Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Monday, Apr. 23, 2018

Олександр Бойченко: «Мрію про таку українську літературу, яка буде здатна охопити та вдовольнити інтереси всіх верств населення»

Автор:

|

Лютий 22, 2018

|

Рубрика:

Олександр Бойченко: «Мрію про таку українську літературу, яка буде здатна охопити та вдовольнити інтереси всіх верств населення»

Олександр Бойченко — есеїст, літературний критик і редактор, перекладач. Переможець всеукраїнського рейтинґу «Книжка року-2003» в галузі «Есеїстика», лауреат Премії модерної есеїстики ім. Шевельова 2015 року. Автор збірок «Щось на кшталт Шатокуа», «Аби книжка», «Мої серед чужих», «Більше/Менше», «50 відсотків рації».

Про професію критика та чи потрібно автору бути самокритичним
— Ви — один із найвідоміших в українському медіапросторі літературний критик, хоча, знаємо, що вже давно не пишете рецензій. Хотілося б дізнатися про цю дещо загадкову професію. У чому її суть і основне завдання?
— А я й не розумію, навіщо сьогодні літературна критика, і саме тому вже давно її не пишу. Колись в університеті серйозні люди вчили мене, що критика є частиною літературознавства і що критиком може бути лише той, хто добре засвоїв теорію й історію літератури. Такий критик мав би виступати аналітичним посередником між письменником і читачем. Тобто реагувати на нові твори, але не за принципом «подобається/не подобається», а вписуючи новий твір в історичний і теоретичний контекст і на прикладах пояснюючи читачеві, у чому конкретно цей твір є новаторським або, навпаки, епігонським, що в ньому хорошого, а що поганого, що вдалося автору, а що не дуже. При цьому критик мав би давати оцінки на підставі не власних смаків, а критеріїв, які визнає сам автор. Припустімо, критику подобаються реалістичні романи. Має право. Тим часом автор написав постмодерністську комедію. Що має зробити критик? Проаналізувати, наскільки цей твір відповідає поняттям постмодернізму та комедії, а не розказувати, що твір поганий, бо зовсім не схожий на реалістичні романи. Та такої критики нікому не треба, читачі переконані, що знання алфавіту їм досить, аби самим усе збагнути.
— Як ви взагалі ставитеся до критики? Чи не є вона деструктивною?
— Залежить від критики. Якщо це професійна критика художніх творів, то добре ставлюся. А якщо «обгавкування» особистості автора, то погано. Другий варіант у нашому здичавілому суспільстві зустрічається значно частіше.
— Чи потрібно письменнику бути самокритичним, чи внутрішній критик — шкідлива істота?
— Все добре в міру. Без самокритики письменник легко може захворіти на манію величі, причому зазвичай стається так, що чим бездарніше він пише, тим більшою є його манія. А занадто строга самокритика може заганяти в творчий параліч. Оптимальний варіант — дати собі повну свободу у процесі письма, але потім тверезо оцінювати власні результати, без жалю викидати все зайве і переробляти все, що не вдалося. Щасливі ті, хто так уміє.
— Чи може досвідчений літературний критик одразу розпізнати графомана?
— Досвідчений літературний критик і сам може бути графоманом. Крім цього, не зовсім ясно, що таке графоманія. Судячи з етимології, нестримний потяг до письма. З цього погляду навіть Іван Франко був графоманом.
— Інтуїтивне відчуття мови є дуже важливим в роботі як письменника, літературного критика, редактора. Чи можна цьому навчитися?
— Якось у Чикаґо я балакав із професоркою, котра викладала в тамтешньому університеті курс творчого письма. Я її й спитав, скільки Фолкнерів і Селінджерів вона випустила. Професорка ж відповіла, що Фолкнерів і Селінджерів у неї не було, зате люди, котрі закінчують такий курс, потім легше знаходять роботу і більше заробляють, наприклад, у рекламному бізнесі чи в журналістиці, бо вміють вправно написати потрібний текст. Інша річ, що без великого таланту великим письменником не станеш. Але й талант треба розвивати, тобто знову вчитися, чи на курсах, чи самостійно, але вчитися. Ми ж не уявляємо собі, що можна стати музикантом, не оволодівши інструментом. Навіть якщо у людини абсолютний музичний слух, вона все одно ще мусить навчитися ремесла.

