Новини для українців всього свту

Sunday, Aug. 25, 2019

Роман Черемський: «Тебе ведуть під конвоєм і будь-якої миті можуть розстріляти»

Автор:

|

Січень 22, 2015

|

Рубрика:

Роман Черемський: «Тебе ведуть під конвоєм і будь-якої миті можуть розстріляти»

Роман Черемський

Бойовики терористичної організації «Луганська народна республіка» (ЛНР) затримали харківського журналіста Романа Черемського на блокпості луганського селища Волнухине 15 серпня 2014 року, коли той разом із київськими колегами прямував до зони Антитерористичної операції (АТО) робити репортаж, й одразу засудили до «підвалу». У бетонній камері, яку він ділив зі ще кількома затриманими, репортер провів понад чотири місяці. Тепер, після звільнення з полону, Роман вчиться знову дихати на повні груди та планувати життя. У нього — жвавий голос, бадьорий настрій, і, хоча хлопець намагається бути відвертим, зрозуміло, що не каже й половини всієї правди. Щоби не нашкодити тим, хто ще перебуває в руках у сепаратистів.

Там «виховують» працею
— Романе, як вам повідомили, що нарешті відпускають вас із полону?
— Зайшли, сказали: «Давай, собірайся!» Я за 30 секунд був готовий. Взагалі, там ніхто нічого не каже. Бувало так, що посадять у машину: мовляв, усе, їдеш додому. А потім обмін зривається. Мене двічі так «звільняли».
— А як ви опинилися в полоні?
— Зараз я чітко розумію, що потрапив у полон через те, що хибно уявляв собі ситуацію й неправильно все робив. Організатор нашої поїздки Валерій Макеєв домовився, що ми (а нас їхало четверо — ще журналістка й оператор телеканалу «112» і я, як журналіст газети «Новий простір»), що в Краснодоні нам дають двох полонених, а ми з ними робимо матеріал. Це був такий собі жест доброї волі з тієї сторони.
Ми їхали, зараз уже смішно про це говорити, на ту територію на бусику Mercedes Vito з київськими номерами, немісцевими прописками. Це зараз я розумію, що за таких умов ми гарантовано мали потрапити «в підвал». Ще й їхали через фронт. Причому цей маршрут нам порекомендували наші українські силовики.
— Ви вважаєте, це могло бути зроблено навмисне?
— Це запросто могла бути «підстава». Нас навіть на наших українських блокпостах ніхто не попередив, що туди не можна їхати. Та й не перевіряли нас, ніхто не обшукував. На першому ж блокпості ополченців — у Волнухиному — нас зупинили. Ми почули грубий голос: «Всем выйти из машины». У нас забрали автомобіль і все, що в ньому було: ключі, паспорти, гроші, телефони. Не дали нікуди зателефонувати. Ми їм кажемо: нас мають зустріти у Краснодоні ваші ж. У відповідь: «Ні, підвал».
— Затримували грубо?
— Не хочу відповідати на це запитання. Моральний тиск є завжди. Нас одразу повезли на Ровеньки.
— Чи вам сказали, куди везуть?
— Ні, нас привезли, посадили в камеру. Аж співкамерники розказали, де ми.
— А хто був із вами в камері?
— Звичайні місцеві жителі, котрих цей батальйон — Святого Георгія — затримав за якісь порушення, наприклад, комендантської години. Або йде собі людина не досить твереза — «у підвал». Там їх «виховують» працею. Робота є завжди: снаряди вантажити, окопи рити, прибирати. Бувало частенько, коли місцеві жінки здавали бійцям своїх чоловіків за пияцтво. Телефонують, кажуть: чоловік бучу збиває, приїдьте, заберіть.

Усіх затримують на десять діб
— А що таке — той «підвал»?
— Кімната метрів на 30, бетонні стіни, стеля. Одне вікно.
— Убиральня є?
— Раз на день виводили. Для цих потреб стояла пластикова пляшка.
— На чому спали? Що їли?
— Спали на матрацах. А їли те, що й вони. Добре було харчування. М’ясо — щодня. І багато давали — усього й не з’їси.
— Скільки у «підвалі» було людей?
— Від семи до п’ятнадцяти осіб. Якось за день завезли 20. Кажуть: «О, много, надо отпускать». Раз — і повідпускали багатьох.
— А надовго затримують?
— Усіх затримують на десять діб. Але це — умовний термін. Буває, за день відпускають, а буває, тримають два-три тижні. Та 90 % затриманих мають знайомих, котрі тут же служать. І якщо добрий знайомий, то можуть і відразу ж випустити. Журналістів телеканалу, котрих затримали зі мною, витягнули через російський телеканал Lifenews уже за три тижні. Мене ж 49 днів протримали в Ровеньках, потім перевели у Луганськ.

