Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Saturday, Nov. 18, 2017

Олександр Ірванець: «Має бути стела, де золотими літерами вписані імена тих, хто підтримав Україну»

Автор:

|

Січень 06, 2016

|

Рубрика:

Олександр Ірванець: «Має бути стела, де золотими літерами вписані імена тих, хто підтримав Україну»

Олександр Ірванець

Олександр Ірванець — один зі засновників літературного угруповання «Бу-ба-бу» (Бурлеск-Балаган-Буфонада), письменник, поет і перекладач. Нещодавно він повернувся з Хорватії, де представляв на книжковому ярмарку в місті Пула свій роман «Хвороба Лібенкрафта».

Про фекальні жарти
— Наше бурхливе політичне життя останнім часом дедалі більше набуває балаганно-бурлескних рис. Може, вам із «Бу-ба-бу» слід було б разом утнути щось політично-сатиричне?
— Минулої весни виповнилося 30 років від заснування «Бу-ба-бу», у нас були виступи у Львові та Києві. А перед тим був наш великий вечір був у Рівному 2012-го. Тобто якщо схочемо, то зберемося. Але група «Бу-ба-бу» — вже ширше поняття, хоча політичний контекст у нашій творчості є. Натомість політична сатирична поезія — це мій жанр, я його дуже люблю, в ньому працював і зараз теж бачу для себе багато тем. Проте я ніколи ніде сам не просився, а запиту на мене немає, тож зрідка пишу якісь такі коротенькі політичні фразки. Мені зараз дуже подобається нова політична сатира, наприклад, у Facebook. Дуже гарним політично-сатиричним віршувальником вважаю Юрка Космину, котрий був сценаристом Майкла Щура. Прекрасна політична сатира є в есеях Василя Рибнікова. Тобто вона має бути, але групу «Бу-ба-бу» до цього підшивати не треба — ми й раніше не були політичною групою.
— А як оцінюєте рівень гумору «95 кварталу»?
— Максимально низько!
— Але ж вони у — монополісти, а відтак законодавці гумористичної моди…
— Бо у нас такі смаки. Там багато фекальних жартів. Крім того, вони й далі відверто кепкують із української мови. У них зараз криза жанру — вони ж були русскімі, а після Революції гідності не знають ким стати. Тепер висміюють Крим, який від’єднався, але, знову ж таки, роблять це на базі російської культури. Вони працюють у культурному коді гомо совєтікуса. Крім того, Володимир Зеленський знімався в огидних фільмах із абсолютним українофобом Ярмольником, котрий заявляв, що буцімто бачив, як у Львові повісили негра. «95 квартал» — цілковито гидке явище. Поки Юлія Тимошенко була у в’язниці, вони сміялися з неї, а за таке у порядному товаристві пику б’ють.
— Чому такому гумору немає альтернативи?
— Вона, можливо, є, але йдеться про затребуваність. А «95-й квартал» дуже аґресивно себе пропагує. Вони можуть записати багато дисків зі своїми виступами і дешево чи навіть безплатно їх розповсюдити. За цим стоїть велика менеджерська група, а подібної української групи ще не сформовано.
— Ви бачили комедійний серіал «Останній москаль»?
— Подивився тільки фрагменти в Інтернеті. Це — ганебно! Вирішили показати дурного хохла. На жаль, зараз є багато такої «культурної» продукції. Ну, що ж зробиш!
— А часи народних гуморесок у стилі Павла Глазового, рядки з яких свого часу могли цитувати мало не всі, вже минули безповоротно?
— Глазовий — хороший і глибокий автор, досі нормально не прочитаний. Недавно Іван Малкович видав, здається, два томи його творів. Він написав купу народних гуморесок, зокрема про язик, коли продавщиця каже: «У мєня єсть мой язик, нащо мені мова?» А дід їй відповідає: «Отака сама біда в моєї корови: має, бідна, язика, та не знає мови!».

