Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Tuesday, Aug. 21, 2018

Олександр Ірванець: «Курков ближчий до Стівена Кінґа, а я — до Артура Рембо»

Автор:

|

Червень 07, 2018

|

Рубрика:

Олександр Ірванець: «Курков ближчий до Стівена Кінґа, а я — до Артура Рембо»

Поетичні таланти діляться на різні сегменти, хтось пісняр, а хтось дотепник. І з цією думкою важко не погодитися, особливо, коли чуєш її від визнаного майстра сатири Олександра Ірванця.
— Розкажіть про свої поїздки на схід…
— Я туди вперше приїхав із фільмом «Поводир» як автор сценарію. Не скажу, що Маріуполь «ватне» місто, але воно дуже неоднозначне. Там є потужний волонтерський дух і надзвичайні люди. Більшість, із ким познайомився — російськомовні, але це вони живуть і працюють під бомбами. Це велике півмільйонне місто живе на межі війни, але має потужне культурне життя.
— У травні там «Гогольfest» пройшов…
— І книжкова толока. Мав туди їхати, але через проблеми зі спиною, на жаль, не поїхав.
— Ваша найновіша книжка називається «Харків 1938»…
— Це вже мій третій роман, а антиутопія — мій жанр. У міжвоєнний період не лише Польща, а й Латвія, Литва, Естонія були незалежними. Вони були маленькі, слабенькі, але протягом 20 років мали свої прапори, герби, валюту та державну мову. От я й уявив — а якби Україна вистояла і була незалежною в ті міжвоєнні роки?
У мене вона називається У. Р. С. Р., але це Українська Робітничо-Селянська Республіка, яка не входить до СРСР, столиця має в Харкові, і на мапі відповідає обрисам реальної УРСР до 1939-го. А «Харків 1938» тому, що 1938 рік — останній перед Другою світовою війною. Якби Україна тоді була незалежною, не було б репресій 1937-го і Розстріляне відродження не було б розстріляним. У мене всі живі — Курбас, Остап Вишня, Василь Чечвянський, процвітає своя потужна українська культура.
— Роман дуже кінематографічний вийшов. Чи є у вас в планах його екранізація?
— Якщо зателефонує Стівен Спілберґ або….
— Або хто?
— Хоч хтось. Я письменник широкого профілю, пишу вірші, п’єси, написав сценарій, за яким зняли фільм.
— Ваші найвідоміші поезії — іронічні та гостросоціальні. А що було до того, як ви відчули в собі здатність і талант до сатири?
— Це вино, яке перебродило в оцет. Замолоду я був дуже ліричним, писав любовні вірші. Але я гуморист, дотепник, чоловік із гострим словом, а те, що я пишу ліричні вірші, знають лише ті, кому треба знати.
— Коли ж із лірики зіскочили на сатиру?
— З віком. Хоча певні гострі, пікантні вірші, ну, наприклад, «Санітарочку Раю» я написав у 23 роки, а це дуже іронічний текст. Зараз моя лірична частина зменшилася, усохла, затвердла і знає собі ціну, а моя саркастична частина розрослася, роздулася й обгорнула її всю.
— Чи дивитеся нові українські комедії?
— Нещодавно у Львові зняли жахливий мегакічовий фільм «Шляхетні волоцюги», з якимось росіянами в кокошниках, мене це так само дратує, хоча я бачив і схвальні відгуки. А ще мене дивує, чому український анімаційний фільм «Викрадена принцеса» виходить за мотивами поеми «Руслан і Людмила»? Немає інших сюжетів, крім Пушкіна? Виявилося, що часи русифікації не минули марно. Нам потрібне українське кіно і воно потрошку з’являється. Ось «Кіборги» — феноменальний фільм, і «Червоний» справив гарне враження.
— «Dzidzio Контрабас» дивилися?
— Це низький рівень, на жаль. «Іван-сила», мені прикро, але те ж саме. Вартий уваги фільм «Той, що пройшов крізь вогонь», це була перша спроба чогось серйозного.
— А якими засобами повернути у маси культуру?
— Міністр культури Нищук мені симпатичний, але сама система міністерств дуже закостеніла. Там є бюджетні кошти, якісь гранти, але куди вони діваються, не відомо.
— Можливо, будуть зсуви, коли запрацює Український культурний фонд?
— Я знаю про таку організацію ще з часів, коли її очолював Борис Олійник. Але не можу згадати якихось визначних досягнень того фонду.