«Їх здивувало, що ми — такі наївні та нерозумні»
— Що відбувалося в полоні?
— Кожен, хто потрапляє у полон, — або просто сидить, або працює.
— Чи вас примушували до праці?
— Ну, не надто. Мені казали мити підлогу, казарми і давали роботу на кухні — картоплю чистити, моркву. Але не зранку до ночі… Помірно.
— А допитували?
— Звісно. Їх цікавило, де та які розташовані військові частини, які блокпости, яка техніка, «Гради», бронетранспортери (БТР). Вони не вірили, що я нічого не знаю. Їх здивувало, що ми — такі наївні та нерозумні, що взагалі поїхали на контрольовану ними територію на звичайному бусику. Вони подумали, що ми — диверсанти. Мене п’ять разів допитували детально, щоправда, майже одразу зрозуміли, що ми — просто нерозумні журналісти.
— Тиск на вас при допитах чинили? Погрожували?
— Атож. Кажуть: «Ты попал, никто за тебя не вступится». Але мені було чітко зрозуміло, що наші мене не покинуть напризволяще. Саме знання того, що люди працюють, аби мене витягнути, додавало сил.
— А фізичне насильство до вас застосовували?
— Мене ніхто не вбивав, скажімо так. Це — важко, неприємно та погано, але могло бути набагато гірше. До місцевих вони, до речі, гірше ставилися. Але дуже тяжко було психологічно.

Керують батальйоном росіяни
— Що для вас було найтяжче?
— Невідомість. Ти не знаєш, що буде завтра, живеш у постійних сумнівах. Тебе ведуть під конвоєм, і ти розумієш, що зараз можуть розстріляти і їм за це нічого не буде.
— А чи були такі випадки?
— Розстрілів не було. Але ребра людям ламали, і струси мозку були, і сильно били навіть своїх.
— Сепаратисти — хто вони?
— Керують батальйоном росіяни. Уся верхівка — росіяни. А молодший офіцерський склад — місцеві. Гірники, робочі. Усе постачає Росія — від продуктів до зброї. Зброї там — маса, «Урали» постійно привозять боєприпаси для «Градів», автомати, бойові машини піхоти, БТР, міномети.
— Ви все це бачили? Вони цього не приховують?
— Ні, не приховують. У нас за стінкою був склад. Співкамерники їздили вантажити.
— А як ви зрозуміли, що вони — росіяни?
— За акцентом було зрозуміло, він — чисто такий «московський»…

«Ми для них — «укропи»
— А що ваші співкамерники вам казали? Вони якої позиції дотримуються?
— Переважна більшість із них — за ЛНР і ДНР, проти, як вони кажуть, «Укропії». Ми для них — «укропи», «фашисти», «навики». Увесь час повторюють: «Не ми до них прийшли, а вони – до нас». Ті, хто служить у батальйоні, готові йти вперед, наступати. Збільшується їх кількість. Збільшується кількість зброї. Їх навчають. Вони самі про це розповідають.
— А де? Чи існують якісь полігони?
— Так. У Красному Лучі, наприклад, є навчальний центр. У Ровеньках — теж. Там все дуже серйозно, серйозна війна. Там у забави не бавляться.
— Чи місцеві мешканці задоволені тим, що відбувається?
— Ні, вони не задоволені, але винять у всьому не себе і не Росію, а «укропів». Це — парадокс: люди потрапляють у камеру, їх там б’ють, а потім пропонують йти в ополчення. І вони йдуть. Мені також пропонували багато разів. Якщо ти погоджуєшся, тобі дають зарплату. Мінімально — 400 USD. Не хочеш на передову, будеш тут служити, охороняти.
— А як вони до вас ставилися? Ви ж — «укроп»…
— Співкамерники — добре. Спільна біда об’єднує. А конвоїри — по-різному. Були й аґресивні. Отримав автомат — і ходить, поважний такий. Але їх — меншість. Переважно ставлення було нейтральним.

Донбас буде українським
— Чому люди, котрі потрапляють у полон, все одно не змінюють своєї точки зору, як вважаєте?
— Вони дуже вірять російському телебаченню. Адже російські кореспонденти тут працюють, а українських — немає. Вітчизняні якщо й поїдуть, то в кращому разі одразу потраплять «у підвал», а в гіршому — отримають кулю. І тому вони вірять, що «в Слав’янську разп’яли хлопчика», що на Майдані споювали, давали наркотики: «Моя знайома там була, пила чай, а прокинулася вранці на сцені з плакатом за Майдан».
— Чи такі настрої місцевих стали для вас відкриттям?
— Так. У нас кажуть, що тут гірники — проти сепаратистів. А тут усі шахтарі, принаймні, ті, що живуть у містах, — за.
— Як гадаєте, чи, з огляду на це, можлива єдина Україна?
— Вважаю, що Україна відновить свою територіальну цілісність, Донбас буде українським. Я думаю, щойно їх роззброять, тільки-но Росія припинить постачати зброю, і частина найагресивніших «ватників» сприйме українську реальність як даність.
— Ви на волі вже скільки часу? Що зараз відчуваєте?
— Мене звільнили наприкінці грудня. Наступного дня я вже був у Харкові. Це — таке щастя, коли приїжджаєш на цей бік і розумієш, що вільний. Невимовне відчуття. Інколи ми критикуємо західний світ за те, що там випинають демократію, але, побувавши в полоні, розумієш, наскільки демократія — справжня цінність, наскільки важливою є проста можливість висловлювати свою думку.
Розмовляла Катерина Іванова, ТСН

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...