Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Sunday, Dec. 17, 2017

Олександр Макаров: «В Америці навчився бути дисциплінованим»

Автор:

|

Лютий 23, 2017

|

Рубрика:

Олександр Макаров: «В Америці навчився бути дисциплінованим»

Олександр Макаров причетний до створення кількох проектів на телебаченні. Це, зокрема, шоу «Війна світів. Ревізор проти шефа», головними героями в якому були телеведуча Ольга Фреймут і ресторатор Арам Мнацаканов. Запам’ятався телеглядачам і проект «Великі танці», учасники якого — люди «в тілі», але котрі понад усе хочуть танцювати. У доробку п. Макарова незліченна кількість рекламних роликів для косметичних компаній. Можна було б на цьому й зупинитися молодому режисерові, засновникові й авторові пісень музичної групи The Smile. Бо добре знає, як треба працювати якісно. Але Олександр марив Голівудом, хотів спробувати свої сили на заокеанському знімальному майданчику.

«Був вражений і збагнув: це саме те, що шукав»
— Як ви потрапили до Голівуду?
— Мріяв про це з дитинства. Коли випала нагода, побував у Сполучених Штатах, але головною метою був саме Голівуд. Коли потрапив туди вперше, кортіло розібратися, чи там усе саме так, як уявляв у дитинстві. Не помилився. Під час наступних візитів бував на багатьох знімальних майданчиках, познайомився з цікавими людьми: акторами, продюсерами, сценаристами, режисерами, почув багато неймовірних історій.
— Чому вирішили знімати свій фільм саме там?
— Фільм English Only, який ми зняли разом із моїм американським другом Девідом Тревором, став одним із найкращих результатів тієї подорожі. Девід був викладачем в англійській школі в Лос-Анджелесі, де я навчався. Дізнався, що у минулому Девід був актором і знімався в екстраролях. Це щось на кшталт нашої масовки. Але у Голівуді є актори дальнього плану, а є актори середнього плану (це й є екстраролі). Наприклад, у фільмі ви бачите двох головних акторів, котрі між собою спілкуються, а навколо них сидять люди, котрі п’ють каву. Це — актори середнього плану. Девід грав у екстраролях, але знімався у багатьох відомих режисерів. Я зацікавився його персоною, коли дізнався, що він знімався у стрічці «Ванільне небо» разом із Томом Крузом. Ми з Девідом заприятелювали, і він розповів, що мріє стати голівудським актором і грати щось більше, ніж екстраролі. Я прилетів до Лос-Анджелеса, вийшов з летовища і сказав собі: «Ти приїхав сюди у пошуках ідей». Можливо, це дивно (але не для творчих людей), та моєю першою метою були не подорожі (хоча потрапив й у Малібу, Діснейленд, Сан-Франциско та Лас-Веґас), а саме пошук ідей. Цим жив кожен день. Читав багато сценаріїв та історій, але жодна з них не здавалася мені цікавою. Коли спитав Девіда, у чому полягає його ідея, він чітко відповів: «Це історія про школу в Беверлі-гіллз, де навчаються студенти з усього світу». Був вражений і збагнув: це саме те, що шукав!

«Після навчання мало хто може зробити хороше кіно»
— Як минали ваші будні в Америці?
— Я жив у Лос-Анджелесі у містечку Ґлендейл, яке вважається «вірменським», бо там живе багато вірменів. Пізніше дізнався, що у Ґлендейлі жив Квентін Тарантіно, ще до того, як став великим режисером. Знайти житло мені допомогли у першій англійській школі, де я вчився у свій перший приїзд до Сполучених Штатів. Повертався з фітнесу близько десятої вечора, треба було перейти дорогу. Блимає червоне світло, але на вулиці не було нікого — ні людей, ні машин. Лише ступив на дорогу, раптом чую шалений звук поліційної сирени. Над головою пролітає гвинтокрил. Все було, як у кіно: мене приставили до стіни, зачитали права. Жив в американо-корейській родині і потоваришував із ними, тому в наступні рази зупинявся в їхній оселі. У господарів Стіва та Лілі Фурман було п’ятеро дітей, і мене здивувало, як рано вони прокидаються. За вікном ще темно, а вся родина вже на ногах. У Києві я працював до пізньої ночі, тому вставав не раніше одинадцятої. Зараз мій ритм змінився, у мене є дисципліна. Навіть якщо пізно лягаю, встаю о шостій ранку. Мої звичайні будні були однотипними: підйом, гімнастика та сніданок. А ще обов’язково вранці читаю та щось пишу. Тоді я мав час до восьмої години, а вже потім їхав на заняття в англійську школу в Давн-таун. В обід повертався додому і відпочивав, а ввечері їхав на заняття в музичну школу DubSpot. Отримав грант на навчання у New York Film Academy — знижку 50 %. І, як мені сказали, це справжнє досягнення для іноземного студента. Я показав приймальній комісії свої роботи, які мав на той час, і мені запропонували таку можливість. Але я не скористався нею.
— Чому?
— Збагнув, що це — не мій шлях. У мене багато знайомих і друзів, котрі навчаються у різних кіношколах світу. На моє запитання «Чи зняв ти гідний фільм після навчання?» майже кожен відповідав: ні! Вчитися важко і дорого: один рік навчання — 44 тис. USD, навчання триває майже п’ять років. Треба додати до 20 тис. «зелених» на власний фільм, плюс кошти на проживання і харчування. Але після навчання у кіношколах мало хто може зробити хороше кіно. Треба вивчити фундаментальні науки, але щоб достукатися до суті кіно, треба постійно шукати, а головне — знімати. У фільмі «Пробудження», який вийшов на великі екрани, головна героїня каже: «Щоб цікаво писати, треба цікаво жити».
— Як орієнтувалися у такому великому місті?
— Лос-Анджелес — це багато великих міст в одному величезному мегаполісі. Навіть люди, котрі там постійно живуть, губляться. При цьому транспортна інфраструктура не дуже добре розвинута, тому майже у кожного другого є власна автівка. У мене був велосипед. Це було особливо зручно з огляду на кілометрові корки. Доїжджав на ньому до автобусної зупинки, а далі пересідав у автобус. В автобусах є спеціальні тримачі для велосипедів, які розташовані не у салоні, а зовні. Це дуже зручно: доїхав, куди тобі треба, забрав велосипед — і рушив на ньому далі.

