Новини для українців всього свту

Monday, Aug. 19, 2019

Роксі Топорович: «Узяла у Спілберґа відпустку»

Автор:

|

Червень 26, 2019

|

Рубрика:

Роксі Топорович: «Узяла у Спілберґа відпустку»
Роксі Топорович

Вона каже, що завжди занурена в роботу і найбільше любить процес зйомок і той стан, коли робиш монтаж фільму і тільки на цьому й зосереджений. Це стосується всієї роботи, і особливо фільму, яким Роксі Топорович переймалася кілька останніх років.
— Зрозуміло, що головна героїня стрічки — Юлія. Але чому Julia Blue?
— Я хотіла, щоб героїня мала синє волосся. Навіть жовто-синє, як прапор. Тому й вирішила дати таку назву. А Юлія — дуже добре, коротке ім’я, звучить майже однаково англійською й українською.
— Чи, крім символіки, це підкреслює її окремішність?
— Вона має свою позицію і своє життя.
— Ви проводили кастинг?
— Пробували дуже багато акторів. І Поліна виявилася найкращою.
— Синопсис фільму розповідає, що Юлія — студентка-фотожурналістка, живе у понівеченій війною Україні та зустрічає молодого солдата, котрий щойно повернувся з передової…
— Це драма про кохання. Я додала ще тему посттравматичного синдрому. На цю ідею мене наштовхнуло спілкування з групою жінок-психологів із Миколаєва, котрі просили знайти лікарів в Америці, аби допомогли, проконсультували, як працювати з бійцями, котрі повертаються з фронту. Я знайшла контакти, поєднала їх, сподіваюся, щось із того вийшло…
— Що стало поштовхом зняти саме таке кіно, з таким сюжетом?
— Я була тут на Майдані і він мене затягнув. Прилетіла у грудні 2013-го репрезентувати фільм на фестивалі американського кіно «Незалежність». Удень робила свою роботу, а вночі або ввечері спілкувалася з людьми, готувала разом із ними їжу. Ми багато розмовляли про те, чому вони тут, чого намагаються досягти. Я багато чого дізналася, дуже були цікаві співрозмовники, зокрема, й ті, хто пройшли афганську війну. Я зрозуміла, що маю шанс у своєму житті зробити щось значне для історії, для українців. Для родини, зрештою, бо я — українського роду. Тож мусила щось зробити. Я не лікар, не могла працювати у шпиталі, не волонтер й як американка не могла ним стати. Тому найкраще було зробити фільм про те, що бачила на власні очі. Потім я здобула грант і рік могла працювати в Україні. Я спершу думала, що це буде короткий метр, але згодом вирішили зняти велике кіно.
— Більшість зйомок відбувалися у селі на Львівщині…
— Другу половину фільму ми знімали в Карпатах. І в мене була ідея, щоб у ньому грали селяни. Вийшло дуже гарно! Це надало стрічці автентичності. Весілля ми зняли як справжнє — з церквою й обрядом. Люди думали, що ми направду одружуємо наших героїв. Я кажу: «Ні, це — кіно! Це не справжнє!» Було дуже смішно. Уся команда були українці. Лише я та продюсерка Нілу Сафінья — американки. А ще монтажер Бен Кім, котрий уперше побував в Україні в травні ц. р.
— Ви сказали, що фільм побував на кінофестивалях у США. А де і коли була його прем’єра?
— На Міжнародному кінофестивалі у Клівленді, який прагне показати кращі кіноновинки з усього світу, але сфокусований на східноєвропейському кіно. Мені було дуже приємно, бо Клівленд — моє місто, де моя родина, і все було супер!
— Хоч ваше кіно зроблене в Україні, українською командою, українською мовою, але грошей на нього в України ви не просили?
— Ні, ми не мали жодної підтримки. У США немає таких фондів, державних коштів на кіно просто не існує. Julia Blue — незалежне кіно. Ми знайшли доброчинні кошти, але це мікробюджет, він набагато менший, ніж мають ті фільми, які зараз знімають в Україні.
— Чи прив’язані ви до якоїсь кіностудії в Голівуді?
— Я і є Голівуд! Зараз працюю над фільмом Спілберґа як художник-постановник. Це римейк знаменитого мюзиклу «Вестсайдська історія». Зйомки ще не почалися й я взяла два тижні, щоб побути у Києві. Але я не працюю для студії Paramount, лише конкретно над якимись проектами.
— Тобто зараз набираєтесь досвіду у Стівена Спілберґа?
— Він — найкращий із найкращих! Мені не треба нікого іншого! Дуже задоволена, що маю ту працю.
— Ви плануєте знімати своє кіно у повному метрі?
— Мені подобається повний метр! Але, може, зроблю й один анімаційний фільм.
— Ви зняли документальний фільм Folk! про українські народні танці. По тому художній фільм Julia Blue, що розповідає сучасну історію про українців під час новітньої війни. Чи й далі українська тема залишатиметься у фокусі вашої уваги?
— Я була в тій групі, танцювала. Мушу сказати, що діаспора має таку невідчепну, настирливу одержимість —дуже любимо українські народні танці. Чи будуть мої фільми завжди про Україну, не знаю. То хай би що я знімала, навіть щось зовсім американське, десь у кадрі обов’язково щось буде як автограф — чи хтось стоятиме в куточку у вишиванці, чи якась писанка лежатиме на столі.
— А ви були ви знайомі з українським кіно?
— Знаю багато українських пісень, але не кіно. Ми в діаспорі не бачили українських фільмів. Мали «Наталку Полтавку» чи «Запорожець за Дунаєм», які знімав Василь Авраменко, і дивилися їх в українській школі. Але то були дуже старі фільми. Були польські, я дуже любила фільми Кшиштофа Кесльовського. Коли мені виповнилося 14 років, я знайшла на форумі секцію міжнародного кіно і стала дивитися польські, французькі стрічки, але українських там не було.
Розмовляла Валентина Пащенко, «Укрінформ»

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...