Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Friday, Mar. 22, 2019

Роман Бондарчук: «Зелена книга» — це просто відразливо ідеальний фільм

Автор:

|

Березень 13, 2019

|

Рубрика:

Роман Бондарчук: «Зелена книга» — це просто відразливо ідеальний фільм

Кінорежисера Романа Бондарчука цього року відзначили Національною премію України ім. Тараса Шевченка в номінації «Кіномистецтво».

Кожне кінематографічне покоління починає фактично з нуля
— Яке значення має для вас отримання Шевченківської премії?
— Так сталося, що у нашій країні вже давно втрачений зв’язок поколінь. З’явилася генерація кінематографістів, котрим вдалося створити українське поетичне кіно, а їх усіх заборонили. Десять років нічого не давали знімати, кожен із них по-своєму це пережив, далі з того попелу стали з’являтися нові явища, але потім вони так само кудись зникли, знову десять років попелища. Тобто, кожне кінематографічне покоління починає фактично з нуля, є лише тонкі ниточки, які тягнуться, але відчуття, що ми прямо продовжуємо чиюсь роботу, в мого покоління точно немає. Тому мені дуже приємно, що члени Шевченківського комітету — люди старшого покоління — оцінили мою роботу, вона їм сподобалася, і вони її нагородили.
— Ваш найновіший фільм «Вулкан» — це ігрове кіно, а до цього ви знімали виключно документальні фільми. Шевченківською премією відзначили ваш доробок як документаліста?
— Мій попередній документальний фільм називався «Діксіленд», він отримав приз на Одеському кінофестивалі як кращий фільм української програми. До того в мене був фільм «Українські шерифи», також документальний, його подавали на «Оскар» від України, і ми власними силами робили кампанію, щоб він хоча б пройшов до п’ятірки. Ми правдами і неправдами туди добиралися, не вповні розуміючи як, куди і що треба робити, щоб кіноакадеміки звернули на наш фільм увагу. Але ми з продюсерами, проклали шлях нашим наступникам. Не знаю, чи в Шевченківському комітеті враховували попередні документальні фільми. Але зараз іноді складно розібратися ігровий чи документальний. Тому що жанри багато запозичують один в одного. Наприклад, певну кількість років тому в ігровому кіно імітували недбалий рух камери чи грубий монтаж, щоб зробити його більш наближеним до реальності. А документалісти — навпаки, намагалися купувати кращі камери, щоб зробити зображення більше наближеним до ігрового. І в якийсь момент вони зрівнялися.
— У «Вулкані» також знялися лише кілька професіоналів, всі інші ролі грають місцеві жителі?
— Атож. З професійних акторів у нас знявся Віктор Жданов, котрий також зіграв у «Кіборгах», і Христина Дейлик, це її перша роль у кіно. Нашого головного героя зіграв Сергій Степанський — звукорежисер за фахом. Усі решта — місцеві жителі, котрих ми дуже довго там шукали, проводили співбесіди, іноді навіть навчали, щоб вони могли зіграти своїх персонажів. Мені подобається працювати з місцевим матеріалом, подобається, коли природа щось привносить у кадр. А люди на півдні мають специфічну мову, це такий фактично діалект, який доволі складно відтворити, тому хотілося, щоб він там звучав.
— Тобто, у вас вийшло таке собі гібридне кіно — перехід між документальним і ігровим?
— Усі ігрові фестивалі зробили документальні секції. Документальні фільми вже виграють Канни, Венецію, фестивалі, які завжди були лише ігровими. Навіть на «Оскар» в категорію кращі фільми іноземною мовою, також з позаминулого року дозволили долучати документальне кіно. Воно зараз набагато стрімкіше розвивається, ніж ігрове. Тому що ігрове набрало свою форму і далі просто самовідтворюється. І дуже складно щось у ньому таке побачити, чим здивувати. У «Вулкані» був сценарій, були діалоги, але всі вони взяті з реальних спостережень, а надалі у нас були місцеві жителі, які відтворювали, може й не власний діалог, але діалог сусіди чи родича.

