Новини для українців всього свту

Tuesday, Feb. 25, 2020

Олексій Чупа: «Донбас нагадує ображену дитину, яка пішла з дому»

Автор:

|

Грудень 18, 2019

|

Рубрика:

Олексій Чупа: «Донбас нагадує ображену дитину, яка пішла з дому»
Олексій Чупа

Олексій Чупа — доволі незвична постать в сучасній українській літературі, хоча б тому, що є україномовним письменником-машиністом із наразі тимчасово окупованої Макіївки.

Інтерес іноземних видавців до України — кон’юнктурний
— Вітаю з виходом німецького перекладу «Казок мого бомбосховища». Як сталося, що австрійське видавництво Haymon Verlag зацікавилося вами?
— Скоро буде вже майже п’ять років, як видавництво вийшло на мене з пропозицією видати цю книгу. Воно одразу викупило контракт на переклади усіма мовами. Довгий час я думав, що справа заглухла, але раптом на початку року вони написали і сказали, що починають нею займатися. У 2014-2015 рр. був великий вибух зацікавлення Україною загалом, і українською літературою зокрема. Моє ім’я тоді було «на слуху». Гадаю, так вони мною й зацікавилися.
— Можна говорити про певний інтерес до українського питання, теми Донбасу серед іноземців, зокрема, німецькомовної аудиторії?
— Це — абсолютно кон’юнктурна штука. Неможливо продати оповідання про те, що не на слуху й нікому не відоме. Як тільки здіймається хвиля інтересу, це отримує шанси на прибуток.
— Із чого порадили починати знайомитися з вашою творчістю?
— Якраз «Казок мого бомбосховища». Це 12 оповідань, абсолютно різних і написаних у різних стилях. Мені здається, вона не повинна видатися читачеві нудною.
— Що хотіли донести цією книгою?
— Кожного письменника переслідує спокуса трохи побути Богом і влаштовувати долі своїм персонажам. Але коли хтось пише книгу, то просто її пише. Мені хотілося розповісти, чим живе мій район у Макіївці.

Душа Донбасу — дуже дитяча
— В анотації до «Казок мого бомбосховища» написано, що книжка дозволить зануритися в душу Донбасу, а яка вона?
— Душа Донбасу — дуже дитяча. Прагне, щоб її зрозуміли. Донбас — як дитина, яка ще не зовсім знає, чого хоче. Таке враження у мене було у 2014 році, коли розмовляв із людьми. Перед тобою — інженер, технолог, у нього дві освіти, кар’єра. Але при цьому в усіх цих питаннях орієнтується дуже поверхнево, як безпорадне дитя.
— Але це дитя не просто так образилося і пішло, його одурили та поманили, скажімо так, погані старші люди…
— Це дуже влучний рамковий образ. Гадаю, що дитина, яка покинула дім і потрапила в погану компанію, навряд чи повинна відповідати за ці свої дії, бо неповнолітня. А от той, хто її туди затягнув, має отримати своє.
— Про Донбас прийнято говорити, як про щось окреме, що не вписується в загальний образ України. Правильно?
— Донбас — дуже важкий реґіон, але він ніколи не був дуже проросійським реґіоном. Він дуже вигідно відрізняється від Росії. Тобто, люди там набагато кращі, успішніші за росіян, але їм здається, що все — навпаки, тому що мізками володіє телевізор. Вони, як діти, просто захопилися яскравими вітринами в крамницях.
— А що ви думаєте про «народ Донбасу»?
— Існування окремого «народу Донбасу» викликає величезні сумніви. Але в Донецькому кам’яновугільному басейні частково вдався дослід зі створення «радянської людини». Для людей там більше важить соціальна, професійна складова. Нікому не було важливо, ти — росіянин, українець чи турок. А от зварювальник чи шкільний вчитель — грало велику роль. Декотрі журналісти, які походять із Донеччини, навіть стверджують, що в реґіоні відчутний такий собі «технофашизм». У сенсі, якщо ти не технар, то ти як якась «напівлюдина». Я також стежу за подіями «наукового життя» на непідконтрольних територіях. Там дехто презентують словники «донбасского язика». Претендуючи на якусь науковість, вони насправді маніпулюють базовими речами: беруть сленг шахтарів, металургів, навіть дрібного криміналу — і кажуть, що це така мова. Звісно, люди в Єнакієвому, Горлівці, Алчевську та Макіївці розмовляють російською, але це така собі «юкреніен рашен».