«Я — проти будь-яких заборон»
— Якби вам доручили, «забрати» дітей із Донбасу, що б ви, як людина, котра має і педагогічну освіту, їм сказали?
— Я вісім років працював вихователем групи продовженого дня і маю певний досвід. Однозначно їм треба казати правду. Якби це було можливо, оптимально було б зробити так: зібрати їх невеликими групами по десятеро і з ними читати й обговорювати гарні якісні літературні твори. Це була б найкраща агітація. Якби вони зрозуміли, якою гарною, доброю, цікавою є українська література, більше нічого не треба було б.
— А українськими звичаями, побутом їх треба зацікавлювати?
— А це все потягне.
— Тобто, ви вважаєте, що культура — первинна?
— Безперечно! Як сказано у Святому Письмі, «Спочатку було слово», а слово — це культура.
— А як тоді оцінюєте нашу культурну політику, зокрема, й Міністерства культури?
— Жахливо оцінюю, що тут скажеш! Але нагадайте мені, може, в промисловості у нас краще, ніж у культурі? Отож! У нас скрізь однаково погано!
— То, може, треба підказати якийсь рецепт?
— А хто я такий, щоб підказувати? Я — рядовий маленький чоловік, письменник і громадянин. Я сплачую податки, а є величезні структури, які думають над тим, як нам облаштувати «Отєчество».
— А твори недругів України, на вашу думку, треба забороняти?
— Я — проти будь-яких заборон і, звісно, проти будь-яких заборонних списків. От зараз сядьте на метро, поїдьте на Петрівку, ви там купите «Майн кампф», я гарантую на 100 %. Ми забороняємо якогось артиста чи співака, але його записи є скрізь — ми живемо в добу Інтернету, то про які заборони йдеться? Набираєш ім’я, і тобі викидає все.
— А «білі списки» друзів України як оцінюєте?
— Так, друзів треба відзначати чи давати їм хоч якісь маленькі нагороди.
— А ми не робимо їм ведмежу послугу, адже це ніби їх видати ворогам?
— Ну що таке видати? А що, будемо мовчати? Лія Ахеджакова нас підтримала, а ми про це не будемо говорити, щоб не накликати на неї неприємностей, так? Гаразд, а без списку той ворог не бачить, що п. Ахеджакова виступила на підтримку України? Як на мене, має бути не просто список, має бути стела, де золотими літерами вписані імена тих, хто підтримав Україну.

Логіка життя не спонукає любити геппі-енди
— А ваші російські друзі, з котрими вчилися у Московському літературному інституті, зараз здебільшого яку позицію займають?
— Так сталося, що в мене ще задовго до цієї революції практично припинилися з ними стосунки, хоча серед моїх однокурсників є досить серйозні сучасні імена в російській літературі. З одним із них я сам порвав, бо він дуже погано повівся під час справи Pussy Riot. З іншим моїм товаришем із Санкт-Петербурґа я хоча й не листуюся, але стежу за його виступами в пресі, він ніби нічого антиукраїнського не бовкнув. А моя однокурсниця з Москви ходила на білолєнточні мітинґи і написала мені, що їм уже приклеїли ярлик не ворогів народу, як кажуть у них — агентів впливу. Ось отакі три різні історії: до одного я зовсім не пишу, за другим стежу і бачу, що все нормально, з третьою підтримуємо мінімальні стосунки: як ти, жива-здорова, все нормально? Двічі на рік списалися: з Новим роком і Христос Воскрес, а більше особливо нема про що писати. Тобто, коло спілкування змінюється.
— А яке воно у вас зараз?
— Багато різних. Насамперед я, звісно, перебуваю в контакті з друзями-письменниками. Юрій Андрухович, Сергій Жадан, Віктор Неборак, Сашко Бойченко, котрого нещодавно прооперували, Андрій Бондар — це одне коло. Крім того, в мене дружина — художниця, тож я мав би назвати кількох художників, але не буду прізвищами сипати. Друге коло спілкування — це мої молодші друзі: співробітники Острозької академії, де я викладаю, деякі студенти, а більшість — колишні студенти. Багато моїх випускників приїхали до Києва, тут зачепилися, мають роботу, і ми з ними часто бачимося. Ну й третє коло — це отут за квартал «Купідон», і люди, котрі там бувають. Я теж практично щодня там якесь пиво випиваю та спілкуюся. В Рівному у мене також є своє середовище. Словом, багато.
— В Інтернеті я знайшла пісню про вас із такими рядками: «Ірванець, ти схожий на людину з переходу, Ірванець, ти маєш надзвичайну вроду». Що тут для вас більший комплімент?
(Сміється). Обидва — компліменти! Це такий молодий поет на псевдо Юхим написав. По-перше, я ніколи й не був таким великим селебриті. Правда, коли працював на «5 каналі», і була Помаранчева революція, то не міг пройти Майданом Незалежності, щоб не потиснути, як мінімум, сто рук. Тоді мене всі впізнавали і лізли ручкатися. Але, як казав Енді Ворхол, кожна нікчема має у житті свої 15 хвилин слави. Оце й були мої 15 хвилин слави. Я не вмираю за тим, щоб мене впізнавали, навпаки, люблю бути людиною з юрби.
— І завершимо, давайте, як і почали, вашою творчістю. Про що ваш роман, над яким зараз працюєте?
— Це дуже складно пояснити, бо, як і два мої перших романи «Рівне/Ровно» і «Хвороба Лібенкрафта», це — альтернативна історія. Це — мій жанр, більше поки що не буде розказувати.
— А ви любите геппі-енди?
— У моїй великій прозі в обох романах фінали, я б так сказав, розмиті. Складне запитання… Мабуть, ні, тому що логіка життя не спонукає любити геппі-енди.
Розмовляла Надія Юрченко, Укрінформ

 

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...