Новини для українців всього свту

Sunday, Oct. 25, 2020

Олена Андрейчева: «Вважаю себе людиною, котра використала шанси, що їй випали»

Автор:

|

Березень 04, 2020

|

Рубрика:

Олена Андрейчева: «Вважаю себе людиною, котра використала шанси, що їй випали»
Олена Андрейчева та Керол Дайсінґер

На очах у мільйонів глядачів серед зірок першої величини киянка Олена Андрейчева цього року отримала головну та найбажанішу кінематографічну нагороду «Оскар». Завдяки 40-хвилинній документальній стрічці «Навчитися їздити на скейтборді в зоні бойових дій, якщо ти дівчинка» вона стала восьмим лавреатом премії з українським корінням. На церемонії Олена практично нічого не казала, віддавши ініціативу колезі Керол Дайсінґер. Але на відміну від багатьох знаменитостей, котрі відверто нудьгували, дівчина своїх емоцій не приховувала.
— Отримати «Оскар» було мрією? У дитинстві репетирували перед дзеркалом вдячну промову?
— Гадаю, що будь-яка дитина, яка цікавиться фільмами, мабуть, мріє про це, але в моїй роботі я якось на цьому не фокусувалася. Правда, нещодавно подруга нагадала, що я колись репетирувала свою промову «За найкращий сценарій».
— Що відчували, підіймаючись на сцену за нагородою?
— Гордість, радість, і, звісно, хвилювання — не хотіла впасти в такий відповідальний момент. Після отримання нагороди нас надовго повели для фотографій та інтерв’ю, і коли ми вже вийшли, я відразу ж подалася на балкон, де сиділи мій партнер і вся наша команда. Потім зателефонувала батькам, але це вже було за кілька годин.
— Чи змінилося життя після отримання головної премії в кінематографії?
— Змінилося ставлення до мене, але внутрішньо наразі нічого.
— Крім статуетки, на кінопремії дарують кошик із подарунками. Подейкують, що там навіть бувають ваучери на пластичну операцію. Що незвичного в gift-box знайшли ви?
— Презенти дарують лише номінантам у категоріях акторів і режисерів. Мені дісталася лише статуетка, але й цього досить.
— А що відбувається після церемонії?
— Після церемонії ми вирушили на вечірку Vanity Fair, до цього моменту я вже була в стані шоку і, либонь, втомилася, тому лише витріщалася на знаменитостей і ні з ким не балакала. А на церемонії мені дуже сподобалося спілкуватися з Марком Руффало, котрий вручив нам нагороду.
— Як вплине «Оскар» на вашу подальшу кар’єру?
— Дехто мені казав, що після отримання «Оскара» моє життя зміниться. До мене і до моїх ідей зріс інтерес, і це надасть мені шанс знімати ще фільми. Щодо гонорару — побачимо! Я чула, що жінки в нашій індустрії і так отримують нижчі гонорари, ніж чоловіки, тому, можливо, я просто підвищу свій до чоловічого рівня.
— Де зберігаєте нагороду зараз?
— Вона живе в нашій вітальні.
— Чому для фільму вибрали історію некомерційної організації Skateistan, яка 2007-го заснувала школу для дівчаток із бідних районів Кабула?
— Коли я почула про організацію Skateistan вперше, то для мене, як і для багатьох інших людей, було повною несподіванкою побачити цей образ дівчаток у різнокольорових сукнях і шаликах на скейтбордах. У цьому фільмі я хотіла глибше збагнути, що насправді їм дає це заняття. Я дізналася, що за ідеєю організації стоїть цілком прозаїчна мета — навчити дівчаток не лише писати, читати, лічити та їздити на скейтборді, а й дати їм впевненість і показати, що їхній голос також беруть до уваги. Це неймовірно надихало мене під час роботи над фільмом. Було багато складнощів під час зйомок, одна з найважливіших — безпека команди і наших героїнь. Зйомки треба було проводити іноді дуже швидко, занадто швидко, і, природно, ми дуже хвилювалися, як це відіб’ється на знятому матеріалі. Керол Дайсінґер, режисерка стрічки, вже 15 років знімає документальні фільми в Афганістані, тому вона розуміла ці рамки, і ми разом змогли вигадати стратегію знімального процесу. У нас був шанс приїхати лише тричі на зйомки в різні пори року, приблизно на два тижні. Ми могли показати прогрес дівчаток, але не могли дуже заглиблюватися в історію однієї з них і навіть не хотіли цього, щоб не акцентувати занадто багато уваги на одній із цих юнок через ситуацію в країні.
— Повернімося до початку вашої кар’єри. Коли ви вирішили переїхати з Києва? Часто повертаєтеся до рідного міста?
— Та я виросла в Києві. 1995 року мені випав шанс продовжити середню освіту у Великій Британії. Вступивши до університету на факультет фізики, я второпала, що мене більше цікавлять філософські та творчі питання цього предмету, тому вирішила продовжити освіту маґістром вже з наукової журналістики. Намагаюся повертатися до рідного міста щороку.
— Зараз для багатьох українців ви стали неймовірним натхненням. Поділіться таємницю, як вам вдалося?
— Вважаю себе людиною, котрій дуже пощастило і котра використала шанси, що їй випали! Мені пощастило, що моя сім’я була в змозі надати мені можливість здобути освіту у Великій Британії і що я отримала підтримку від свого університету, щоб знайти хорошу першу роботу. У житті іноді легко акцентуватися на тому, що не вдається, або на те, що відбулося не так, як хотілося б, але для мене дуже важливо відзначати речі, що вдалися, використати досвід, аби чогось навчитися. В нашій індустрії легко розчаруватися або навіть впасти у відчай після невдачі. Вочевидь, мій найкращий навик — залишатися оптимісткою і бути вдячною за те, що є.
— Які маєте плани?
— Розробляю документальний фільм для каналу Бі-Бі-Сі, а також працюю над власним фільмом про те, як тварини допомагають людям долати психологічні травми.
Розмовляла Єлизавета Данилевська, «Сьогодні»

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply