колеги з роботи зібрали все, що потрібно: бронежилет, каску, налокітники, цигарки та п’ять аптечок.
Так ми й поїхали. Рівна дорога, ніяких блокпостів протягом усіх 70 км від Красноармійська до Мар’їнки. Перший же блокпост із дороги непомітний — він на підйомі. І прапора на ньому не видно, хіба що з боку Донецька. Ми заїжджаємо на блокпост, підходить військовий, обертається – і ми бачимо георгіївську стрічку. На моїй машині — з одного боку наліпка «Самооборона Майдану», український прапор посередині, а ще — «Путлер капут» та Янукович у вигляді собаки.
І тут нас почали дубасити битами, автоматами, ногами, кулаками! Били добряче — куди потрапляли. Я трохи знаюся на цьому, тому можу сказати, що били непрофесійно. Вони – дикі, мають багато ненависті, але не вміють цього робити. Кричали, що ми — коректувальники авіавогню. Вони не знають, що коректувальники з прапорами на ворожу територію не заїжджають. Потім знайшли таблетки від шлунку. Капсули — половина чорна, інша червона. «Правий сектор!» — кричать. Знайшли в мене 50 чилійських песо, я їх у документах возив. Уже й не пам’ятаю, звідки вони в мене, але ті побачили й кажуть: це – пароль!
На автомашину накинулися так, ніби стаду мавп кинули косметичку: знімали сидіння, зривали обшивку. Били переважно молодці хлопців років 20-30. Старші ходили довкола та дивилися. Мабуть, їм було ніяково нас бити, усе-таки ми — люди немолоді. Волосся підпалювали, кричали постійно та били. Я весь у крові був.
Далі командир викликав місцеве «телебачення», приїхав хлопець такий худий із косичкою. Розпитував нас: «Ви – авіанаводчики? Що тут відбувається?» Я кажу: «Війна, хіба не видно?» А він мені: «Ну, це – АТО». Я – йому: «Ні, це війна справжня». Потім він поїхав, а нас в інкасаторській машині перевезли в Донецьку Службу безпеки України (СБУ). Поставили в коридорі до стіни, били по нирках.
Одразу спитали, звідки ми. У мене прописка – уманська. І це трохи пом’якшило гнів — місцевих розцінюють як зрадників. Найбільше ненавидять добровольчі батальйони. Національну гвардію називають нациками. А всіх інших — укропами, ну й «Правий сектор». У нас у камері було два армійці. То вони розказували, що ставлення до них – поблажливіше: мовляв, ти ж не сам пішов, а призвали.

Він набирає в Інтернеті «Луганськ-1», і з’являються фашистські знаки
— На початку допиту в Донецьку на підлогу кинули український прапор і почали об нього ноги витирати, скакати й казати: «На цьому прапорі — кров». А потім крикнули: «На коліна!» — і стали бити по ногах. Мене допитував колишній «беркутівець», хоча це, скоріше, було побиття з криками, а не допит. Цей садист почав одразу казати: «Зараз тебе віддамо на площу жінкам на поталу. Тим, чиїх дітей ваші повбивали». У їхній уяві все так: якщо щось зірвалося, то це точно проти них українці зробили. Але на площу нас не виводили, інакше не знаю, що було би.
Мені почали казати: «Де ти тут бачиш чеченців і росіян?» Я мовчав, бо що міг сказати? Я тут бачу донецьких, але ж у мене нема повної картинки, не знаю, що там іще було. Усюди розказували історію про дитину зі Слов’янська: то хлопчика розстріляли, то прибили цвяхами до дошки. І вони в це вірять. Ви не уявляєте, як вони в це вірять!
Сам «беркутівець» розповів, що всі наші засоби масової інформації брешуть. Показував кадри, де четверо-п’ятеро їхніх бійців у Василькові на вулиці каву п’ють. А в пресі повідомили, що це горілка була. Ще розказували, що в них такі терміни ув’язнення — п’ять діб, 15 діб і розстріл. Що відбувається на 16-й день? Чи вони нас залякували? Не знаю. Показували відео: мовляв, дивіться, які в нас хлопці воюють. А там малолітки по 15 років — командири відділень.
Питали, куди ми возимо допомогу. Я кажу: в «Луганськ-1» Вирішив не брехати. Краще вже правду. Кажу: «Вони не воюють, сидять поки що». «Беркутівець» при мені набирає в Інтернеті «Луганськ-1» — і з’являються фашистські знаки. Я не розумію, у чому тут річ, але й на Fаcebook та усюди — у них у полях пошуку висвічуються не знак «Луганськ-1», а фашистська символіка. Розказували: усе, вашим капець, піднімаються Херсон, Одеса. Скоро наші будуть у Києві. Я ж розумію, що це — блеф. Потім я написав пояснювальну на ім’я Стрєлкова.
Далі прийшов ще один бойовик, увесь – у екіпіровці, балістичних окулярах. Дивиться на мій записник і каже: «Це — паролі». А потім: «Усе нормально, це була перевірка, ти її пройшов!» Після цього відправили в камеру. Ми були в дев’ятій, тому там є мінімум дев’ять таких кімнат. Наша була десь на 12 кв. м, загалом у ній — 14 людей. Коли лягали, поряд було лише місце, щоби взуття поставити. Картонки, два матраци та двері, які раніше звідкись привезли. Серед однокамерників двоє — захоплені в аеропорті, один ополченець — десь напився, і його забрали. Всю ніч хтось кричав. Хто й чому, не знаю, просто чув крики. Я в камері голодував, бо й що там було особливо їсти? Грамів 100-150 каші на людину й одна хлібина – на всіх. Так ми жили три дні, а далі нас повантажили в автомашини та відправили в Шахтарськ.

