Новини для українців всього свту

Tuesday, Jul. 23, 2019

Олександр Саган: «Уникнути церковної анексії українці шансів не мали»

Автор:

|

Серпень 06, 2015

|

Рубрика:

Олександр Саган: «Уникнути церковної анексії українці шансів не мали»

Олександр Саган

21 липня 1686-го в соборі Софія Київська відбулася подія, яка на 330 років визначила історію української Церкви й яку українські історики однозначно характеризують або як повну ліквідацію окремішності української Церкви, як крадіжку Московською патріархією української Церкви, або як анексію української митрополії від матері Константинополя. Про деталі цієї драматичної події розповів Олександр Саган, відомий релігіє знавець і доктором філософських наук.
— Олександре Назаровичу, 330 років тому в Софії Київській відбулася подія, з якої почалася анексія української Церкви. Москва була сильною, вона воювала, приєднувала і Церкви, і землі, знаходила союзників, тиснула. І в цій події була історична логіка, своя невблаганність чи невідворотність. Можна було уникнути цієї анексії?
— Понад 30 років після укладання Переяславської угоди Київська православна митрополія протистояла репресивному тиску Московії. Московити політично вже загарбали українські землі, проте ніяк не могли стати тут «своїми». Тобто, як мінімум одне покоління священиків мало змінитися, щоб Московський патріархат (МП), нарешті, знайшов тут хоч якусь підтримку. Методів «впливу» було багато: від вивезення в Московію всіх випускників духовних навчальних закладів — до цинічних репресій. Уникнути церковної анексії українці не мали жодного шансу, особливо після того, як московські військові гарнізони розквартирувалися чи не в кожному містечку, а українці почали служити новій владі.
— Якби цього не сталося, якою була б українська Церква?
— Українська православна церква (УПЦ) як самостійне явище можлива лише у політично незалежній країні. Недарма ж усі очільники європейських держав першим питанням після здобуття незалежності ставили питання автокефалії. Бо розуміли, що політична незалежність не є доконаним фактом в умовах духовної залежності від іншої держави. От тільки в українських керівників є ілюзія, що «залежна Церква» і незалежність держави — явища, що не перетинаються.
— Чи можна казати, що теперішній стан УПЦ МП, яка дала державних зрадників із числа кліриків на Донбасі, — один із історичних наслідків?
— Без сумніву. Але діяльність цих горе-кліриків, крім зради, має й інші наслідки — втрата авторитету православ’я. Соціологія показує, що навіть якби не було б війни, то Донбас за покоління-два став би практично весь протестантсько-мусульманським. Адже важко припустити, що попи, котрі освячують зброю та закликають до вбивств — віруючі люди.
— Зараз нам намагаються довести, що Церкви об’єднується, коли приходить час, без участі держави. А який історичний досвід отримання помісності?
— Досвід усіх православних Церков свідчить, що без державного чинника справа об’єднання-роз’єднання православних Церков не відбувається. Зовсім нещодавній досвід унормування ситуації в православ’ї Болгарії, Естонії, Албанії, ситуація з православними Церквами на Балканах — приклад певного протекціонізму влади. І ніхто не робить із цього сенсації. Зрештою, державний протекторат є і в Російській Федерації (РФ), де патріарх Російської православної церкви — фігурант чиновницької вертикалі і має державну охорону. Тому якщо українська держава і далі буде робити вигляд, що проблема Помісної православної церкви їй не цікава — ніякої помісності у нас не буде.
— Зрив перемовин УПЦ Київського патріархату (КП) та Української автокефальної православної церкви (УАПЦ) відбувся, якщо брати старий календар, практично того ж дня (але через 330 роки), що і вибори митрополита, котрий присягнув Москві. Москва ніколи не економила на великих цілях. Вимагаючи від Константинополя підтвердження анексії української Церкви, заплатила 120 соболів і 200 рублів. Вам не здається, що це — урок для нас? Хочемо єдності — тоді не обійтися без видатків…
— Так, але ці видатки мають йти не на підкуп ієрархів. Держава має запровадити просвітницькі проекти, щоб православні віруючі нарешті дізналися справжню історію своєї Церкви, а не сурогатний варіант, написаний у Кремлі. РФ таким займається на державному рівні. Й успішно — московської «церковної правди» важко позбутися навіть у Західній Україні — скільки там громад УПЦ МП.
— Коли починалися перемовини УПЦ КП та УАПЦ, я казала, що до кожного перемовника з УАПЦ слід приставити охоронця та спонсора та берегти їх до середини вересня. Могло б це тоді все пройти успішніше?
— Силою милим не станеш. На кожного спонсора завжди віднайдеться «кращий спонсор» і «кращі аргументи». 1991 року практично всі ієрархи УПЦ МП підписалися за надання автокефалії. Але у Москві майже всі підписанти відмовилися від своєї позиції. Там вміють «переконувати». Якби питання об’єднання вийшло на широке обговорення в УАПЦ (про це йшлося ще при минулому предстоятелі), то результат був би іншим.
— Якою буде назва Церкви, коли вона отримає незалежність — Київська церква, УПЦ, Православна церква в Україні. Яка назва перспективніша?
— Усі ці варіанти мають дуже різне ідеологічне та смислове навантаження. Назва буде залежати від того, яку з концепцій приймуть віруючі. Особисто мені більше до вподоби назва УПЦ. Бо Православну церкву в Україні вже маємо, а Київська церква — значно ширший проект, який наразі неможливий у реалізації. Інше питання, що назва УПЦ має відповідати новій суті Церкви, а не продовжувати промосковські традиції УПЦ МП.
Розмовляла Лана Самохвалова, «Укрінформ»

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...