Новини для українців всього свту

Wednesday, Dec. 2, 2020

Олег Сенцов: «Намагаюся боротися з Путіним, а знімати про це кіно буду потім»

Автор:

|

Листопад 04, 2020

|

Рубрика:

Олег Сенцов: «Намагаюся боротися з Путіним, а знімати про це кіно буду потім»
Олег Сенцов

У Львові презентували двотомник Олега Сенцова «Хроніка одного голодування» та «4 з половиною кроки», який вийшов друком у «Видавництві Старого Лева». Ці твори були написані в російській колонії. Також під час ув’язнення Олег Сенцов дистанційно працював над фільмом за його п’єсою «Номери». Режисер Ахтем Сеїтаблаєв керувався листами, які бранець надсилав із в’язниці.
— Розкажіть, будь ласка, як дистанційно працювали над фільмом…
— Це був дуже цікавий досвід. П’єсу написав ще 2011 року. Ніхто в неї не вірив, а я вірив. Це був матеріал, який мені хотілося зробити у вигляді п’єси. Спершу її поставили у театрі в Києві. Потім з’явилась ідея кінопроєкту. Мені присилала якісь ескізи, фотографії. Я писав листи, надсилав свої малюнки. В плані атмосфери, кастингу все відповідає тому, як я й сам зробив би. Режисура була Ахтема, він привніс у неї щось своє. Можливо, я б щось зробив інакше. Але загалом фільм передає те, що я хотів сказати.
— Фінал «Номерів» якось прикладаєте до теперішньої дійсності?
— Це універсальна антиутопія. Усе це може відбутися будь-коли та будь із ким. Світ недосконалий, і зміни можуть бути не лише на краще.
— У «Номерах» головною є тема вивченої безпорадності. Тобто тоталітаризм багато кого влаштовує…
— Мене категорично не влаштовує, а за інших не можу нести відповідальності. Це кіно дуже просте та схематичне, але водночас там є практично всі архетипи людей, зріз суспільства.
— «Номери» є театралізованим гротеском. А яким буде «Носоріг»?
— Зовсім іншим. І кожен мій наступний фільм буде зовсім іншим і не схожим на попередній.
— Ви почали цей проєкт ще 2013 року. Чи змінився ваш погляд на стрічку?
— Це був один із моїх перших сценаріїв, але я до нього не охолов. Зйомки стартували 1 жовтня. Моя візія за ці роки майже не змінилася. Тоді він був трохи меншим, тепер можу реалізувати більше. Але принципових змін не відбулося.
— Акторський склад змінився?
— Все змінилося повністю. Адже ми мали знімати в Криму, а знімаємо в Кривому Розі. Усі актори або залишились у Криму, або роз’їхалися. Тож усе робимо з нуля. Але зараз легше, бо вже є досвід.
— Коли ви задумали «Носорога», про 1990-ті рр. ніхто не згадував. Чому ж зараз почався такий бум?
— Коли я писав сценарій, мені було цікаво розповісти про мого головного героя. Адже бандити також люди, вони щось відчувають, про щось думають. Це ж не роботи, не рослини, не інопланетяни. Чому вони чинять саме так? Бандитизм 1990-х — лише сюжетна лінія, головне — людина.
— Зараз виходить багато фільмів про війну на Донбасі. Для вас можливо знімати про актуальні події вже зараз чи потрібна часова відстань?
— Не можу знімати зараз ні про Крим, ні про Майдан, ні про в’язницю, ні про Донбас. Для мене ці теми гарячі. І події це не закінчені, надто болить. Я зараз намагаюся боротися з Путіним, а знімати про це кіно буду потім. Гадаю, що для того, аби показати якусь подію, потрібно, щоб емоції вистигли та подія завершилась.
— Вас активно підтримувала світова кінематографічна спільнота. Відчували цю підтримку, була вона важливою?
— Для мене будь-яка підтримка була важливою. Вона давала відчуття, що все не дарма. Коли сидиш на крайній півночі й усі вважають тебе терористом, а ти знаєш, що десь там тебе підтримують, це важливо. Те, що мене підтримували кіношники, було дуже важливим.
— Акції на вашу підтримку були й на мінському «Лістападі». Що ви можете сказати своїм білоруським колегам зараз?
— На жаль, я мало кого знаю у Мінську, але підтримую білоруський народ у його прагненні до свободи. Дуже сподіваюся, що після того, як вони скинуть Лукашенка, вони не притуляться до Росії. Хочу вірити, що вони підуть до Європи, але розумію, що це відразу ж означатиме російську аґресію.
— Чи довелося вам розчаруватись у своїх російських колегах?
— Ті, з ким спілкувався я, залишились нормальними людьми. Вони не верещать «Крим наш!» і підтримують Україну. Цікаво, що майже усі режисери авторського кіно мене підтримали. Але я не спілкуюсь ні з ким із росіян, не маю жодних спільних проєктів із ними. Якщо людина навіть просто їздила в Крим на зйомки, то вона підтримала окупацію пасивно. Тож мені нема про що з нею говорити. Зараз, після 2014 року, для мене світ став дуже простим, мені вистачає лише одного запитання, щоб зрозуміти, чи варто мати з цією людиною справи. Чий Крим? Якщо відповідають, що Крим український, можемо говорити далі. Будь-яке інше формулювання, крім цього, означає, що людина чужа.
