Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Tuesday, Sep. 18, 2018

Роман Бондарчук: «Ми живемо в надзвичайно цікаві переломні часи, тому треба їх фіксувати»

Автор:

|

Вересень 29, 2016

|

Рубрика:

Роман Бондарчук: «Ми живемо в надзвичайно цікаві переломні часи, тому треба їх фіксувати»

Роман Бондарчук

Цього року рішення Національного Оскарівського комітету було вельми несподіваним. Змагатися за статуетку Американської кіноакадемії поїде документальна картина «Українські шерифи» молодого режисера Романа Бондарчука. І це попри те, що перемогу фільм виборов у таких важкоатлетів ігрового кіно, як «Гніздо горлиці» Тараса Ткаченка та «Пісня пісень» Єви Нейман.

Глядачам подобаються детективи та поліційні історії
— Ви сподівалися, що вашу стрічку висунуть на «Оскар» від України, адже, зазвичай, це привілей художніх, а не документальних фільмів?
— Звісно, ми не сиділи і не очікували, тримаючи п’ястуки. Бо не сподівалися, що виберуть документальний фільм. Тому я приємно вражений. Люблю документальні фільми, тож радію, що вони стають популярними, нарівно з художнім кіно.
— А як виникла ідея знімати «Українських шерифів», адже у вас на нього пішло чотири роки життя?
— Це — нормальний термін, бо на документальні фільми часом треба і сім років, і навіть більше. Це — питання форми. Нам хотілося зняти стрічку, де не було б інтерв’ю або закадрових текстів. Прагнули, аби розповідь трималася на прямих епізодах, а в кадр потрапляли лише переконливі шматки життя. А вже з них складався цілісний сюжет. Не хотілося кадрів на кшталт — хтось запитує героїв: що будете робити? Що зараз відбулося? Тому довелося пожити поруч із ними певний час, наговоритися досхочу, дізнатися про їхні звички, і про те, чим займаються регулярно. А вже потім полювати за яскравими епізодами, щоб добре це зняти, і змонтувати так, аби глядач усе зрозумів без закадрового тексту. Тому на це пішло так багато часу.
— Ви знімали на Херсонщині. Як знайшли це місце — Стару Збур’ївку?
— Я сам із Херсона. А в цьому селі, де ми знімали, є дача батьків Даші Аверченко — продюсера та сценариста стрічки. Тут ми й зустріли своїх героїв. А якщо розгорнуто розповідати, то напередодні ми знімали серію коротких фільмів «Нові герої». І одним із них був сільський голова Віктор Маруняк, котрий на той час був справжнім героєм — не давав районним начальникам «дери банити» місцеві землі. Він писав заяви в прокуратуру та міліцію. Але вороги йому підкинули «хабар», щоб мати привід «закрити». І тоді все село піднялося на захист свого голови. Ця історія мене вразила, й я почав знімати документальне кіно, як люди відстоювали свого очільника. Так відбулося наше знайомство, і так я дізнався про шерифів. В цьому селі щодня щось траплялося, тож люди телефонували односельцям із проханням допомогти. А глядачам, зазвичай, подобаються детективи та поліційні історії. Це все разом надихнуло мене створити документальну стрічку про життя українських шерифів. У нас із ними швидко зав’язалися приятельські стосунки. Було цікаво разом пити каву, слухати їхні міфологізовані уявлення про світ, спостерігати за їхнім бурхливим життям, тому ми просто потонули у цьому матеріалі.
Ділити кіно на окремі жанри не правильно
— Цей фільм уже показували новим поліціянтам. Маєте перші їхні відгуки?
— Відгуків ще не маю. Але побачити новим поліціянтам нашу роботу точно варто. У мене є великі запитання до переатестації міліції й узагалі до цієї реформи. Бо в реґіонах не відбулося заміна старої міліції на нову поліцію. У відділках залишилися ті самі обличчя. Що зараз відбувається, коли нашій людині на селі потрібно викликати міліцію? Вона цього не робить, бо рівень довіри — нульовий. Замість приїхати на виклик, в міліції зазвичай починають скаржитися на відсутність бензину, просять заплатити за пальне. А коли приїжджають, то починають вибивати гроші з того, хто викликав, на бензин, а проти кого викликали — за те, щоб не дати заяві хід. А потім із почуттям виконаного обов’язку міліція повертається на базу. А шерифи — це місцеві жителі, сусіди, колеги по роботі. Тому саме їх на селі викликають у критичних ситуаціях, бо вони ніколи не чинять неподобств, характерних для міліціянтів. У спільноти є розуміння, для чого працюють шерифи на селі. Вважаю, що муніципальна поліція має бути з місцевих жителів. Бо приїжджі не будуть так розуміти ситуацію на місцях.
— Назва «Українські шерифи» — натяк на те, з чого починалася американська муніципальна поліція?
— Натяк на український Дикий Південь. Але назва виникла не спонтанно. Ще при Вікторові Ющенко була започаткована програма «Сільський шериф». У Центрах зайнятості відкрилися курси громадських помічників дільничих інспекторів. Але після експериментального періоду, коли закінчилися гроші, програму згорнули. Однак Володя Рудьковський, призначений молодшим шерифом, залишився на селі. І в інших селах також відбувалося щось подібне. Ці хлопці так себе й називають — шерифи. Тож назва «Українські шерифи» пішла від цієї експериментальної програми.
— Такий хронікальний метод створення картини — заслуга ваших учителів, котрі навчали професії режисера?
— Мій педагог — Юрій Іллєнко. Але вважаю, що сьогодні ділити кіно на окремі жанри — ігрове чи документальне — не зовсім правильно. Я спеціально не вчився на документаліста. Просто на створення мого дипломного фільму в інституту не було грошей. Тому довелося поїхати в Херсон, взявши тільки камеру та плівку. Ми збирали реальні життєві історії, а потім тих персонажів, про котрих розповідалося в цих історіях, знімали в фільмах. Утворився такий гібрид документального й ігрового кіно. Мені цей експеримент сподобався. А оскільки фінансування так і не почалося, через що можливості знімати ігрове кіно не було, я продовжував працювати над документальними фільмами. І лише тепер знімаю художній фільм, але він на 80 % списаний із біографії реальної людини. Ми живемо в надзвичайно цікаві переломні часи, тому треба їх фіксувати.

