Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Monday, Sep. 25, 2017

Олексій Богданович: «Коли дізнаєшся, як українську мову гнобили століттями, то з принципу її вивчиш»

Автор:

|

Липень 20, 2017

|

Рубрика:

Олексій Богданович: «Коли дізнаєшся, як українську мову гнобили століттями, то з принципу її вивчиш»

Олексій Богданович — знаковий артист українського театру, кіно та телебачення. Він завжди втілював шляхетний дух свого народу у виставах української й європейської класики. А його вишукана вимова ведучого національних церемоній і концертів піднесла актора до рівня голосу української культури.
— Ви виросли в російськомовному середовищі. Це заслуга театру, що стали україномовним актором і в певному сенсі голосом української культури?
— По-перше, я був суржикомовним, як і більшість людей в Україні. Коли приїхав навчатися в Київ, то мав страшну вимову. Адже на Сумщині, де я виріс, не було чистої ні російської, ні української. І мої однокурсники почали наді мною потішатися. У нас вчилися хлопці з Полтавщини, Київщини, зі західних реґіонів. Мені їхні шпильки дуже не подобалися, бо я завжди був амбітним. Тому вирішив добре вивчити мову, і за два роки це зробив. Як? Бо розмовляв українською не лише в інституті чи на репетиціях, а й у побуті. Адже якщо хочеш вивчити мову — переведи її в побут. Інакше будеш думати тією мовою, яка тобі рідна. І що мене, східняка, ще так навернуло на вивчення, то це інформація про те, скільки законів і указів було прийнято Російською імперією для того, щоб знищити українську. Більше 50-ти заборон та утисків, починаючи з XVII ст. Я не вчив у школі цю історію, тому був збентежений і вражений. Якби наші люди прочитали, як цю мову гнобили, то вони б із принципу її вивчили. Тому я ще й із внутрішнього опору тій русифікації почав розмовляти українською. Бо стільки ран було завдано нашій нації та її духовності, що не вивчити і не балакати українською — гріх.
— Ви грали у фільмах за творами Івана Франка, і після цього вас навіть вважали західноукраїнським або навіть польським артистом. Сприймали це як комплімент чи втрату власної самобутності?
— Звісно, як комплімент, бо ніколи не претендував на самобутність. У нас дуже проблематичний реґіон. Сумщина розташована на кордоні з Росією. І Москва тамтешнім людям здавалася духовно ближчою, хоча територіально вона далі. До Москви 600 км, а до Києва — 300. Але там навіть погода московська, а не київська. На Сумщині й холодніше, ніж у столиці, і весна приходить пізніше. І це так закодувалося в нашому народі з давніх часів, що голови сумчан були повернені лише на Схід. Весь наш реґіон їздив на заробітки у Москву. Не треба забувати й те, що там основна — російська церква. А ми знаємо, яка вона, і чому вчить.
— А в яку церкву ходите зараз?
— У церкву Миколи Притиска на Подолі, підпорядковану Київському патріархату. Це мій улюблений храм.
Якось покійний Богдан Сильвестрович запропонував мені замість померлого Степана Олексенка грати роль Майстра в спектаклі «Майстер і Маргарита», а я цього не хотів. Бо знав про стосунки Церкви з цим романом Булгакова й забобони акторів щодо мого героя. Тож пішов за відповіддю до церкви. Панотець побачив одразу, що в мене якась гризота, й спитав, що мене мучить. Я попросив благословення на роль Майстра. Але священик подивився на мене й відповів: «Благословення на роль? Я на вашу професію благословення не даю». Просто прибив мене цими словами. Але на прощання порадив: «Покладіться на Бога». Коли наступного дня я прийшов до театру, мені кажуть: виставу закривають.
— Але ж не в усіх артистів яскрава кар’єра в театрі. Багато хто потай шкодують за російськими серіалами, які приносили непогані заробітки. Українське кіно зможе надати їм усім роботу?
— Всі люди хочуть добре жити. Справді, ми стали заробляти менше грошей. Немає зиску, але вже запустили процес.
— Відчуваєте, що його запустили?
— Спілкуюся з деякими телеканалами і знаю, що процес рухається. Треба трохи потерпіти. Не все одразу. Якщо трохи стримати свої апетити, то отримаємо своє кіно, а не чуже. Є пітчинги в Держкіно, запуск 50 фільмів. Не всі ці фільми повнометражні, є документальні, короткометражні, мультфільми, але вже 50! І нехай їм дають ще невеликі гроші, особливо порівняно з країнами розвиненої індустрії, але це тримає кіно на плаву, дає старт молодим.
