Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Saturday, Oct. 20, 2018

Ольга Берга: «Я — націоналістка кожного народу, до якого маю стосунок»

Автор:

|

Вересень 15, 2016

|

Рубрика:

Ольга Берга: «Я — націоналістка кожного народу, до якого маю стосунок»

Ольга Берга

Ольга Берга — один із найпомітніших активістів української громади Латвії. Вона тут працювала в багатьох організаціях і товариствах. А деякі створювала сама. Тепер п. Ольга керує Українським центром молоді та дітей Латвії.

За перебудови з’явилося безліч цікавих людей
— Я і мої батьки — з України. Серед наших предків по маминій лінії були агрономи, а татові пращури — хлібороби. Моя старша сестра з чоловіком — також агрономи. Лише ми з середньою сестрою відійшли від сімейної традиції, сестра — лікар, а я — інженер. Навчалась у Технологічному інституті м’ясної та молочної промисловості.
— А в Ригу потрапили за розподілом?
— Так. Наприкінці 1980-х рр. працювала в проектному інституті «Гіпросільбуд». Тоді ж у Ризі якраз організовувалося товариство «Дніпро». Керувала ним чудова енергійна молода жінка, котра приїхала з дитиною з Києва після Чорнобильської аварії. У Латвії вона вийшла заміж. Але після того, як товариство було організоване та запрацювало, згори подивилися і сказали: як це якась 27-річна дівчина чимось керує. В результаті керівні посади в цьому товаристві зайняли «правильні» за віком українці. Та колишні активісти пішли звідти й організували свій Український молодіжний клуб.
— Тоді в країні було дуже активне громадське життя…
— Ми приятелювали з Народним фронтом Латвії (організація, яка виступала за демократичні перетворення. — Ред.). І не дружили з Інтерфронтом (консерватори. — Ред.). Пізніше я пішла і з цього клубу, а 1990-го ми організували інше українське товариство, яке називалось «Українська родина». До молоді приєдналися люди різного віку, але об’єднували всіх незалежність України і незалежність Латвії. Організація тісно співпрацювала з Народним фронтом Латвії і з Народним рухом України.
— Перебудова висунула безліч цікавих людей…
— Так було і в нас. Ось, скажімо, поет Михайло Григорів із Києва. Керівництво Спілки письменників України врятувало його від великих неприємностей. За Михайлом вже мали прийти з органів. Але буквально за день до того Іван Драч встиг оформити Григоріва в програму обміну студентами. То він і приїхав до нас у Ригу. А от Юрій Завгородній був досить великим керівником за місцевими мірками — начальник Держбуду Латвії. Батько — українець, мама — латишка. Він займався ще й перекладом поезій. Ми випускали свою газету «Джерело». Перед якимись виборами В’ячеслав Чорновіл приїхав за цією газетою на своїх «жигулях» із сином Тарасом. Він потім її використовував для агітації на виборах до Верховної Ради. Я і в першому з’їзді Руху брала участь. Тоді ж ми створювали першу греко-католицьку громаду в Латвії. 1989 року підняли питання про відновлення автокефалії Української православної церкви. Зібрали підписи під петицією і пішли до Комітету у справах релігій. Нам сказали, щоб сідали і почали бесіду. Причому, всіх знали по іменах. Тоді до мене дійшло, що нас усіх уже «пасли».