Вони так зазомбовані, що ніщо не переконає їх у зворотному
— Сказали: рити окопи. Риєш-риєш, а там — камінь. Переходиш рити в інше місце. Хоча окопи насправді були не потрібні. Ну, уявіть місцевість: поле, за ним кілометри за три — будинки. З п’ятого поверху видно все. Якщо людина сидить в окопі, вона чекає, доки супротивник пробіжить ці 3 км, причому згори все прострілюється, і тут цей чоловік із окопу вискакує. Цирк та й годі.
У місті — порожньо. У п’ятиповерхівці, наприклад, живе двоє людей. Це була така територія в межах півкілометра, поділена на якісь сектори. Різні відділення охороняли ці сектори. Ми могли ходити по цьому умовному сектору, його охороняли 30 людей.
У Шахтарську з нами були дуже різні хлопці. Один, наприклад, ішов до ополченців — хотів воювати. Йому сказали: приходь пізніше. Пацан відійшов на 70 м, його просто наздогнали та кинули в автівку. Був іще один — узяли за те, що мав при собі ліхтарик. Він йому для роботи потрібен був, але його пов’язали, бо вирішили, що ліхтар — для подачі сигналів авіанавідникам.
Коли ми рили окопи, вони приходили й говорили, що вони в Донецьку отримували добрі зарплати. Хоча більшість із цих 30 людей, як мені здалося, — зі Слов’янська. А ще кожен із них розповідає, що особисто бачив, як «швидка допомога» вивозила органи людей і що за нас воюють американці та поляки. Казна-що…
А ще — що у них тут дуже цінна земля. Вони всі по-різному, але повторюють одне й те саме. Мовляв, тут є сланцевий газ, уран, ми собі заживемо ого-го! Ну, й історія про хлопчика зі Слов’янська — її по-різному повторюють усі. Вони настільки зазомбовані, що ніщо не зможе їх переконати у зворотному.
Нас п’ять діб тримали в окопах. Режим такий: покопали тут — потім у іншому місці покопаємо. У них актуальний радянський салоган: «Праця спокутує провину». Коли копали окопи, нам давали хліб, іноді — макарони. У них було багато цигарок і жуйок — розбомбили якусь крамницю, і все це прямо на простирадлі на землі лежало. Потім не було що їсти, ми підходили й питали: «У вас є якісь продукти?» Не встиг нічого спитати, а вони одразу — на тобі цигарки. Але там були покинуті господарські городи, то ми щось на них собі знаходили.
Серед ополченців були більш-менш притомні, чоловік десятеро. Я їх називаю православними: якісь усі з бородами, ходили з хрестами, але всі — з автоматами. Але не напивалися, не курили й не матюкалися.
Мені здалося, що більшість із цих 30 не воювала. Вони були в Слов’янську, але в них не було досвіду контактного бою. Один із них розказував, що стріляв. Куди поцілив, не знає, але стріляв. У Шахтарську вони кожну ніч стріляли. Приїжджає автомашина — постріл, потім автомашина поїхала — знову постріл.
Перші дні вони всю ніч пускали автоматні черги. Удень стріляють куди заманеться. Якось полетів літак, його вже й не видно, а вони стріляють. Голубів постріляли – робити їм нічого. У підвалі бігали пацюки, ми попросили в місцевих свічку та палили її всю ніч.
У Шахтарську ми були 18 днів. Потім нас повантажили в авто й привезли назад у СБУ. Кинули в камеру — це був колишній архів. Там – стелажі металеві на шість поверхів. Я порахував нари, було десь людей із 70. Вони повикидали архівні документи, і в цю камеру нас привезли. Я написав своїм рідним записку й поклав до кишені — до останнього моменту не думав, що залишуся живим. Нас простіше десь тут закопати, ніж везти кудись.
Усі казали, що зараз буде амністія. Почали по трошки ввечері випускати затриманих, і якраз привезли військових, котрих ви на параді бачили.
До нашого звільнення було дуже страшно, я вже кілька разів прощався з життям, звик до цієї думки. А потім, коли з’ясувалося, що все не так страшно, думаєш: о, то, може, й автівку забрати? Я на ній під час Майдану возив дрова. Та нам її не повернули, і зараз шукаємо іншу.
Записала Галина Титиш, УП

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...