— Ви знімалися у найкращих україномовних серіалах — «Украдене щастя» і «Злочин із багатьма невідомими». Втім, шалену популярність вам принесло російськомовне телемило «П’ять хвилин до метро». Можливо, люди більше хочуть бачити такий продукт?
— Не думаю. Коли я знявся у «Злочині з багатьма невідомими» режисера Олега Бійми, то лише ледачий його не подивився. Бо це було зроблено якісно, цікаво й інтелігентно. Серіал показували у прайм-тайм на рейтинґових каналах. Мало того, цей серіал показували й у Росії. Московські артисти у мене питали, чого це я в польському кіно знімаюся? І не могли повірити, що це українська стрічка, бо там не було шароварів, довгих вусів і дурних голосів, до яких нас привчив радянський кінематограф. На жаль, мильні серіали публіка сприймає краще, бо її на них присадили. Телебачення так зіпсувало людям смак, що вони нічого вартісного вже й не хочуть.
— Справді, якщо згадати 1970-1980-ті рр., то був насамперед затребуваний інтелектуальний театр і кінематограф. На серйозні спектаклі неможливо було купити квитки. А зараз театр має такого глядача?
— Театр має такого глядача, але не любить його. Тепер театр знає наперед, який продукт має сподобатися глядачеві і це — катастрофа. Якщо а-ля-мистецтво робить щось на продаж, то культури тут немає.
— В театрі Франка також користуються глядацьким попитом і шекспірівські вистави. «Ричарда III» навіть назвали найкращою виставою про сучасну вітчизняну політику…
— Ми живемо в епоху постмодернізму, коли переосмислюється все надбання культури минулого. Тож можу поручитися, що «Ричард III» — це вистава глибока, серйозна та якісна. І вона має свого глядача. Хоча нещодавно виходимо з театру, а якась жіночка зі сльозами на очах каже: «Уявляєте, 11 убивств!» Я думав, що у неї буде інфаркт.
— Театр Франка багато років їздив у Севастополь на гастролі. Кримські українці навіть казали, що ви більше зробили для українізації Севастополя, ніж уся тодішня влада. На спектаклях, що йшли українською мовою, були аншлаги. Чи проросте колись зерно, посіяне вашим театром?
— Хочу сподіватися, що десь воно таки збереглося. Але це занадто мало для величезної території Криму. Якби наш почин підтримали танцювальні колективи, співаки, український масовий продукт, то такої ситуації, як сьогодні, може й не було б.
— А в Донецьку чи Луганську були з гастролями?
— Дуже давно в Донецьк їздили, а в Луганськ — ні разу. Повертаючись до теми Криму, згадую, як під час перших гастролей біля нашої афіші «Кін IV» стояли дві місцеві жіночки і балакали між собою: «Хахли какого-то коня привєзлі». А я почув, і думаю: оце і публіка буде. Але відбулася перша вистава, потім друга. На третій виставі вже назбиралося більше пів зали, а тоді вже пішли аншлаги. І місцеві все второпали! Якщо мистецтво справжнє, то воно знімає усі бар’єри. І коли ми приїхали вдруге та втретє до Севастополя, то не було відбою від глядачів. То ж якби керівники держави були відповідальніші, вони б десантували українських митців у Крим, Донецьк і Луганськ. А так ці реґіони були віддані на відкуп російським гастролерам, котрі приносили туди ідеї «руського міра». У нас, мабуть, думали: ми ж одна «страна». От і отримали.
— Ваш прогноз: коли закінчиться війна?
— Мій покійний батько часто їздив до Москви на різні семінари та робочі зустрічі. А після таких поїздок, випивши за вечерею святкову чарочку, завжди казав одну фразу: «Побачите, скоро буде війна між Україною та Росією». Мама йому затуляла рота, щоб діти не чули. А мені було тоді років сім. Якщо мій батько таке запідозрив ще у 1970-ті рр., то швидко воно закінчитися не може. Надто довго все це готувалося. Є країни, які живуть у такому стані десятиліттями. Той же Ізраїль. І там адаптувалися, підготувалися, побудували колосальну економіку, медицину, здолали корупцію, й усе це на клаптику пустелі біля Мертвого моря. Отже, можна все здолати. Головне — захотіти.
Розмовляв Валерія Поліщук, Укрінформ

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...