Українською зацікавився після «Океану Ельзи»
— Яка ваша рідна мова?
— Російська, українську я вивчив. Але походжу з української родини. Можливо, тому вивчення української далося легко. Це було для мене своєрідним викликом. Мені сподобалося нею читати, писати, спілкуватися.
— Чим надихалися на своєму шляху до української мови?
— Наслухався «Океану Ельзи». Слухав, слухав, слухав — і в якийсь момент збагнув, що російська мова мені не цікава, а українська — так. Я почав шукати більше, слухати інші українські гурти. У якийсь момент спробував ще й писати і пішло-поїхало.
— Коли усвідомили себе українцем?
— Я ще у віці п’ти років знав, що українець. Не скажу, що активно підтримував Помаранчеву революцію, але її гасла і наміри були мені набагато ближчі, ніж те, що пропонували Янукович із його потенційною політичною елітою. 2014 року я вже був абсолютно сформованим українцем.
— Для багатьох було неочікуваним, що росіяни можуть прийти зі зброєю…
— Коли починаю перечитувати свої старі вірші чи книги, то бачу, що про це все я підсвідомо думав ще десь у 2009-2011 рр. А коли побили студентів на Майдані й наступного дня весь Київ вийшов обурюватися, а в Донецьку вийшло 200-300 осіб, я второпав, що дуже велика прірва між цими реґіонами. Й усвідомив, що ми рухаємося в бік конфлікту. Коли почався «ленінопад» по всій Україні, а в Донецьку, Луганську, Харкові та Криму ставили біля них вартових, то зрозумів, що саме ці реґіони будуть ключовими точками напруги. Так і сталося. Але я не вірив, що росіяни наважаться втручатися настільки відкрито. Вважав Ялтинський мир 1945 року непорушним. Росія — занадто сильна держава, тому це було неминуче.
— Росія занадто сильна? Є сумніви, що вона не є такою в економічному плані…
— Але вона дуже сильна в інформаційному. Вміє робити дуже хорошу вітрину. Забагато людей скажуть, що «все не так однозначно». Російська інформаційна машина, культурна дипломатія працюють потужно. В Європі 30 років тому говорили лише про Росію, не підозрюючи про існування України. І зараз європейці не дуже тямлять, що там на тому Донбасі й чому.

Політика і мистецтво — нероздільні
— А інформування про російську аґресію з допомогою літератури правильне?
— Ще й як. Але є одне але, як каже Майкл Щур. Література може зіграти роль ефективного інструменту в довготерміновій перспективі. Адже доки книгу напишуть, видадуть, прочитають, мине стільки часу, що новинні сайти перетворять людей на зомбі. На вістрі атаки мають бути журналісти. Письменники, інтелектуали можуть виконувати роль обозу, запілля.
— Я чув думку, що не можна інструменталізувати культуру та ставити на службу обслуговування певної цілі…
— Це від людей, котрим не хочеться, щоби «інструментом» ставала саме українська культура, на всі інші національні культури в них зазвичай алергії немає. Нічого подібного. Політика і мистецтво — нероздільні.
— Якою вбачаєте місію письменників при висвітленні теми Донбасу?
— Місія письменника тут полягає в тому, що він є запіллям культурної дипломатії. Ми живемо в епоху, коли інформаційні медіа вражаюче швидко змінюють політичний, культурний ландшафти та контексти. На читання книг бракує часу — все йде на читання соціальних мереж.

На непідконтрольних територіях усіх задовбала війна
— Щодо настроїв на окупованій території існує багато спекуляцій, спричинених відсутністю якихось адекватних соціологічних опитувань. Багато там тих, хто хоче стати частиною Росії?
— Гадаю, що там мало залишилось людей, котрі підтримують Україну. Але й мало тих, хто підтримує Росію. Там усіх просто задовбала війна. Мені здається, що цим людям уже по барабану, де бути, аби тільки все припинилося. Так було вже в серпні 2014-го, зараз ця позиція мала б стати іще стійкішою. Складність ситуації полягає й у тому, що коли ці люди опиняться у складі України, то зіткнуться з величезними клопотами, намагатимуться привернути до себе якомога більшу увагу. А українське суспільство, також задовбане за п’ять років, цієї належної уваги не зможе надати.
— Там є ті, хто не хоче ні в Україну, ні в Росію, а хоче свою незалежну окрему державу?
— Такі є завжди є, але їх дуже мало. Життя показало, що незалежна республіка просто нерентабельна. Вони не можуть жити без зовнішньої підтримки. Зараз Росія тримає на апараті життєзабезпечення.
— А як ставитися до федералізації України, надання автономій цим «республікам»?
— Украй неґативно. Для мене Донецьк — одне з рівних міст, таке саме, як Вінниця або Херсон. У корені такого варіанту лежить бажання Росії через певні важелі впливати на зовнішню політику України. І як людина, котра вже давно сформувала своє ставлення до євроінтеграції та НАТО, не можу цього підтримувати.
— А ви вірите у те, що покарають російських кураторів на Донбасі?
— Не вірю. Росія — страшенно хитрий ворог, який живе у світі дуже наївних людей. Коли спілкуюся з іноземцями, то в мене просто очі на лоба лізуть. Так само, як Кремль зумів підманути людей на Донбасі, він зможе зробити це в будь-якій точці світу.
— За умови, якщо у них вистачить потуги, насамперед економічної?
— Не варто забувати, що ми живемо у світі, який змінюється шаленими темпами. І за пів року, можливо, я міг би вже сказати щось інше. Але наразі я бачу, що у світі наївних овець сидить вовк, якого не хочуть проганяти. І всі кажуть: це ж вовк, нехай сидить, ну, якійсь вівці ногу відгриз, то ж вона сама пішла кудись. На жаль.
Розмовляв Василь Короткий, «Укрінформ»

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply