Новини для українців всього свту

Tuesday, Nov. 24, 2020

Олег Покальчук: «Навіть за бажання героїчно покласти своє життя за Україну треба розуміти, що героїчно жити за Україну — набагато важче»

Автор:

|

Лютий 20, 2014

|

Рубрика:

Олег Покальчук: «Навіть за бажання героїчно покласти своє життя за Україну треба розуміти, що героїчно жити за Україну — набагато важче»

В Україні вже понад два місяці тривають масові акції протесту, які впродовж кількох останніх днів переросли в жорстоке протистояння між мітинґувальниками та правоохоронцями. Про те, як така ситуація в суспільстві впливає на протестуючі сторони, на громадян, що просто спостерігають за подіями, розповів відомий український соціальний психолог Олег Покальчук.

Євромайдан демонстрував, що навіть процеси покарання є ненасильницькими
— Як Євромайдан впливає на психологію, власне, самих євромайданівців?
— Гадаю, Євромайдан закінчився як явище, про яке ви питаєте. Ми маємо зараз це явище просто як історичний факт. Був Євромайдан, який організував людей у певну спільноту, створили її ми разом із владою як умову для політичного зростання, отримання досвіду, травматичного досвіду. Він сформував наступний еволюційний щабель у політичному житті України.
— Тобто, можна сказати, що радикалізація, яка відбулася 19 січня, — це закономірний процес після двох місяців протесту?
— Так. Але радикалізація не відбулася 19 січня, радикалізація проявилася 19 січня, оскільки ці тенденції були відомі завжди. Мушу пояснити, що в соціологічних опитуваннях люди завжди неохоче відповідають на прямі запитання, пов’язані з можливістю їхніх радикальних дій. Досвід поколінь свідчить, що коли людина буде розповідати про свої радикальні дії, то це є шкідливо для її здоров’я. Тому традиційна соціологія говорила про протестні настрої, але ці протестні настрої слід було б одразу кваліфікувати як радикальні дії. Якщо ми кажемо, що там більш ніж половина невдоволених, то це і є кількість радикально налаштованих людей зараз.
— На Євромайдані була ситуація зі стовпом ганьби, коли до нього прикували людину, котру звинуватили в крадіжці. Чи можна вважати, що це — також закономірне явище?
— Локально такі речі є, але щось подібне зустрічається в книжках. Люди ж нічого не вигадують самі, вони завжди цитують. І це завжди – цитування або того, про що вони читали, або того, що вони бачили чи чули. Принаймні, нічого принципово нового. І це – демонстративне, скажімо так, уникнення фізичного покарання. Це було в той період, коли Євромайдан демонстрував, що навіть процеси покарання, які він застосовує до правопорушників і злочинців, є ненасильницькими. протестувальників увесь час звинувачували в насильстві, і Майдан увесь час демонстрував, що він таких людей піддає радше осуду та жарту, ніж насильству. Це дуже нагадує період Центральної Ради, коли Винниченко висилав із Києва заколотників: їх просто садили на потяг під чесне слово, що вони більше не братимуть участі в діях проти незалежної України.
— А як щодо людей, котрі не беруть участі в масових акціях? Як на них впливає це явище?
— Вони беруть участь ментально.
— І вони теж радикалізуються?
— Вони вже давно радикалізовані. Рівень радикальності не вимірюється фактами карних проваджень із боку влади, він не вимірюється навіть фізичними діями чи кількістю смертей. Це – просто фізичні прояви того, що існує. Так влаштовано світ, що якщо у вас щось є, то воно в якийсь період з’являється й отримує матеріальне втілення. Тому все, про що ми зараз говоримо, є закономірним результатом тих настроїв і тенденцій, сформованих за участю та при значних зусиллях влади.

Помста не забариться
— У соцмережах часто з’являються думки про те, що зараз в Україні відбувається формування громадянського суспільства. Чи є підстави так казати?
— Це — справедливо. Громадянське суспільство — це, передовсім, горизонтальна комунікація, це люди, котрі дають собі раду без очікувань дотацій, якихось дозволів тощо. Люди, котрі організовуються в громадянський спосіб. Безумовно, це відбулося, і відбулося дуже активно, оскільки ці люди засадничо були об’єднані спільною мрією, що тепер переростає в спільну ідеологію.
— Тож ці мітинґи вже призвели до незворотних змін в українському суспільстві?
— Ні, незворотні зміни в українському суспільстві призвели до мітинґів, тобто, там — інша послідовність. Незворотні зміни є викликані діями влади. Такий тип дій пояснюється будь-якими підручниками з конфліктології. Якщо на початку першої дії, як відомо, на стіні висить рушниця, то в третій дії вона стріляє — це неминуче. Спочатку з’являються жертви. Після цього йде помста у вигляді політичного тероризму, або пряма помста, або організована провокаторами, які видаватимуть це за помсту, щоби радикалізувати ситуацію. Тут уже важко вгадати.
— Пряма помста буде йти від влади?
— По-різному. Позаяк українцям притаманна локальна ідентичність, то в місцях їхнього проживання – компактного, у малих соціальних групах, – рівень невдоволення (радикалізму) буде значно вищим, і ці групи будуть готові до дій. Такий тип локальних бунтів, вважаю, був і залишається характерним для України. З огляду на загальну інертність мільйонів людей, це – правда.
Але в кожній країні, де відбувається соціальний конфлікт або громадянська війна, усе одно є маса населення, що не бере в цьому участі. Є воюючі сторони. Як казали про громадянську війну на початку ХХ ст.: є червона меншість, є біла меншість, і є решта суспільства. Просто історики часто подають це інакше, пишуть про те, що всі люди були охоплені. Так чи інакше охоплені, бо вони про це знають, але вони не є учасниками цього процесу на тому чи іншому боці.
Що ж до особистої помсти, то, гадаю, вона не забариться. Бачите, радикальні дії не спричиняють безпосередньо факту помсти. Факт помсти — це ситуація, яка складалася раніше, а радикальна ситуація її виявляє. Як було 19 січня, коли вбили в Умані голову місцевої Партії регіонів? Його застрелив співробітник, за фактом це подавалося й поширювалося як убивство з політичною складовою. І політична складова в цьому була, але конфлікт між цими людьми тривав роками, і загальна ситуація, її напруга та драматизм призвели до того, що та людина вирішила покласти цьому край у такий спосіб.

