Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Monday, Dec. 11, 2017

Олена Васильєва: «Військові у РФ ламають собі ноги, щоби не їхати на Донбас»

Автор:

|

Грудень 04, 2014

|

Рубрика:

Олена Васильєва: «Військові у РФ ламають собі ноги, щоби не їхати на Донбас»

Олена Васильєва

За час війни на Донбасі загинуло близько 4 тис. військовиків і «добровольців» із Російської Федерації (РФ). Такі дані подає Олена Васильєва — відома російська правозахисниця, одна з найактивніших учасниць опозиційного руху з 2005 року, член експертної ради опозиції. На початку серпня ц. р. вона заснувала в соціальних мережах групу «Вантаж 200 з України». В цю групу стали скидати всю інформацію про солдатів-строковиків, офіцерів і колишніх військових з числа «добровольців», котрі були вбиті в ході військових дій на сході України.

«Їм байдуже, по кому стріляти, аби стріляти»
— Ви вже близько двох місяців перебуваєте в Україні. Це – якраз період «перемир’я», й активність у вашій роботі мала би знизитися. Яких результатів ви досягли, які відкриття зробили за цей час?
— Не мала наміру жодних відкриттів робити. Коли побачила кількість загиблих з російської й української сторін, то поставила собі завдання — припинити це побоїще. Для цього треба намагатися знаходити та фіксувати, які роди військ вводилися в Україну, звідки загиблі. У РФ їх не повертають родичам. Після поїздки в зону Антитерористичної операції я почала намагатися розвіювати міфи. Про те, що тут є війська НАТО — нема їх. Про те, що «укри» — злісні фашисти. Щоби знайти бандерівців, котрі на сніданок дітей їдять, поїхала в західну Україну — тільки двох знайшла у вигляді пам’ятників. Дорогою зустрічала волонтерів, бачила, що вся Україна обпалена цією війною. А ще в різних реґіонах поранені й ті, хто був у полоні, не залежно один від одного розповідали мені приблизно одне й те саме — про «Іловайський котел», про бурятів, котрі там воювали. Усе це цілковито суперечило тому, що повідомляє російська пропаганда. Тому цих людей я включила у свій фільм «Україна: у пошуках правди», який мені допомогли змонтувати на одеському «7-му каналі». Робилося це ще й тому, що саме в тих боях були найбільші втрати. І зараз, коли російські матері мене атакують питаннями про своїх зниклих дітей, я запитую про назву їхньої частини. І розумію, що ця частина була в Ізвариному. А це означає, що або ця людина залишилася на полі бою й десь там похована, або була вивезена в Ростовську область.
— А як матері підтримують із вами контакт? Як вони дізналися про те, чим ви займаєтеся?
— Коли гине або пропадає дитина, матері починають пошуки. Створення групи «Вантаж 200» «вистрелило» тому, що в серпні, коли вона з’явилася, набралася достатня кількість загиблих, котрих уже почали шукати. А я її створювала для того, аби просто скидати туди всю інформацію й потім спробувати її проаналізувати. Першого ж тижня стався завал: люди почали давати посилання, почали рахувати. Після першого підрахунку ми вивели число — 1 тис. загиблих росіян. Тоді у людей увімкнулося «сарафанне радіо»: побачили військовослужбовці, офіцери, матері, а у військових містечках інформація швидко поширюється. Складніше — із віддаленими куточками країни: у Росії не така велика частина населення користується Інтернетом, а про глибинку взагалі важко говорити. Та мені почали писати з дуже далеких маленьких селищ. Я прогнозувала, що листопад стане вирішальним місяцем, тому що «строковики», котрих під виглядом контрактників закинули в Україну, мали повертатися додому зараз, але вони чомусь не повертаються. А нових хлопців набирають, по суті, на м’ясо. Матері, котрі відправляють своїх дітей в армію, мають знати, що з ними таке може статися. Й у РФ є адвокати, які намагаються допомагати строковикам «відкосити» від поїздок в Україну.
— Строковикам якраз дуже складно «відкосити»…
— Фактично неможливо. Два-три перших місяці «строковик» буде в безпеці, бо повинен хоча би навчитися тримати рушницю в руках. А далі — найскладніше. Одна мати пише: у сина залишалося до дембелю близько трьох місяців, до них в частину приїхав якийсь дядько й каже: «Підпишіть контракт, він — несправжній». І кілька з них підписало. Дядько поїхав, а контракт залишився. Вони чекають на дембель, а їм кажуть: ні, хлопці, ви — на контракті. Тепер їм повідомили, що їх відправляють в Україну.
— Зараз так і кажуть: відправляють в Україну?
— Тепер уже так. До середини вересня ми цього точно не знали. У полі їх розстрілювала або українська сторона, або сепаратисти. На останніх – величезна кількість скарг із боку військовослужбовців. У руках терористів — гранатомети й міномети, вони ними «херачать» куди заманеться, їм байдуже, по кому стріляти, аби стріляти.

