Новини для українців всього свту

Thursday, Sep. 24, 2020

Отець Іван Гудзь: «Більшість людей, котрі поїхали на заробітки, живе паралельним сімейним життям»

Автор:

|

Серпень 28, 2014

|

Рубрика:

Отець Іван Гудзь: «Більшість людей, котрі поїхали на заробітки, живе паралельним сімейним життям»

О. Іван Гудзь

Генеральний координатор капеланії УГКЦ у Португалії о. Іван Гудзь понад 12 років надає душпастирську опіку українцям. Як сказав Папа Франциск, пастир повинен «пахнути» своїми вівцями. Отець Іван живе в Португалії, як і наші українські еміґранти, переживає з ними всі болі та радості на чужині. А в Україну зазвичай приїжджає лише у відпустку. Нещодавно під Києвом проходив семінар для підвищення кваліфікації отців-місіонерів, організований пасторально-міґраційним відділом УГКЦ. Участь у семінарі взяли священики з 11 країн світу, серед них був і о. Іван Гудзь.
— Еміґрація манить багатьох, вона видається панацеєю від усіх лих і, водночас, є серйозним викликом для людей…
— Так, з одного боку, вона дає змогу покращити матеріальне становище, а з іншого — опускає людину морально та є серйозним життєвим випробуванням. Поїхавши за кордон, ти втрачаєш друзів і родину. А там тебе суспільство не приймає, вважає за чужорідне тіло. Ти можеш навчитися бездоганно розмовляти їхньою мовою, але ментально ти — не їхній. Ти потрапляєш у ситуацію, коли ВЖЕ нічого немає й водночас ІЩЕ нічого немає. І це — дуже серйозне випробування для українського суспільства, зокрема для Церкви, бо люди стають недовірливими.
— Але ж українські еміґранти здебільшого ходять до церкви…
— Правильно — ходять до церкви. Але ходити до церкви й вірити в Бога — різні речі. Владика Іриней (Білик), котрий висвячував мене на священика, поділяв людей на дві категорії: парафіян і прихожан. Парафіяни йдуть за покликом серця, свого сумління та потребують духовної енергії. А прихожани час від часу навідуються до храму — на великі свята, як-от посвятити паску.
Люди запитують у себе: чому мені Бог дав такі важкі випробування? Обставини нашого життя складаються таким чином, що ми відповідаємо за власні вчинки. Проте людина схильна шукати причини негараздів в усьому, тільки не в собі. Така людська неміч існує ще від часів Адама й Єви: усі винні, а я один — нещасний.
— Отче Іване, Португалія належить до країн, де наша Церква не має своєї структури — екзархату. Тому таких священиків, як ви, називають місіонерами. Як би ви описали свою місію? Чи обов’язково для такого священика не лише доносити до людей Слово Боже, а й допомагати берегти своє українство?
— Я би не вживав слова «місія», бо місія — це коли ти починаєш із нуля, ідеш і шукаєш людей. Ми переважно приїжджаємо туди, де вже є наші люди. Мабуть, це — якась специфічна місія, бо, коли священик їде до людей, котрі перебувають в еміґрації, то мусить бути й психологом, і дипломатом, і політиком водночас. Завдання священика також — зберігати культуру та традиції.
— Чи переконуєте людей, аби вони поверталися в Україну?
— Під час проповіді не беруся казати людям, як вони мають жити. Я намагаюся донести до них власний досвід. Бо якщо насильно людині розказувати, що вона має робити, то в неї вмикається природний спротив.
— Чи часто вам доводиться вінчати людей у Португалії?
— За 12 років своєї душпастирської праці в Португалії я дав усього три шлюби: два між українцями й один між — українцем і бразилійкою.
— Так мало?
— Мабуть, люди не хочуть одружуватися. Там є багато українців, котрі живуть із родинами або залишили свої родини в Україні. Це спричинило велику проблему для Церкви — розбиті шлюби й морально покалічені діти. Та мушу наголосити, що міґрація таки дає можливість покращити матеріальне становище.
— Чи часто буває так, що чоловік чи жінка, котрі залишили свою родину в Україні, живуть сімейним життям із іншими?
— Це буває дуже часто. У 80 %.