Не можна демонізувати супротивника
— Влада боїться того, що зараз відбувається, чи це її просто дратує, і тому вона вживає таких заходів?
— Головна проблема полягає в тому, що влада пишеться одним словом. А влада — це не якийсь публічний монстр, що має один мозок, дві руки й, відповідно, емоції. Влада складається з різних людей, це є комплекс явищ, різних людей, характерів і настроїв. Гадаю, що частина з них – налякана, частина – розлючена. Зазвичай такого роду соціальні групи діляться на три частини: ті, хто думає: «якось воно обійдеться»; ті, хто цього не приймає; і ті, хто приймає. Ми маємо зараз і мали весь час справу з представниками останньої радикальної третини суспільної влади. Якщо її називати всю разом і на всю разом намагатися реагувати, то ми таким чином її консолідуємо, тобто зробимо те, що влада зробила з Євромайданом.
Важливо розуміти, що протестувальники чи повстанці, якщо вони хочуть перемоги, повинні розуміти, що з того боку — теж люди, котрі складаються з подібних емоцій. Не можна демонізувати свого супротивника, возвеличуючи таким чином себе, бо це все складається в суму незворотних помилок. Тому ми всі за всього бажання аґресивної відплати повинні розуміти, що перемовний процес — ключ до вирішення будь-якої конфліктної ситуації, і світова практика це доводить. Якщо йому передують жертви, то ціна перемовин — інакша, крім того, важливими є суб’єкти перемовин.
Але треба розуміти людський чинник і не говорити в поетичних термінах (це для українців є характерно). Ми сильно поетизуємо реальність, і в тих місцях, де треба, будемо робити більше, ніж треба, а в тих місцях, де не треба, теж ліземо, куди не треба. У нас – трошки галюцинуюча реальність.
Головне, що зараз варто і необхідно зробити, – це не дозволити людям впасти в стан паніки. Бо найбільші втрати в соціальних конфліктах, у війнах — серед мирного населення. Це – результати паніки, починаючи з нервових травм: шоку, стресу й нерозумних дій під впливом уявної загрози. Треба розуміти, що загроза справді існує, але фізично її можна в себе опредметнити, і не треба ширити паніку, не треба поширювати чутки про події, яких ви не бачили особисто. Не треба писати прокльони, навіть якщо вони є абсолютно щирі та справедливі. Не треба людей судити, це – справа Бога, він сам з’ясує, кого посилати в пекло.
Тому треба подбати про своє психічне здоров’я, перш за все, щоби чітко й виразно бачити реальність навколо себе. Інакше ситуація маніпулюватиме вами. Люди — вразливі емоційно, люди — досить чутливі, вони піддаються під психічні індоксії, і вони будуть підвищувати свою самооцінку, а героїзм є одним з дуже сильних мотиваторів для молоді. Тому навіть за бажання героїчно покласти своє життя за Україну треба розуміти, що героїчно жити за Україну — набагато важче.
— Чи бачите когось, кого може послухатися зараз ця маса людей, оскільки лідери опозиції, судячи з дописів у соцмережах, дискредитували себе в очах народу?
— Не зовсім так. Вони дискредитували себе в публічному вимірі Євромайдану. Вони дискредитували себе в комунікативному просторі співу, танців і молитви. Поспіваймо щогодини гімн, і влада розчулиться й зміниться в чудесний спосіб. Тобто, тут вони потрапили в пастку самоомани, через що відбулася дискредитація.
Але в умовах бойових дій люди зрозуміють, що іншого інструменту в них немає. Якщо в них немає зброї, то в них мають бути перемовники. Є така історія про Сталіна, коли йому запропонували посадити Булгакова. На це товариш Сталін сказав: «Других писателей у меня нет».
Тому, які перемовники є, такі є — треба мати справу з тим, що є. Яких лицарів обрали собі, таких і маємо. Є люди зі своїми вадами, зі своїми політичними історіями, але на це треба заплющити очі. Їх свого часу невиправдано героїзували й обожнювали. Люди хочуть мати героїзованих персонажів-поводирів. Їх будуть слухати, якщо вони сформулюють прагматичні пропозиції, до яких варто прислухатися. Ні заклики, ні вмовляння вже не будуть сприйматися, навіть якщо вони йтимуть від щирого серця. Вони повинні чітко сказати, окреслити не тільки план дій, вони повинні говорити, по-перше, тією ж мовою, що й вулиця, мовою логіки, простих аргументів і простих вказівок, а також пам’ятати, що їм теж треба когось слухати.
Розмовляла Людмила Балабай, «Оглядач»

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply