Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Friday, Aug. 17, 2018

Паскаль Брюкнер: «Нам пощастило – 1945-го нас звільнили американці, а не росіяни»

Автор:

|

Жовтень 30, 2014

|

Рубрика:

Паскаль Брюкнер: «Нам пощастило – 1945-го нас звільнили американці, а не росіяни»

Паскаль Брюкнер

Французький письменник та есеїст, впливовий публічний інтелектуал Паскаль Брюкнер цьогоріч приїхав до Львова та Києва для презентації українського перекладу його книжки «Тиранія каяття». Українською також перекладено книжку «Парадокс любові».

Імміґрація й іслам — фундаментальні проблеми сьогодення
— Розкажіть про свою книжку «Тиранія каяття», яка щойно вийшла друком в українському перекладі…
— Це — стара моя книжка, у Франції вона була надрукована 2006 року. Це — продовження моїх роздумів із книжки 1983-го «Схлипування білої людини». Книгу присвячено критиці почуття провини західної людини: через незручність за власну історію, є там думки про завдане іншим народам зло.
— Що спричинило цю провину? Історія?..
— Так, історія, колоніалізм, імперіалізм, рабство, дві світові війни, від яких людство досі не оговталося.
— До яких наслідків це призводить?
— Залежить від того, де… Наприклад, це може призвести до усвідомлення історії — усі народи мали би це робити час від часу. Але також це призводить до дещо суїцидальної поведінки Західної Європи, до здатності завжди схилятися перед ворогами — попри те, що ті нас ненавидять.
— Але Європа не є монолітна. Різняться між собою Франція, Німеччина, Італія, Іспанія й інші країни. Хіба всюди це працює однаково?
— Ні, але є шість-сім європейських націй, що мають досвід колонізаторів і тому відчувають провину перед колишніми колоніями. У Західної Європи — особлива доля. Нам пощастило, що 1945 року нас звільнили американці, а не росіяни. Ми – розбалувані діти історії, на відміну від тих, хто потрапив на вила Червоної армії. Кажу насамперед про Францію, але подібне відбувається й у Великій Британії та Нідерландах. Це почуття — спільне для Західної Європи.
— Які проблеми сучасної Франції спричинені цим почуттям провини?
— Імміґрація й іслам — ось фундаментальні проблеми сьогодення у Франції. Там живе 5 млн. мусульман, котрим складно інтегруватися, які не розуміють принципів світської держави, тобто відокремлення Церкви від держави, яке є фундаментальним для історії Франції.
Вони хочуть для себе окремих прав. Наприклад, щоби дівчата не ходили в басейн, не займалися фізкультурою на уроках разом із хлопчиками, вимагають окремі пряжі для чоловіків і жінок. Це — сувора релігія. У мене виникає враження, що ми відкотилися на 300 років назад, коли Франція жила в умовах такого ж аґресивного католицизму.
Імміґрація йде переважно з країн, які колись були колоніями Франції. Свого часу французькі можновладці не надто дбало до цього поставилися. Тепер це є джерелом проблем. Щороку Франція приймає 120 тис. легальних міґрантів, але є ще сотні тисяч нелегальних. На це є реакція низки людей, котрі кажуть, що імміґранти мають рацію, кажучи, що ми утискаємо імміґрантів, утискаємо іслам. Замість того, щоби подивитися на проблему з позицій розуму, ми дивимося на це з позицій співчуття та серця.
— Проблема імміґрації й ісламу — хіба не штучна, призначена для того, аби відвернути увагу від справжніх проблем безробіття, освіти тощо?
— Це — не штучна проблема. Наприклад, є ризик аґресії, замахів, які відбуваються фактично щомісяця. Також є тиск по лінії християнство-юдаїзм-ісламізм. І є проблема безробіття.