— Мабуть, людині дуже важко стає, коли вона потрапляє в інше середовище, тому відразу сходиться з кимось. Людина, перепрошую за грубий вислів, — соціальна тварина, яка не може існувати сама. Для людини найбільшим ворогом є самотність. Маю на увазі не дуже віруючу (духовно зрілу) людину. До них треба правильно промовляти, бо, як виходить, вони живуть подвійним сімейним життям. Як знаходите потрібні слова?
— Я їх не засуджую, я — не Бог. Кожен є відповідальним за власні вчинки та моральний стан. Розповідаю, як має бути, згідно з євангельським вченням. Раджу, якщо вже так склалося, що почали жити іншим життям, розібратися з попереднім. Так буде менше шкоди всім. Завжди повторюю: подумай про іншого, перш ніж подумати про себе; ніколи не роби того, що не хочеш, аби тобі хтось зробив.
У нас багато людей не йде до сповіді, бо вони не можуть дістати розгрішення. На жаль, такою є реальність. Церква не може зараз відкрити всі процеси й анулювати всі шлюби. Це – ще один виклик для Церкви. Така проблема існує не лише в міґрації. Якщо ти не живеш із повінчаним чоловіком чи жінкою, то священики в храмах ставляться до тебе, як до ізгоя, зневажливо.
Мені прикро це казати про своїх співбратів, але інколи в нас є священики, які є папістами, більшими від самого Папи, та каноністами, більшими за саме Канонічне право. Мудрий і тямущий священик обов’язково висповідає будь-яку людину, що до нього приходить. Дати розргішення? Так, це – дещо інше… Коли така людина приходить до мене, я намагаюся їй пояснити, що і як можна змінити, пропоную разом поміркувати над цим. Треба розуміти, що шлюб — це не страждання.
— А що таке шлюб?
— Єдність і нерозривність. Недавно проводив передшлюбну підготовку для римо-католиків. Запитую: чому ти хочеш із нею одружитися? Він відповідає: бо я її люблю. А жінка каже: хочу зробити цю людину щасливою. Він не є готовий, а вона – готова. «Я люблю» — дещо егоїстичний підхід до шлюбу. Шлюб — це коли ти ладен покинути всіх рідних і стати одним цілим зі своєю дружиною чи чоловіком. Якщо хтось думає, що для нього шлюб – не на все життя, то не варто цього робити. Бо якщо людина від початку припускає, що коли один шлюб не вдасться, то буде інший, — він уже недійсний.
— Нещодавно я спілкувалася зі священиком, котрий працює в церковному трибуналі. Каже, що найбільше позовів щодо скасування шлюбу – від людей, котрі повінчалися у 20-річному віці…
— Я із цим можу погодитися 50 на 50. Бо зрілість людини не завжди залежить від віку. Погляньмо на те, що впливає на наше виховання, — телебачення, серіали. У кожному фільмі хтось шукає любов, змінюючи партнера чи партнерку. А що таке любов? Справжню любов часто можна побачити лише в матері до своєї дитини. Між чужими людьми справжня любов — рідкість. Погоджуючись на шлюб, люди часто розмірковують про користь, яку вони матимуть від одруження.
— А що таке любов у вашому розумінні?
— Любов — це коли я віддаю все й не очікую за це жодної винагороди. Один мудрий чоловік написав, перефразовуючи класика: кохаю, мучуся, але не каюсь. Любов не можна відчути — відчувають холод і тепло, біль і радість. А любов’ю треба жити. Часто чую, як люди розказують, що вони люблять Бога, маючи на увазі, що бояться розгнівати Його. Але не тому, щоби не зробити боляче Богові, не зранити Його. Ми живемо в корупційному світі, не лише в економічному та політичному житті, а й навіть в особистісних стосунках. А що мені буде за те, що я тебе послухаю? Батьки задаровують дітей, щоби ті добре вчилися. Жінка терпить образи від чоловіка, бо він заробляє гроші. Але шлюб — це не терпіння.
— Кажуть, якщо не буде терпіння, то жоден шлюб не втримається…
— Я кажу про насильство над собою. Якщо жінка терпить певні чоловікові вади, бо вона його любить, — то це одна річ. А якщо терпить і плаче, то це — інша річ.
— Чи сумуєте за домівкою?
— Так. Нас завжди буде тягнути додому, хоч би в яких ідеальних умовах ми жили. Відчуваю по собі, як мені хочеться до мами в село, поспати на великій подушці, під такою периною, що аж дихати важко, хочу з’їсти хліба зі смальцем, походити по болоті…
Розмовляла Оксана Климончук, «Католицький оглядач»

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply