Новини для українців всього свту

Saturday, Jan. 16, 2021

Олександр Денисенко: «Я робив фільм про українського Ганді»

Автор:

|

Грудень 04, 2020

|

Рубрика:

Олександр Денисенко: «Я робив фільм про українського Ганді»
Олександр Денисенко

В український прокат вийшов історичний фільм «Тарас. Повернення», який розповідає про роки заслання геніального поета в «тюрмі народів», у степах Казахстану. Автором сценарію та режисером стрічки став Олександр Денисенко, український письменник, актор, сценарист і режисер.

Янукович спинив цей фільм, бо були епізоди проти російської армії
— У вашого фільму був довгий шлях на великі екрани з різних причин. А скільки ви працювали над ним?
— Я написав його 2011-го за півтора місяця, потім весь час переробляв, а коли він виграв міжнародний конкурс до 200-ліття Шевченка, я його ще редагував. Очікувалося, що стрічку запустять у виробництво 2012-го, але Янукович її спинив, тому що там були епізоди проти російської армії, та й модель фільму така, що Шевченко перебуває в російському полоні. Новопетровський форт — це образ Росії, там постійно відбуваються покарання, страти, вбивства, а довкола форту йде війна російської армії з казахами. Шевченко там — засланець, котрий не має жодних прав, він не людина, його можна знищити: російські офіцери мають право вбити, як тільки їм щось не сподобається. Вбивство солдата, тим більше засланця, ніяк не карали. Але до реалізації був тривалий період очікування, за час якого я зняв документальний фільм про свого батька «Світи Володимира Денисенка» та першу серію фільму про походження й рід Тараса Шевченка «Я таки жив». Що «Тараса. Повернення», запустять за Януковича, не сподівався.
— Це були конкретні накази?
— Якщо порівнювати з «совєтськими» злочинними часами, то в наші шляхетні й вільні нібито часи ніхто жодних наказів із приводу того, чому закривають фільм, не писав. Просто телефонували і спиняли будь-яке рішення з виробництва. Мені продюсер Володимир Філіпов сказав у машині, що йому наказали «нагорі». Та 2015 року, після Революції гідності, фільм запустили… на біду для мене, бо нічого важчого в моєму житті, ніж зйомки фільму про Тараса Григоровича, не було. Склалося так, що в бюджетному рядку залишилася та ж сума, що 2012-го: фільм був прийняли, а бюджет переходить із року в рік, і 22,4 млн грн, які 2012-го відповідали 2,5 млн USD, перейшли в 2015 рік. Але остаточного кошторису я не бачив, хто за що платив, не знаю, мені показували кошторис у Держкіно, там було заявлено 5 млн грн на комп’ютерну графіку.
— Це на ту волосинку, яка так гарно летіла?
— Волосинка — це талант оператора Сашка Кришталевича. Направду в сценарії було багато комп’ютерної графіки, але в готовому фільмі її практично немає — є лише міраж і то урізаний, тому що продюсер хотів понищити мій фільм і скоротив його, як міг.

«Якби я показав персонажа на п’єдесталі, це була б карикатура»
— На жаль, через пандемію коронавірусу люди зараз менше відвідують кінотеатри. Шкода, бо, можливо, в інший період на нього активно водили б школярів…
— Є викладачі, котрі самі беруть на себе відповідальність і ведуть діток у кінотеатри, але їх дуже небагато. Знаю Любов Куценко, вчительку молодших класів, котра зробила все, щоб дітки на фільм пішли. Так само зробила й вчителька Ірина Самойленко, зібрала два старших класи і повела в кінотеатр. У мене ще є таке янголятко Даруся Кремінська, восьмирічна дівчинка зі Львова, яка зателефонувала на радіо, і коли її спитали, який би хотіла подарунок, вона сказала: «Щоб мене повели на «Тарас. Повернення», і щоб усі діти пішли на цей фільм». Це було дуже зворушливо.
— Ви показували «Тараса» в США та Канаді, як там його сприйняли?
— Люди не виходять із зали, сидять і далі хочуть спілкуватися, вони приголомшені тим, що бачать, бо я зробив обернену історію про Шевченка, показав його як людину.
— Ще й показали чоловіка, в котрого закохуються жінки…
— Скажіть, хіба шляхетна, розумна жінка закохається в будь-кого? Вона буде закохуватися в душу чоловіка. І сила Шевченка — саме в його душі, в його незламному духові. Його можна лише вбити, але не можна побороти. Якби я показав би персонажа, котрий стоїть на п’єдесталі, вирячується на камеру, стріляє очима, лементує, це була б карикатура на Шевченка, так знімати про нього я не міг собі дозволити.

«Російська мова — не показник того, що я знімав російське кіно»
— Були вам критичні закиди через те, що фільм зняли російською мовою. Чому прийняли саме таке мовне вирішення?
— Якби ми знімали фільм про Путіна, ви б сприйняли, що Путін розмовляє українською?
— В дубляжі всі розмовляють українською, ми ж це сприймаємо…
— Дивно виглядало б, що Шевченка саджають за українські вірші й тут же до нього звертаються тюремник чи кат українською. Мій батько був дисидентом, то він казав, що за українську мову в ГУЛАГу вбивали. В «тюрмі народів» в’язні не розмовляють власними національними мовами, тим більше з тюремниками. А те, що я показав, що Шевченко все ж звертався до царських офіцерів українською, це його великий подвиг. Російська мова — не показник того, що я знімав російське кіно, я показав наших ворогів, котрі розмовляють російською. Таким чином я звільняв українську мову від російського засмічення, і це складова ідеї фільму.
— Але знайшлися люди, які сприйняли це інакше…
— Це провокатори, у нас їх багато. Вони дуже добре маніпулюють, про мого батька кажуть, що він був «червонопузим». Та він був змушений ходити в КДБ раз на пів року й звітувати, як нереабілітований дисидент. При цьому ще й фільми знімав. Ці маніпулятори не жили в ті часи, і не знають, що це таке в’язневі ГУЛАГу бути українським режисером і розмовляти на кіностудії ім. Довженка українською, там тоді нею спілкували говорили п’ять осіб і половина з них — провокатори.
— Незважаючи на ваш пригнічений настрій, кіно у вас дуже хороше, красиве, світле…
— Щасливий, коли віриш. Мені, звісно, важко, але я не є нещасним. З’явилися ті, хто підтримує стрічку, хто глибоко її зрозумів і побачив, що це шлях до нашого майбутнього. Це вже перетворюється на громадську акцію духовної непокори тим, хто примушує людей жити старими шаблонами. Ці шанувальники й врятували мене. нам потрібні фільми про віру та довіру одне до одного, про те, як в Україні уживаються різні народи, існують різні етичні правила, традиції культури різних народів.

Була потрібна серйозна духовна робота актора в кадрі
— На роль Шевченка пробували багато акторів? Ви намагалися його зробити максимально схожим до реальної постаті?
— Я не шукав такої схожості, яку все ж знайшов в Борисі Орлові. Всі, хто приходили, були або охмарені власною винятковістю і подібністю до Тараса Григоровича, або бажанням піднестися до його рівня в гримі. Але вони не відповідали духовним засадам особистості. На проби приїжджали різні люди, вони були і не артисти, й артисти, але не могли зіграти те, що я пропонував. Мені була потрібна серйозна духовна робота актора в кадрі — я робив фільм про українського Ганді, про українського Ісуса Христа. Шевченко ніколи не був велетенським мужланом, яким його скрізь зображають. Це не здоровецька постать на якомусь п’єдесталі, Шевченко — в серці. Реально він був невисоким — 164 см, вага — 60 кг. Змучений, побитий, без спідньої білизни, в подертих чоботях — таким його знайшли в Астрахані на пристані, коли він тільки-но ступив на ту нібито землю свободи.
— У кінострічці дуже цікавий музичний ряд — співачка Катя Chilly вокалізує мелодії, які написав Мирослав Скорик…
— Це останній фільм, який Мирослав Михайлович зробив у своєму житті. Я дуже йому вдячний, бо пам’ятаю, як він із моїм батьком Володимиром Денисенком творив мелодію до фільму «Високий перевал». Батьку комуністи забороняли показувати справжніх бандерівців, тоді він попросив Скорика зробити музику, яка б відтворювала всю траґедію українства у важкий момент бандерівського, оунівського руху в боротьбі з «червоною чумою». Скорик сам був на засланні, знає, що це таке. У Мирослава Михайловича було багато варіантів цієї мелодії й вони всі були по-своєму геніальні, але чогось бракувало. Тому Скорик і мій батько вирішили поїхати в Карпати, щоб знайти точну інтонацію, ходили там і якось прийшли до церкви, де надворі було багато людей і всі хором молилися. Цю мелодію великого хору українства Скорик відчув і зумів трансформувати в фантастичну музику.
— Він встигнув побачити ваш фільм?
— Бачив його на показі в музеї Шевченка, і на здачі озвучення фільму, яка, до речі, відбувалася без присутності генерального продюсера фільму. На відміну від мого продюсера, Мирослав Михайлович приходив скрізь, де показували стрічку. І коли вже озвучення було готове, також прийшов подивився разом зі мною удвох. І весь час мені казав: «Усе добре».
— А ще у вашому кінофільмі Шевченко грає на балалайці…
— Він грає не просто на балалайці, він у кадрі грає на Російській імперії. Це ж казарма! Чи, може, в російському царському війську був полк-оркестр українських народних інструментів і Шевченко там міг грати на бандурі? Обговорювати балалайку — ще один із способів очорнити фільм, але «п’ята колона» нічого цим не досягне. Вона тут нам совкову культуру колись створила і далі продовжує творити свої ганебні речі. Приїхали, захопили Україну, живуть на кістках і на в’язах нашого народу, і думають, що вони тут довго затримаються. Їхнє покоління скоро зникне з цієї нашої землі й їх не буде. «Поховайте та вставайте, кайдани порвіте, та вражою злою кров’ю волю окропіте». Вони цього бояться.
Розмовляла Любов Базів, «Укрінформ»

Раніше «Міст» розповідав, скільки встановили пам’ятників Шевченку за кордоном.

About Author

Meest-Online