— Ви багато подорожуєте світом і можете сказати, як Україну там сприймають, ми вже стаємо впізнаваними через свої культурні здобутки чи лише славимося політичними катаклізмами?
— У світі ми присутні більше, ніж на момент здобуття незалежності, адже тоді про нас нічого не знали. Коли я 1991 року став заходити до польських книгарень, там української книжки було нуль, а тепер заходжу у Варшаві до Empik, а там стоять польською дві-три книжки Андруховича, дві-три книжки Жадана, Андрій Бондар, Софія Андрухович, Ірена Карпа, мій роман стоїть, у мене чотири книжки у Польщі вийшло. У Німеччині йду до книгарні й бачу на вітрині книжки Куркова. І Жаданові також. Італійці знають Шевченка через футбол, багато хто в Європі знає Кличків, для німців це брендове ім’я, в Європі ж кодове слово «Чорнобиль».
— Давайте до проблеми трудової міґрації… Чи не всі розумні люди виїхали від нас, ви не боїтеся цього?
— Ні, не боюся. Дивлюся, як їдуть мої молодші друзі, нікого не засуджую: якби я потрапив за кордон, маючи 23-24 роки, будучи вільним, не одруженим, я, може, й я б залишився, але я б намагався бути корисним для України. Люблю Америку, Європу, зі задоволенням там буваю, але як гість.
— Чи відчувається різниця — бути письменником в Україні та за кордоном?
— Сьогодні ця різниця вже менша. Але бути таким поетом як, Ґійом Аполінер, чи таким прозаїком, як Стівен Кінґ, — різні речі. Стівен Кінґ — це машина, яка пече дуже висококласні, дуже якісні романи, щодня пише 11 сторінок тексту. А є Артур Рембо, котрий у 19 років закінчив писати все, що потім увійшло в антології. Потім поїхав до Африки, торгував невільниками, золотом, слоновою кісткою, у 37 років захворів і помер. Ще й залежить де саме — у США де живе 300 млн людей, автор середнього, не мегауспішного роману набирає 100-300 тис. накладу й автоматично стає багатієм, бо країна величезна і заможна, люди можуть дозволити собі купувати книжки. Куркова якось видали в Китаї, я його спитав: Андрію, а яким накладом? Він каже: найменшим, який мають, — 250 тис. А мої книжки виходять 2 тис. накладом, за рік продається 2-3 тис., це ніби і не мало, але й не багато.
— Власне, саме Курков мені й говорив про відмінність у роботі письменників у нас і за кордоном…
— У мене зараз вийшла перша книжка німецькою, а в Андрія — 31-ша, він уже розкручена зірка. Андрій ближчий до Стівена Кінґа, а — до Артура Рембо, ось тобі й різниця.
— Чи стежите за сучасною дитячою літературою?
— Дуже люблю дитячу літературу, але виходжу з класики, якої є доволі багато в чудових українських перекладах. Ольга Сенюк переклала практично всю Астрід Ліндґрен. Сам я переклав свого часу дві книжки Григорія Остера «Шкідливі поради» та «Задачник». На виступи до дитячих бібліотек я ходжу з цими книжками. Крім того, переклав книжку вже покійного російського поета Олега Ґриґорьєва, він також був майстер чорного гумору для дітей. Переклав його книжку «Собаки и зеваки», у мене вона називається «Ґави і роззяви». В Україні зараз є багато прекрасних дитячих письменників. Вибірково читаю те, що видає Малкович. Юрій Винничук хороший як казкар. Мене свого часу зачепило його «Місце для дракона».
— А можна чекати на дитячу книгу від вас?
— Навряд чи, але я хочу написати щось прикольне про підлітків, повість про «Острозьку академію».
— Це буде для підлітків і про підлітків?
— Ні, я не сказав, що це буде для підлітків, напишу повість, над якою сміятимуться мої студенти, я це вмію. Дуже люблю «Острозьку академію», це для мене святе місце, я там завжди відпочиваю душею, викладаю, спілкуюся, там мої друзі, ось тому й хочу написати смішну, прикольну річ про пригоди, які могли б там трапитися.
Розмовляла Любов Базів, Укрінформ

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...