Про стосунки редактора з письменником
— Чи не виникає конфлікту між автором і редактором?
— Є два основні типи редагування: американський і європейський. У першому випадку редактор відповідає перед видавництвом за те, щоб книжка добре продавалася. Відповідно, має необмежену владу і може міняти, що завгодно, аби лиш надати продуктові «товарного вигляду». У другому випадку редактор стоїть на боці автора і сприяє тому, щоб книжка вийшла максимально наближеною до авторського задуму. Тому всі обґрунтовані виходи за межі усталених рамок я вітаю. І тому, коли я редагую Юрка Андруховича, Сергія Жадана, Андрія Любку, Таню Малярчук чи Іру Цілик, усі вони знають, що мої виправлення зроблені не для того, щоб показати роботу редактора, а щоб справді усунути якісь недоречності та художньо покращити книжку. Зрештою, якщо автор не погоджується з виправленням, я не наполягаю: це його твір, а не мій.
— На чому зараз зосереджуєте зусилля?
— Зараз пишу переважно так звані колонки. Для журналу «Країна» роблю їх ближчими до оповідань, із чітко прописаними характерами персонажів і сюжетним розвитком подій, а в інтернет-виданні «Збруч» публікую тексти, які з певною натяжкою можна вважати есеїстичними.
— А які особливості жанру есе?
— Саме слово, яке в літературний обіг увійшло завдяки Монтеню, у перекладі з французької означає «спроба». Це вже нам натякає, що есе — жанр максимально вільний. У процесі писання есе автор намагається поміркувати над чимось, не знаючи заздалегідь, що з цього вийде.

Про розвиток української мови, літератури та журналістики
— Якось я натрапила на статистику, що близько 80 % населення України розмовляють суржиком. Чим відрізняється діалект від суржику?
— Діалекти історично формуються на певних територіях, мають свої правила і входять до складу загальнонародної мови. Іноді діалект пов’язаний не лише з територією, а й з етнічною групою, і ця група, знову ж таки, є частиною цілого народу — гуцули, бойки, лемки. На основі одних діалектів формується літературна мова, інші можуть збагачувати її окремими словами. Утім, до Другої світової війни паралельно існувала й західноукраїнська літературна мова. Натомість суржик — це суміш різних мов, причому довільна, без дотримання правил або й елементарної логіки. Десь мені траплявся жарт, що в наших маршрутках один кричить «остановіть на зупинці», а інший — «зупиніть на остановкє».
— Як оцінюєте розвиток української мови, з яких джерел, на вашу думку, мають надходити нові слова та форми в мову?
— Іноді нове — добре забуте старе. Ми собі часом думаємо, що якогось слова в українській мові немає, а воно є — чи в давнішій літературі, чи у фольклорі, чи в якомусь із діалектів. Тому треба ретельніше шукати. Коли ж ідеться про зовсім нові поняття, скажімо, науково-технічні, то доводиться запозичувати. Але там, де це можливо, ліпше запозичувати не слово, а принцип, і на його основі вигадувати власні нові слова. Не всі з них будуть вдалими, якісь викликатимуть сміх, але якісь і приживуться. Щоб словотворення було успішним, у ньому мають брати участь якнайширші народні маси. Зазвичай найвдаліші слова з’являються стихійно й анонімно, а письменники і журналісти їх потім популяризують у своїх текстах. І саме тому так важливо, щоб українська мова запанувала в Україні скрізь: у великих містах, у бізнесі, сфері обслуговування, у субкультурних групах тощо. Без цього мова перетворюється на мертву латину, потрібну лише вузьким фахівцям.
— Чи доводилося стикатися зі словами, які неможливо перекласти?
— Неможливо перекласти слово, якщо воно позначає відсутню у нас річ. У мене таке було з аушвіцькими оповіданнями Тадеуша Боровського. Ми не будували концтаборів і, відповідно, не мали слів для позначення концтабірних реалій. В Аушвіці виник специфічний сленг, можна навіть сказати суржик, тільки німецько-польський. Боровський його рясно використовує. В одних випадках я давав знані нам відповідники зі сталінських таборів, але в інших мусив залишати слово в оригіналі і пояснювати його в примітці: «пуф», «піпель», «канада», «форарбайтер». А нещодавно моя донька переклала з англійської книжку «Викрадачі вогню». Там багато найновішої лексики, пов’язаної з науковими експериментами, всілякими психоактивними речовинами, екзотичними й екстремальними заняттями, методами тренування американських «морських котиків» чи якимись особливостями корпоративного життя. Тобто це й для носія англійської мови зовсім нова лексика. То знову ж доводилося комбінувати: десь вигадувати нове слово, а десь залишати пряме запозичення.
— Якою в ідеалі хотіли б бачити українську літературу та журналістику?
— Нерідко найкраща література постає внаслідок найгірших історичних подій. Тому навряд чи би хотів ідеальної літератури: може виявитися, що за неї треба надто дорого заплатити. Але мрію про таку українську літературу, яка буде здатна охопити та вдовольнити інтереси всіх верств населення від найвисокочоліших академіків до люмпенів. Тоді вона нарешті перестане бути «неповною літературою неповної нації», на що в середині минулого століття нарікав Дмитро Чижевський. А от для нормальної журналістики потрібна нормальна держава. Держава, в якій журналіст добре заробляє за чесно виконану роботу і при цьому не боїться ні влади, ні більших і менших олігархів, ні найнятих бандитів. Я не бажаю журналістам ставати героями чи політично впливовими людьми. Досить, аби впливовою була поширювана ними правдива інформація.
Розмовляла Мар’яна Кушнір, The Point

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...