Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Monday, Nov. 19, 2018

Ростислав Держипільський: «В акторстві у нас — форпост українства, інакше просто не може бути»

Автор:

|

Листопад 07, 2018

|

Рубрика:

Ростислав Держипільський: «В акторстві у нас — форпост українства, інакше просто не може бути»

У Карпатах тривають зйомки пригодницької й історичної драми «Довбуш». Стрічка режисера Олеся Саніна, автора фільмів «Поводир» і «Мамай», має на меті відкрити драму життя невловимого опришка, про котрого й досі живуть легенди в Карпатах. Про свою роль у фільмі, про зйомки і те, які виклики мусить долати українське кіно, розповів Ростислав Держипільський, народний артист України, режисер і директор Івано-Франківського обласного музично-драматичного театру.
— Розкажіть, як відбувається робота над стрічкою «Довбуш»?
— Його знімає один із найкращих режисерів України, Олесь Санін. Він дуже довго збирав матеріал. Адже ця легендарна постать є знаковою для Карпатського реґіону України. А якщо ще й правильно зробити фільм, то ця історія може стати цікавою і для всього світу. У сценарії є інтрига двох братів Довбуша. Олексу грає Сергій Стрельников, а його брата Івана — актор Олексій Гнатковський. Я граю роль одного з опришків на псевдо Правиця. Він трохи старший за всіх і пережив не одну ватагу. За задумом режисера, цей образ має бути жорстким і камінним через те, що цей чоловік багато бачив і знає. Водночас, він дуже любить Карпати. Одна з його фраз звучить так: «Це мої гори, й я хочу тут померти». Це мені дуже близьке, бо я гуцул, родом із високогірного села. Коли були мене одягнули у костюм Правиці, відчув, що стаю собою.
— Не важко було зважитися на проби, маючи звання народного артиста України?
— Я думав, чи мені це потрібно. Але потім збагнув: чому це я маю боятися щось втратити. Життя триває, мені ще не сто років, та й будь-який вік може дарувати приємні несподіванки. Зізнаюся, що мене підкупив матеріал, бо це мені дуже рідне і близьке. А вже під час зйомок побачив, що над фільмом працює крута команда. Тут знімаються актори з фільмів «Кіборги», «Позивний Бандерас» та інших. Виникли сумніви, чи я піду на проби, бо конкурувати мені доведеться з моїм же студентом. Та я відчув, що буду щасливим, навіть якщо проби пройде мій учень, а не я. Мені зробили грим, одягли перуку, костюм і… затвердили.
— А де знімають стрічку?
— Зараз ми знімали на Драгобраті (гірський курорт Українських Карпат. — Ред.). Там збудували хату-стаю, автентичну колибу, провели реконструкцію зброї того часу, одягу, хрестів. Над фільмом триває серйозна робота. Якщо у кадрі є вірменин, то для його одягу взяли вишивку з музею Вірменії. Режисер дуже цікаво трактує головного героя. Він ніби питає, чи справді існувала ця людина, чи це міф. Адже у гуцулів усі сакральні місця названі його іменем: скеля, стежки, камінь. Планують зйомки у Микуличині, в Ясенях, на Скелях Довбуша, у Дрогобичі, Львові.
— Я не впізнала вас у гримі опришка…
— Та ні, грим нескладний. Мені залишили вуса — тепер із ними мушу ходити, бо не люблю, коли їх накладають. Пощастило, що маю свої. Насправді грим та одяг актора на знімальному майданчику забирають не більше години. Мені закидають у соціальних мережах: як це так, немає вишиванок. Та не було їх тоді, бо це навіть не минуле століття. Опришки жили у печерах, сорочки інколи варили у якійсь оливі, аби не було паразитів. Є ще й режисерське бачення стрічки. Це ж не документальний фільм, хоча в ньому й зроблена серйозна реконструкція.
— Як працюєте над образом Правиці?
— Обговорював його з режисером. За фільмом, Правиця виховав Івана Довбуша, зробив з нього ватажка і вони — друзі. Ми також друзі з Олексієм Гнатковським. Інколи мені смішно, бо режисери бачать у мені жорсткого чувака, хоча в житті я веселун.
— Чи відчуваєте пожвавлення, рух, новий подих в українському кіно?
— Ще б пак. Зараз виходить прем’єра за прем’єрою. Є великий попит саме на українських акторів. До нашого театру приїжджає багато режисерів. Утім, тут є небезпека. Адже нікуди не поділися російські технологи. Українські фільми дають у кінотеатри не у топові часи — й вони провалюються у прокаті. Так є. І зостається побоювання, що це породить думку: наштампували багато українських фільмів, а вони «непродаваємі». І ми знову повернемося до того, що наші фільми неринкові. Та я оптиміст. Переконаний, що з тієї великої кількості кіно — експериментального, короткого метру — круті фільми вирулюють. У кіно відбувається справжній бум. У нас з’являються нові актори, режисери й оператори. Ми — талановита нація, і кіно у нас було ще з часів Довженка. І хоча у нас усе вкрали й знищили свого часу, ми зможемо віднайти сили, аби все відновити.
— А акторський ресурс у нас не зрусифікований?
— Актори, з котрими працюю, — творять, спілкуються та думають лише українською. Вважаю, що у нас тут форпост українства, інакше просто не може бути. Щодо російськомовних акторів, то вони мусять переходити на українську, бо це — ринок і робота. Знаю кількох акторів у столиці, котрі свідомо перейшли на спілкування українською у побуті, в родині, бо це — їхня позиція. Вони називають це справою честі. На жаль, у державі мали статися трагічні події, аби люди збагнули, що мова — дуже серйозний чинник для формування і збереження нації.
— Ви працюєте зі студентами. Чи вистачає добрих підручників, освітніх матеріалів для української школи акторства?
— У мистецтві завжди важливу роль грає людський чинник. Усе залежить від педагога, від його бажання рости, вчитися, орієнтуватися в сучасних тенденціях. Потрібно їхати за кордон, запрошувати на тренінги відомих акторів і режисерів. Нам не треба мавпувати, а лише вчитися, бо ми маємо свої традиції. У нас є унікальна Курбасівська школа. Цікавою бачу литовську школу. Нам треба мислити і працювати на завтра, творити акторів майбутнього і, безумовно, зважаючи на світові тенденції в кіно й театрі.
— На ваших плечах не лише ролі, а й театр із усіма його проектами, репетиціями, кастингами, прем’єрами, гастрольними турами? Не важко усе встигати?
— Важко. Коли планую перелік питань, які маю вирішити за день, то дуже щасливий, якщо все вдається обвести кружечками, мовляв, «виконав». Я називаю це «обширною шизофренією», коли від світла — і до художнього образу, від оренди — і до фінансів та бюджету на наступний рік. Часом почуваюся ніби у машині, коли треба перемикати різні швидкості. Є перша, друга четверта передачі. Дуже мало часу можу продрейфувати на першій. Літо для мене було дуже складним. А тепер додалися ще й зйомки у фільмі «Довбуш». Проблемою тут була моя зайнятість. Чи встигатиму? Гадаю, все вдасться. Та й театр тепер працює злагоджено і правильно. Є зміни, ротації, але це — життя.
Розмовляла Ірина Дружук, Укрінформ

About Author

Meest-Online

Loading...