Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Friday, Oct. 20, 2017

Отець Ігор Ліпчанський: «Під кулями невіруючих немає»

Автор:

|

Вересень 11, 2014

|

Рубрика:

Отець Ігор Ліпчанський: «Під кулями невіруючих немає»

О. Ігор Ліпчанський

Медичний капелан із Долини Івано-Франківської області о. Ігор Ліпчанський був одним із перших священиків, котрих скерували до Харківського військового шпиталю. Саме туди потрапляє більшість поранених українських вояків із зони Антитерористичної операції (АТО).
— Панотче, як ви потрапили в шпиталь?
— Це — довга історія. Знаємо, що ще на Майдані священики були зі своєю паствою. Далі сталися події в Криму, і Церква організувалася ще більше. Була потреба допомагати тим, хто пережив Майдан і Крим. Тоді почалися тренінги, одночасно їх проводили ще й громадські організації та Міністерство оборони. То були тренінги для психологів, соціальних працівників і священиків. Власне, кожен із нас, священнослужителів, хто зголосився допомагати тим людям, пройшов по три-чотири тренінги.
— І багато таких було?
— У Греко-католицькій церкві — 25 священиків, але були й з інших конфесій. Тобто, ми були в списках тих, кого можуть покликати у будь-який момент. І десь три тижні тому о. Андрій Логін, котрий очолює нашу комісію з охорони здоров’я, запропонував мені поїхати в харківський шпиталь. Тоді там не було капелана, і так дав Бог, що ми потрапили на самий пік.
— Їхали не самі?
— Ще з о. Петром Витвицьким, він — капелан лікарні на вул. Матейка. Їхали вдвох, бо тільки розпочинали там капеланське служіння. Шпиталь — великий, нам треба було познайомитися з кожним начальником відділення. Цікаво, що щодня ми знайомилися з персоналом, бо прийде нова зміна: хто ви такі, ідемо до начальника. Це ж — військова структура, просто так там не можна перебувати.
— Як виглядав робочий день капелана?
— Нас поселили у відділенні неврології, була там невеличка кімнатка. Ми були там, і щойно чули звуки сирен швидких, тут же робилося дуже недобре. Бо розуміли, що зараз привезуть поранених хлопців з АТО. Поки медики приймали їх, ми намагалися не втручатися. Чекали, доки їм нададуть першу допомогу чи підготують до операції. Власне, у цей момент ми молилися за дверима.
Я в себе в лікарні в Долині можу бути при хворому в цей час, мені ніхто не суперечить, бо я вділяю, можливо, останніх святих тайн. А тут ми мали пристосовуватися. Тільки-но ситуація стабілізовувалася, нам відчиняли двері. Якщо хлопці були не при тямі чи при малій тямі, то вділяли їм таїнства сповіді та єлеєпомазання. Скажу ще, що притомні поранені вкрай нечасто просили про ці таїнства. Але нічого дивного — ми розуміємо, що є така ментальність: якщо я сповідаюся та причащаюся, то вже, напевно, скоро помру.
— А яка реакція в поранених на священика? У такій ситуації він справді може й налякати…
— Різна реакція. Навіть у Галичині люди по-різному реагують, коли в палату заходить капелан. Хто каже: а я ще не збираюся помирати, а хтось просить помолитися за нього. Але більшість хлопців сприймала нас дуже добре. Ми перші дні навіть не ходили в рясах, аби не наганяти страху. І віталися просто: добрий день.
От заходжу в палату, а хлопці питають: хто ви такий? Кажу: як думаєте? Ну, тематика ж – військова, то кажуть: може, сепаратист? Але ні, ніби свій чоловік, певно, психолог. Кажу: так, але не фаховий, я — медичний капелан, а на цей час — військовий.
Дуже багато хлопців було наших, зі західної України. Із ними розмова швидше зав’язувалася. Але знову не хотів би розділяти хлопців зі заходу й сходу. Вони самі казали: ми тут єдині. От, київські говорили: нас тут називають бандерівцями, а ми донедавна навіть не знали, хто це такі.
Знаєте, у цивільному житті рідко таке побачиш — дружба, підтримка та взаєморозуміння. А ще в них дуже велике почуття обов’язку — вони мають захистити рідну землю. І це кажуть солдати з будь-якого реґіону, навіть із Донецька чи Луганська.
— Повернутися в АТО не бояться?
— Звісно, хлопці є різні. Є тверді: завтра в мене заживе рана, беру автомат і вертаюся. Був там молодик років 25 — сім’я, маленька дитина, а в нього прострелений хребет і це — на все життя. А він питає в медсестер: коли вже я встану, бо треба повертатися? А є хлопці з м’якшим характером, котрі мають великий страх.
— Чи священик тут може допомогти?
— Папа Іван Павло II казав: не бійтеся, ніби давав одинадцяту заповідь. Ми маємо долати страх перед будь-чим. Найбільший страх, який має бути у житті, то гріх. Але якщо в людини є той природний страх після пережитого, ми не можемо її засуджувати. І не можемо залізти до неї в голову й зробити так, аби вона не боялася. Можемо її підтримати, розрадити, запевнити в безпечності. Людина завжди хоче мати відчуття безпеки. І ми можемо дати їй те відчуття. Будьте з Христом, прочитайте молитву пораненого чи молитву після бою.
Коли комісія при нашій Церкві надала нам молитовники для військовослужбовців, то начальник відділення психіатрії розіслав ці молитви по всьому АТО. Хлопці, із котрими ми спілкувалися, розповідають: коли над головою свистять кулі, кажеш усі молитви, які знаєш. Невіруючих на війні немає.
— Якось важко поєднати віру та війну… На що наставляють військові капелани?
— Не йдеться про те, що священик має благословляти хлопців на війну. Священик благословляє хлопців на мир. Тут мова не про те, що ми йдемо загарбувати чужі землі. Ми захищаємо рідну землю, і цим виправдовується така військова діяльність. І тому священик молиться не за те, аби ви вбили якомога більше ворогів, — він просить у молитві, щоби був спокій, аби Господь охоронив хлопців, аби живі та здорові вернулися з бою, а поранені — підвелися на ноги.
«Католицький оглядач»

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...