— Ви більше знімаєте кіно?
— Кіно для мене є основним.
— А яким є місце літератури?
— Я не задаю собі таких запитань. Можу розповісти про локації чи про кількість оповідань у книжці. Я практик.
— Розкажіть трохи докладніше про книжки. Чому почали їх писати?
— Взяти до рук книгу — відчуття, яке неможливо ні з чим порівняти. Бо одна справа, коли пишеш книгу, інша — коли вона виходить друком. До одного тому увійшли 15 оповідань, які я писав протягом усього ув’язнення. Вони так і розташовані у хронологічному порядку: від Лефортово до Лабитнангі. Це не художні оповідання, у них йдеться про людей, з якими ми були разом. А другий том — мої щоденники. Коли почав голодування, з’явилося багато часу (адже голодування відбувається в ізоляторі) та багато думок, тож почав писати. У камері постійні обшуки та відеонагляд. Як це робити? Я всім розповів, що пишу фантастичний роман. Навіть написав про це своєму адвокатові, адже писати у в’язниці про в’язницю не можна. В мене могли забрати не лише щоденник, а й усі мої рукописи. Але я продовжував писати. Обшуки проводили щодня, зошити зі щоденником намагалися читати наглядачі. Рятував мій кепський і дрібний почерк. Я намагався писати ще не розбірливіше, ніж завжди, суцільний текст без абзаців. Крім цього, я сказав, що якщо зникнуть сторінки, поріжу собі вени. Вони цього боялися, тож записи читали, але мені повертали мені. Також я не ставив дат, адже за них могло б зачепитися око під час обшуку. А вже потім це стало прийомом. Коли я повернувся до України, віддав цей рукопис видавництву, вони його самі розшифровували. Часом, звісно, радилися, коли зовсім не могли розібрати якесь слово. Я писав російською, бо українською пишу не надто добре. Вчуся завдяки постам у Facebook. Мені дуже подобається український переклад.
— Чим життя у таборі відрізняється від життя у в’язниці?
— У в’язниці ти сидиш, як у клітці. На обкладинці книжки якраз і намальована тюремна камера. Це шокує. Але не тому, що там майже нічого немає. Ви ж буваєте у таких місцях. Наприклад, в туалеті, де немає нічого, крім унітаза й умивальника. Але звідти можна вийти. А з камери вийти неможливо. Ви маєте там жити. І головне це, а не відсутність нормальних умов. Усі вважають, що карцер, ізолятор чи одиночна камера є чимось жахливим. Але водночас це й можливість відпочити від людей, із якими не хочеться бути разом замкненим. Загалом, аби зрозуміти життя за ґратами, треба там побувати. Але я б не радив. Не вартує.
— Немає планів екранізувати свій щоденник?
— Ні. Якби я хотів екранізувати його, то відразу б писав сценарій. А так книжка для мене є початком і завершенням ідеї.
— Ви подарували Володимиру Зеленському слоїк, привезений із табору…
— То був слоїк з-під меду. Я її помив та зберігав там чай. У бранця майже нічого немає, всі речі відбирають. Але цей слоїк я возив зі собою, його чомусь не відібрали. Також мені передали зошити. Так збіглося, що вони мали блакитну та жовту обкладинки. Я вирізав смужки та за допомогою поштової марки їх наклеїв. З іншого боку я наклеїв портрет Петра Порошенка. Цей слоїк зі мною усі п’ять років подорожував. Багато разів були конфлікти через нього, багато разів відривали прапор. Вони ж весь час намагаються в’язня принизити. Особливо з України. Вони нас дуже не люблять. Прапор та Порошенко їх сильно дратували, Порошенкові вони навіть видряпали очі. Я потім скотчем це все прикріпив міцно та привіз той слоїк додому. Звісно, коли дарував його Зеленському, то показав йому прапор, а не Порошенка. Зараз це все смішно звучить, в тоді смішно не було. Той слоїк стала для мене символом боротьби. Його я віддав, бо ця історія закінчилася. А ще я віддав усі 20 кг листів до музею Другої світової війни. Вони роблять відділ, присвячений сучасним політв’язням. Я віддав їм листи та другий комплект роби. У Росії у бранця є два комплекти тюремної роби. Один я спалив відразу ж по приїзді, другий віддав до музею. Також віддав усі свої дрібні речі. Залишив собі лише рукописи. Дуже сподіваюся, що робота над звільненням наших в’язнів триває і скоро вони опиняться вдома.

Катерина Сліпченко, Zaxid.net

Як повідомляв «Міст», раніше Олег Сенцов зустрівся з українською громадою та прем’єром Канади.

About Author

Meest-Online