Розуміння естетики в людині еволюціонує
— Зараз багато говорять, що можна фільми знімати навіть на «айфони». Як ви ставитеся до цього?
— Дивлюся зараз на своїх дітей і розумію, що їх треба знімати, бо вони ростуть, і це дуже цікаво, але знімати їх можна тільки справді на якийсь ґаджет, бо ніяка інша форма там просто не можлива — вони ганяють, ти їх просто не наздоженеш із чимось іншим. Я бачив багато гарних фільмів, знятих на смартфони, і гадаю, це теж гарний шлях. Розуміння естетики в людині еволюціонує. Коли ти тільки починаєш займатися кіно, хочеться, щоб усе було бездоганно красиво. Часто перші студентські фільми виходять дещо герметичними, тобто так закручують гайки, так старанно виставили світло, рух камери, композицію, що там нічого більше немає. А коли вже робиш другий, третій фільм, то розумієш, що ця зовнішня краса необов’язкова. Що коли є емоція, є справжня історія, драма, тоді все потужніше виглядає. Також у гарному фільмі має бути помилка, фільм не повинен бути ідеальним. Я от нещодавно подивився «Зелену книгу» — і мені здається, що це просто відразливо ідеальний фільм, там немає жодних щілин для імпровізації, для енергії, для подиву. Він зроблений вивірено, чітко, професійно, але чи приємно на таке дивитися?
— Коли дивишся фільм «Зелена книга», в мене особисто склалося враження, що зробили все, що щоб за нього проголосували кіноакадеміки і присудили премію…
— Дяка Богу, що в «Оскара» є критерії, на які можна опертися і сказати: їм подобається це, то ми їм так і зробимо.
— Зараз держава приділяє велику увагу розвитку українського кіно і виділяє чималі кошти на розвиток фільмів патріотичного спрямування. А що для вас особисто означає поняття «патріотичне кіно»?
— Чим воно чесніше, тим патріотичніше. Кіно має бути різним — і за формою, і за жанрами. Вважаю «Вулкан» патріотичним фільмом, тому що і в мене, і в його героїв дуже багато любові до цієї землі і до цього народу. Але, не без якихось смішних чи недолугих моментів. Маємо чесно на себе дивитися, щоб щось змінювати та покращувати в собі, бо якщо кіно не буде самокритичним, воно може втратити свою переконливість.
— Тобто патріотизм не обов’язково має втілюватися у чомусь драматичному і серйозному?
— Це залежить більшою мірою від переконань авторів, але насправді термін «патріотичне кіно» ріже вухо.
Торік піднялося потужне суспільне обговорення: що ж таке патріотичне кіно і чи це не та сама пропаґанда, яку ми всі так не любимо і не хочемо? І Міністерство культури не знайшло відповіді.
— Але ж держава-аґресор чітко використовує свій кінематограф як частину ідеологічної системи…
— Росіяни роблять абсолютно кондову пропаґанду, яку дивиться певний відсоток людей і, можливо, навіть у це вірить. Але гадаю, що більшість сміється з цього, тому що фільм «Крымский мост» чи «Крым: как это было» має мінусові рейтинґи на всіх кіноресурсах, в т. ч. російських. Все це суспільство обговорює лише в сенсі відмивання грошей і більше ніяк. Тож, я не впевнений, що це працює. Якщо ми почнемо робити так, як вони, то й станемо такими, як вони. І тоді буде не зрозуміло, за що взагалі воювати. Кіно не для того, щоб обслуговувати якісь потреби держави. Воно для того, щоб формувати в людях критичне мислення, розвивати їх як повноцінних особистостей які самі будуть розуміти, для чого їм ця держава, чому за неї треба воювати і що взагалі тут треба захищати.

Дивитися пітчинги навіть цікавіше, ніж футбол
— Коли ви вирішили, що будете працювати саме в жанрі документального кіно?
— Це стається само собою, це як ваш почерк: ви щось пишете, а все одно літери виходять такими. Я закінчив майстерню Юрія Іллєнка і маю диплом режисера художнього фільму; але коли його отримав, в Україні не було кіновиробництва й індустрії взагалі. Починалися серіали, рекламний ринок, ринок музичного відео, куди пішло працювати багато студентів-режисерів із моїх років. Все це я спробував і ніде не прижився. Водночас починалася «ера можливостей», коли можна було їздити на стипендії за кордон, брати участь у міжнародних конкурсах. Але всі вони стосувалися документального кіно, яке дешевше у виробництві та працює з актуальними темами. І ми з дружиною, співавторкою та продюсеркою Дариною Аверченко стали подаватися на всі ці конкурси, їздити, довчатись, робити короткі фільми, вигравати, і так, власне, сфокусувались на документальному кіно. Згодом познайомилися з представниками телеканалів, запропонували їм свої ідеї, проекти, брали участь у міжнародних пітчингах. І років за п’ять-сім нас почали впізнавати, навіть вдалося спродюсувати перший повнометражний документальний фільм «Українські шерифи». Він був зроблений без українських грошей взагалі.
— Всі ваші фільми зняті у копродукції?
— Авжеж. З «Вулканом» ми почали працювати з українською продюсеркою Оленою Єршовою. І далі, коли вже отримали підтвердження від Держкіно, я звернувся до німкені Тані Ґеорґієвої, котра працювала з нами над «Українськими шерифами». Вона погодилася взяти участь і знайшла німецькі гроші на пост-продакшн, тобто, на завершення монтажу, кольорову корекцію, спецефекти та всі фінальні стадії. Ми змогли запросити консультантку з монтажу Хейке Парплайс, котра отримала німецького «Оскара». Вона приїздила до Києва і ми «шліфували» монтаж під її керівництвом. У нас ще був співпродюсер із Монако Мішель Меркт, котрий працював з Полом Верхувеном. Він побачив наш пітчинг у Карлових Варах три роки тому, йому дуже сподобалися кадри й він сам запропонував свою допомогу.
— Чи почали вже працювати над новими кінопроектами?
— Аякже, є завершений сценарій і я з нетерпінням чекаю на оголошення нового пітчингу Держкіно, куди його можна буде подати. Є також кілька документальних задумів, які розтягнулися в часі. Я зазвичай щось знімаю, потім роблю паузу і повертаюсь, тобто паралельно є кілька напрямків.
— Про що буде ваш новий ігровий фільм?
— Це буде теж сімейна історія, але я не хотів би розказувати спойлери. Якщо вже дійде до пітчингу, ви все зможете побачити онлайн. Мені ж самому дивитися пітчинги навіть цікавіше, ніж футбол! Я їх вмикаю, беру якийсь попкорн — і насолоджуюсь.
Розмовляла Любов Базів, «Укрінформ»

About Author

Meest-Online

Loading...