Актор має пропускати усі почуття героя через себе
— Що найбільше запам’яталося під час життя в Америці?
— Люди тут поважають закон. Якщо не заплатив за проїзд в автобусі — можуть забрати у поліційний відділок. Зі мною трапилася неймовірна історія. Повертався з фітнесу близько десятої вечора, треба було перейти дорогу. Блимає червоне світло, але на вулиці не було нікого — ні людей, ні машин. Лише ступив на дорогу, раптом чую шалений звук поліційної сирени. Над головою у мене пролітає гелікоптер, навіть не знаю, випадково чи ні. Це все було настільки несподівано, що не знав, куди мені й подітися з переляку, — тікати чи стояти на місці. Мене знову приставили до стіни, зачитали мої права. Але правоохоронці хутко второпали, що я не місцевий — не злісний і небезпечний правопорушник. Відпустили, але ця історія надовго запам’яталася.
— Які відмінності зйомок кіно в Америці?
— У Лос-Анджелесі кожен другий приїхав, щоб підкорити Голівуд — конкуренція велика! Всі тямлять, що треба викладатися на повну. Актори там сильніші, ніж наші, але не — завдяки досвіду чи таланту.
— Відповідальніші?
— Річ не у відповідальності. В Україні я працював з акторами старшого покоління — професійними, багато хто з них грає і в театрі, вони дуже відповідальні. У нас працюють за системою Станіславського. Якщо коротко — актор має пропускати усі почуття героя через себе. Якщо тебе не «пре», нічого не зробиш на знімальному майданчику, коли нема натхнення. Кажуть, що Голівуд працює, як фабрика. Люди розуміють, що це — творчий конструктор, де кадр за кадром складається у кіно. В Україні ж актори вважають себе головними, ніби весь фільм несуть на собі. Це не так, і, як результат, конструктор не збирається, фільм «провисає». Я — режисер і хочу почуватися головним інженером цього конструкторського бюро. Хочеться мати можливість побудувати фільм, незважаючи на те, що в акторів може не буде натхнення. Я питаю: а якщо у режисера не буде натхнення? Що будемо робити? Знаю випадки в Україні, коли режисер сидить на майданчику і чекає, доки прийде натхнення, а кожна година простою коштує шалених грошей.

Місто самітників
— Чого вам бракувало в Америці?
— В Америці є все, крім українських дівчат та української їжі!
— Що для вас було найскладнішим під час життя у Сполучених Штатах?
— Можу згадати багато історій і розповідати їх, як смішні, але були дні, коли я ридав, як дитина, в подушку, і дуже хотів додому. Перші два-три місяці були найважчими у моєму житті, бо там я почувався дуже самотнім. Коли переміг це почуття, все змінилося. Пізніше дізнався, що Лос-Анджелес називають «містом самітників». Мало людей приятелюють між собою, величезна конкуренція, й у великому місті почуваєшся самотнім. Коли зустрічав там українців, ми спілкувались українською — і це було неймовірне відчуття, яке важко збагнути тому, хто не жив в еміґрації. Зараз я сумую за Америкою. Часто бачу уві сні улюблені місця, особливо океан. Це — моя друга батьківщина, і хоча ця країна — яскрава та дивна, не кожен зможе у ній прижитися. Щоб туди їхати, треба бути готовим воювати за місце під сонцем. Я це розумію, і тому готовий до наступного бою!
Розмовляла Галина Ярема, «Високий Замок»

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...