Боротьба за незалежність була схожа на українські Майдани
— Дещо пізніше я звернула увагу, що у нас тоді досить часто пропадали фотографії. Гадаю, ті, хто «пасли», якимось чином їх забирали для своїх потреб. У січні 1990 року в республіках Балтії було неспокійно. У Вільнюсі людей придушили танками. У нас будували барикади з кругляка. Вивернули всю бруківку, ставили на вулицях зварені з рейок «їжаки». У чомусь це було схоже на українські Майдани. Тоді Народний фронт Латвії звернувся до Міністерства сільського господарства республіки з проханням пригнати до Риги сільськогосподарську техніку, щоб у разі штурму перекрити доступ у Старе місто, де був парламент і Рада міністрів. Коли була атака, то гинули люди різних національностей. Літали гелікоптери, розкидали листівки на Домську площу. Ми записали звернення до військових українського походження не стріляти в мирних людей.
— Нещодавно виповнилося 25 років путчу…
— Дивовижний був час. Інтернету, соціальних мереж і мобільних телефонів не було, але всі якось знаходили одне одного. Я познайомилася з Володею Зваричем із Українського комітету католицької молоді. Ми мали їхати в першу паломницьку поїздку до Франції. Я зібралася, 19 серпня мали їхати до Львова. А вранці по центральних телеканалах — «Лебедине озеро», а по місцевому телебаченню латиська дикторка плаче. Каже, що нижній поверх у них вже захопила міліція, мабуть, скоро увірветься до студії. І вона не знає, що з ними буде.
А у нас квитки до Львова, не знаємо, що робити? Вирішили все ж їхати. Коли виїжджали з Риги, бачили, як у місто прямували танки. Всі пасажири просто вклякли на сидіннях. Час путчу перебули у Львові. А коли він закінчився, то поїхали до Франції.
— Після цього Латвія стала вільною…
— Так, але ми відчули і певне розчарування. Не чекали нагород на груди, але… Зараз добре розумію, що право голосу не можна було давати всім підряд. Інакше в країні не відбулося б ніяких реформ. Але тоді було прикро.
До того ж, бували інші неприємні історії. Ось, наприклад, приїхав до Риги Макс ван дер Стул (Верховний комісар у справах національних меншин Організації з безпеки та співпраці в Європі у 1993-2001 рр. — Ред.). На зустріч із ним покликали інтерфронтівців, котрі виступали проти незалежності, а про нас забули. Однак ми все одно працювали. Співпрацювали з Республіканською партією України, спілкувалися з Левком Лук’яненком. У нас був осередок Республіканської партії, який я очолювала. Багато працювали з українськими організаціями Литви й Естонії. Займалися переведенням в Україну з Латвії радянських офіцерів українського походження. Але до середини 1990-х уже втомилася від громадської діяльності. Вийшла заміж, народила доньку, сина і пішла в сімейне життя.

«Зі спікером латвійського парламенту ми — однопартійці»
— А як повернулися в суспільне життя?
— Це сталося 2008 року. У нас у діаспорі тоді був такий діяч — Володимир Луговський, бізнесмен. 2006-го він заснував Об’єднання українських товариств Латвії. Його помічниця вийшла на мене. Якийсь час я приглядалася до всього, все ж майже десять років не займалась активно діаспорою. Тоді й виникла думка зайнятися молоддю.
— Чому саме так?
— Бо вірила своїй інтуїції, відчувала, що це потрібно. До того ж, у мене підросли діти, й я робила це в першу чергу заради них. У нас виникла агітбригада, готували виступи. Але 2010 року п. Луговський помер. Після його смерті в громаді почалися скандали. Я відійшла вбік і створила свою організацію — Український центр молоді та дітей Латвії.
— Щоб діти знали українську мову та культуру?
— Так. Чоловік у мене латиш. Я взяла його прізвище, вивчила латиську мову. Бо моя свекруха, працюючи начальником пошти, взагалі не знала російської. Не уявляю, як це їй вдавалося. Вона каже, колеги все підказували. А я хотіла долучити своїх дітей до українства.
— Чим займається ваш Український центр?
— Щороку збираємо групи в україномовний табір у Львові. Там багато дітей із нашої діаспори в різних країнах — Сербія, Румунія, Польща, Естонія, Росія. Вивчаємо мову та культуру. В нас, як і раніше, працює агітбригада. 2011 року задумали провести міжнародний фестиваль української культури. З того часу він став регулярним. А з 2014-го — це Міжнародний фестиваль творчості української молоді «Балтійські зорі». До нас приїжджали молоді таланти з Естонії, Литви, Польщі, Швеції, Сербії, Словенії, України. Були справжні майстри з України. В гостях — Інара Мурнієце, спікер Латвійського парламенту. Мені легко було її запросити, бо ми з нею — однопартійці.
— Перебуваєте в латиській партії?
— Вона називається «Все для Латвії». Вважається націоналістичною за ідеологією. Тому я — націоналістка за поглядами. Причому націоналістка кожного народу, до якого маю стосунок. Бо націоналізм одного народу не має утискати націоналізму іншого.
— А яка ситуація з українською діаспорою в Латвії?
— Не дуже проста. Є 45 тис. українців, існує 19 українських організацій.
— Скільки з них активно підтримують Україну?
— Дві-три. Решта перебувають під сильним впливом кремлівської пропаганди. Тому я з такою радістю працюю з молоддю, бо це — наше майбутнє.
— Як у Ризі святкуєте День Незалежності України?
— 23 серпня йдемо в Посольство України на День прапора. А ввечері — на «Балтійський шлях». Ця акція відзначається в балтійських країнах із 1989-го, на 50-ту річницю Пакту Ріббентропа-Молотова. Тоді мешканці Литви, Латвії й Естонії шикувалися в живий ланцюг, з’єднавши Таллінн, Ригу і Вільнюс. Тепер такого ланцюга немає, у Ризі відзначається так: біля пам’ятника Свободі цього дня стоять латишка, литовка й естонка з національними прапорами. З 2014 року з ними стоїть і дівчина з українським прапором.
Розмовляли Олег Кудрін і Рита Болотська, Укрінформ

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...