«Раз сказали мовчати, то де ж наші гроші?»
— Як я розумію, ви приїжджаєте сюди за власний кошт і не отримуєте зарплати за роботу. А що вас так мотивує, що витрачаєте свої сили, час, здоров’я?
— Може, просто в мене підвищена планка почуття справедливості. Правозахисною роботою я займаюся дуже давно. Доводилося витягувати купу хлопців з колотнеч, та й на мене нападали, некрологи про мою смерть розсилали. Я є головою організації «Забутий полк», яка створювалася 2007-го з колишніх учасників бойових дій. Коли почався «віджим» Криму, у нас з’явилася колективна заява про те, що це — аґресія РФ проти України. Кілька членів організації поїхало в ополчення на Донбас, але за пару тижнів вони повернулися й розповіли, що там ніякого захисту Донбасу немає. Військові теж постійно діляться інформацією про цю війну.
— Але не протидіють?
— Чому не протидіють? Та в Росії — найжорстокіша цензура. Там можна публікувати лише те, що потрібно Кремлю. Будь-які «варіації на тему» моментально прикриваються. Мені телефонував один військовий із Санкт-Петербурга. Розповідає, у Кам’янці під Пітером жінки вийшли бунтувати, бо там вивісили списки загиблих і зниклих безвісти солдатів. Ті дружини й матері поділилися на кілька груп. Найбільша група вимагає грошей: раз сказали мовчати, то де ж наші гроші? Та тільки одній жінці заплатили 500 тис. RUR, бо в неї був серйозно поранений син.
— Це — диво, що ті списки почали вивішувати…
— Річ у тому, що людей відправили у відрядження, а ті не повернулися. Потім набрали другий, третій потік. Дружини та матері собі думають: а навіщо це треба? Один військовий розповідав мені, як спеціально зламав собі ногу. Він вигадав технологію, як це зробити: туго зобов’язує ногу, прикладає лід, щоб та майже всохла, і тут по ній уже можна бити. Другий розповів, як він зробив собі величезний тазостегнових опік за допомогою нашатирного спирту. Якби російські медіа почали про ці бунти військових розповідати, то суспільство вибухнуло б.
— Але військовим ця ситуація не є вигідна: їхніх колег, та й їх самих, відправляють помирати. Чому, по-вашому, вище військове керівництво продовжує відправляти солдатів і офіцерів воювати?
— На утримання кожного військовослужбовця російської армії виділяється 5-10 тис. USD. І поки людина жива або її немає ще в списках загиблих (а це — військова таємниця), вище керівництво отримує на них гроші.

Будь-якої миті або вбити можуть, або посадити, або до божевільні запроторити
— Ви якось казали, що вважаєте опозиційний рух у РФ картковим і що знаєте справжню опозицію…
— Не зовсім так. Ми створювали об’єднаний громадянський фронт із Гаррі Каспаровим, це — позасистемна опозиція. Системна — це всі ті, хто пройшов до Державної думи. А майже весь позасистемний протест був зачищений. Ми починали 2005 року. 2006-го стали активно створювати, по суті, заново всі протестні рухи. Тоді ж виник рух «Солідарність». Коли «Союз правих сил» Бориса Нємцова заборонили, вони до нас приєдналися. Ми й Сергію Удальцову допомагали. Мета була одна — демонтаж путінського режиму. Але війна в Україні, звісно, усіх розділила. Зараз я змушена констатувати, що рух «Солідарність» і п. Нємцов гальмують цей процес.
— Яким чином?
— Ну, наприклад, запланували великий мітинґ на захист Грузії, а п. Нємцов каже, що раз не вони його організовують, то й підтримувати не будуть. Ми всі одне одного знаємо. Але немає того божевільного ватажка, котрий би всіх підняв. Проект «Навальний» завершено, на ньому – сім карних справ висить. Хоча він завжди і скрізь казав, що виступає за чесні вибори. Та чесних виборів у РФ бути не може. Лише якщо буде демонтований режим.
— А з чого може початися реальний розлам системи?
— Не можу це спрогнозувати. Якщо батьки загиблих солдатів об’єднаються й захочуть поїхати в Москву, то на їхній захист стане весь протест, у т. ч. всі ті, хто виходив на Марш миру, — майже 200 тис. осіб.
— Не боїтеся повертатися до Росії, жити там і працювати?
— Поки що мені радять не повертатися. Будь-якої миті або вбити можуть, або посадити, або до божевільні запроторити: я ж, за офіційною версією, – божевільна. Але дуже хочу зупинити цю навалу смертей, щось намагаюся зробити.
— Який зараз у вашої спільноти рівень страху?
— Ті, хто говорить про це, як і я, уже не бояться. Я зрозуміла, що втомилася боятися. У мене що півроку починаючи з 2005-го були обшуки у квартирі, це стало частиною мого життя. Це — ситуація, у якій розумієш усю відповідальність. І скільки пружину ні стискай, вона все одно розтиснеться.
Розмовляла Катерина Сергацкова, УП

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...