«Я не вірю в Третю світову війну»
— Нація — дуже стара ідея. Тепер вона точно відрізняється від того, що мали на увазі у ХVIII ст. Що це означає сьогодні?
— Чи Європа забуде про нації чи, навпаки, множитиме їх? Подивіться, можливо, відокремляться Каталонія, Баски, Корсика. Європейський проект, попри очікування, оживив нації. Але Європейський Союз (ЄС) послаблює нації, водночас не створюючи сильного Європейського парламенту.
Європи не існує. Це — адміністративна та бюрократична ектоплазма, яка міститься у Брюсселі, де немає ні уряду, ні армії, ні зовнішньої політики. Це — поразка, але красива поразка, тому що нам у Європі добре живеться. Але без США й НАТО ми стали би здобиччю всіх хижаків починаючи з Путіна.
— Якщо говорити про роль ЄС у конфлікті між Україною та Російською Федерацією (РФ), то як поводиться ЄС?
— ЄС працює словами, бо вона – розколота. Німеччина не хоче сваритися з Росією, як і Франція. Зрештою, ЄС поводиться, як ектоплазма, якою і є, бо не має засобів до дії. Єдиний, хто діє, — це Барак Обама. Колись Генрі Кіссінджер жартував, що в Європи немає єдиного телефонного номера, і цей жарт нині є актуальним, як ніколи раніше. Є кілька комісарів — Ван Ромпей, Кетрін Ештон, Дональд Туск, котрі можуть розбудити старий механізм. Але політичної Європи не існує. Є Париж, Берлін, Лондон, Мадрид, Варшава й інші.
— Чи Путін загрожує світові?
— Я не вірю в Третю світову війну. У Путіна для цього немає потужності. Американські сили є в сто разів потужніші за російські. Оточення Путіна — душевно хворе. Так само, як і оточення Мілошевича свого часу. А от сам Путін — раціональний екс-комуністичний правитель. Гадаю, він становить небезпеку саме для Європи. Хоче, щоби тут усе вибухнуло.
— Чому?
— Тому що він так і не прийняв розпаду СРСР. Маленький офіцер із КГБ у Ляйпцігу раптом побачив, як мітинґувальники вийшли на вулиці та прогнали росіян. Його мрія — відновити імперію.
— Ви згадали Мілошевича. Чи вважаєте, що події в Україні можна порівняти з подіями в Сербії?
— Так, звісно. Серби робили те саме, що роблять росіяни: де серби, там і Сербія. Це – така сама тактика та військова брутальність. Так само проросійських сепаратистів використовують у Донецьку й Луганську. Ось тільки Росія — це великий шматок. Треба бути розумнішими.
— Що це означає?
— Треба використовувати санкції, але не доводити справи до війни. Війна — небезпечна, бо існує ядерна загроза. Тільки США можуть тут щось зробити, на відміну від ЄС, що не має армії. Навіть якщо НАТО зараз вирішить сформувати сили швидкого реагування, то це треба було зробити ще 20 років тому. Росія, як і іслам, має ідеологію ресентименту, вона прагне реваншу. Колись говорили про німецьких реваншистів після Другої світової війни, тепер це — російські реваншисти, котрі хочуть помститися за розпад СРСР.
— Чи ви стежили за подіями на Майдані?
— Гадаю, це було дуже сміливо. Хоча для французів важко було за цим стежити, бо для нас Україна та Росія виглядали як одна країна. Саме тому нам так дивно, коли приїжджаємо в Україну, бачити, що ця країна не схожа на Росію. Я би ніколи не подумав, що Булгаков чи Гроссман — українські письменники. Ми ніколи не бачили відмінностей. Але для пересічного француза Росія є жандармом Східної Європи, необхідним, аби ці країни жили тихо та спокійно.

ЄС не хоче мати армію
— Мене дивує, що у Франції досі говорять про «проросійських сепаратистів», адже очевидно, що на Донбасі діють саме російські військові. Але навіть у комюніке з Адміністрації президента Олланда йдеться саме про «сепаратистів»…
— Для багатьох французів не має значення те, чи це – росіяни. Вони гадають, що люди прийняли анексію Криму і що це — нормально, бо там, мовляв, жили росіяни. Немає усвідомлення ситуації, і це характеризує загальнофранцузьке ставлення — байдужість. Дуже мало є тих, хто мобілізується для України. Хоча поволі люди усвідомлюють небезпеку для Європи. Тут допомогла й справа «Містралів».
— І що тепер у Франції думають про «Містралі»?
— Думають про гроші. Хоча уряд сказав, що тепер ми їх продати не можемо. Продаж зброї росіянам був великою помилкою президента Саркозі. І тому ми маємо цю гарячу картоплину, яку невідомо-кому тепер маємо кинути. ЄС міг би викупити «Містралі» у Франції, щоби компенсувати витрачені кошти й дати початок новій європейській армії, але ЄС не хоче мати армію, не хоче битися, не хоче створювати спільний захист. Події в Україні демонструють нам наші власні суперечності.
— В українській публічній думці Франція виглядає, як проросійська країна, де любов до російської культури продовжується аж до схвалення російської політики. Чи це — так?
— Звісно. У Франції завжди були зв’язки з Росією. Згадаймо Дідро чи Вольтера, котрі листувалися з імператрицею. Є сильне тяжіння між Францією та РФ. Сама по собі любов до російської культури мені видається позитивною. Їй не зашкодив комунізм, і вона вистояла після падіння Стіни. У Франції є потужне проросійське лобі. Марін Ле Пен без тями любить Путіна, вона схиляється перед злом, що домінує. З лівого боку це — комуністи, для них Путін є спадкоємцем СРСР та противагою США. Саме ненависть до США єднає проросійські сили у Франції, не залежно від того, праві це чи ліві.
— До чого це призведе?
— Ситуація — дуже тривожна. Ми маємо прокинутися. ЄС повинен зрозуміти, що ми не живемо в постнаціональному, постісторичному, пострелігійному світі, усвідомити, що політичні пристрасті й трагізм історії досі існують. І ми не можемо звідси вийти, бо ми — у центрі світу, бо арабський світ — на півдні та на сході, бо Росія — біля Азії, бо в Африці — хаос. Ця криза справді може бути пробудженням: вона — вибухонебезпечна й захоплива одночасно.
Розмовляла Ірина Славінська, УП

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...