«Наш фільм — про землю й її силу»
— Сценарист «Українських шерифів» — Дарія Аверченко. Але як можна було написати сценарій, не знаючи, що очікує на героїв того чи іншого дня?
— Це дуже складна й довга аналітична робота. Треба було виокремити коло історій, навколо яких будемо зосереджуватися. Взяти інтерв’ю в кожного з персонажів, розібратися в їхній особистості, лініях життя, і тому, куди ці лінії можуть завести. В процесі зйомок назбирали 150 годин матеріалу. І все це потрібно було проаналізувати та звести докупи — кропітка командна робота. Борис Петер у нас записаний як звукорежисер, але це абсолютно рівноцінна творча одиниця, бо ми працювали гуртом, не розділяючи обов’язків. Адже в документальному кіно дуже важлива саме командна робота.
— Ваші герої вже бачили кіно про себе?
— У Херсоні була прем’єра. Також ми возили наших героїв — жителів Старої Збур’ївки Голопристанського району Віктора Кривобородька, Володимира Рудьковського і Віктора Маруняка на показ у Прагу. Вони були запрошені на міжнародний фестивалі Jeden svet / One World. Там побачили себе уперше.
— Як шерифи сприйняли себе на великому екрані?
— Були схвильовані, але стрічку сприйняли добре, казали, що це справді відображено їхнє життя. Було вже три покази, і на всіх наші шерифи були присутні. Для мене це дуже гарний знак: отже, подобається.
— Розкажіть, який фільм тепер знімаєте…
— Це — ігрове кіно. Назва «Вулкан». У нас чотири основні герої та дуже багато епізодичних персонажів. Ми їх знаходимо тут, на місці, бо знімаємо знову в Херсонській області. Влаштували справжній кастинг, і люди, котрі хотіли потрапити в кіно, отримали цей шанс. Цей фільм — знову дослідження Дикого Півдня. Історія розповідає про чоловіка середнього віку, киянина, котрий переживає кризу середнього віку. Його нортує те, що він нічого гідного у своєму житті не зробив. Якось у дорозі на південь його автомашина заглохла у херсонських степах. Так він занурився в місцеві порядки, познайомився з мешканцями Півдня, розчинився в цьому соціумі і залишився тут жити. Наш фільм — про землю й її силу. Головну роль грає Сергій Степанченко, молодий актор. Це — його дебют в кіно.
— Хто вас фінансує?
— Це ко-продукція за підтримці Держкіно. Фільм буде готовий до показу вже навесні 2017 року.
Розмовляли Ліліана Фесенко та Людмила Українка, Укрінформ

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...