Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Wednesday, Aug. 23, 2017

Олег Криштопа: «На війні найстрашніше те, що треба вбивати інших людей»

Автор:

|

Грудень 31, 2015

|

Рубрика:

Олег Криштопа: «На війні найстрашніше те, що треба вбивати інших людей»

Олег Криштопа

Книжка репортажів Олега Криштопи «Україна: масштаб 1:1» натякає на можливість зрозуміти дещо важливе через географію.
— Ти розділяєш у собі письменника й журналіста?
— Не розділяю, але зараз не можу назвати себе письменником, бо давно не писав белетристики. Я знайшов собі хороше поєднання та виправдання у сфері художнього репортажу. Це — літературний жанр і водночас нон-фікшн. Він, із одного боку, простіший, бо не треба нічого вигадувати, а з іншого — складніший, бо невигадані історії важко описати.
— Дозволяєш собі вигадувати? Кажуть, що Ришард Капусцінський цим грішив…
— Нещодавно я лекцію читав. Одна зі студенток звинуватила мене у тому, що спочатку читала в моїй книжці про Сніжне, а потім поїхала туди, й їй здалося, що все зовсім не так. Хтось побачив так, хтось — інакше. Або минув час і все змінилося — передусім у тебе в голові. Але намагаюся бути якомога реалістичнішим.
— Свій останній роман «Жахи на вулиці в’язнів» ти написав давно на основі власного журналістського досвіду. Це правда?
— Був 2002 рік, були вибори. Я працював у штабі «Нашої України» прес-секретарем. Друзі працювали у штабах різних кандидатів. Було ще вбивство одного кандидата, яке за день до виборів намагалися повісити на іншого. Все було напружено. По гарячих слідах написав роман. Відтоді минуло 12 років і Василь Карп’юк запропонував цей роман видати. Тоді вирішив свій твір трохи переробити.
— Стилістику чи сюжет?
— Трошки всього. Там було і від першої особи, і від другої, а трохи від третьої. В результаті я ввів нового героя. Це — столичний журналіст, котрий приїжджає після того, як відбулися всі ці події, і намагається у них розібратися. А старший місцевий журналіст і провінційний пияк проводить екскурсію містом.
— У мене склалося враження, що це — Франківськ…
— Це може бути будь-яке місто Галичини. Я намагався дистанціюватися від Франківська. Це — такий збірний, загальний образ міста Західної України.
— Ти пройшов Майдан від початку й до кінця. А не було думки піти воювати?
— Задня була, а передньої не було. І навіть не через те, що страшно загинути чи калікою залишитися. Найстрашніше — що треба вбивати інших людей.
— А якщо припустити крайність, ти можеш вбивати?
— Гадаю, що так. Самозахист, як мінімум. Або захист чогось іншого. У мене дід — із Донбасу. Моя мала батьківщина там, але я не відчуваю її своєю батьківщиною. І Франківськ — не батьківщина. Хіба у столиці почуваюся вдома й у селі під Києвом.
— На Донбасі буваєш?
— Зараз — ні, а раніше бував часто. Дуже добре розумію, що таке Донбас, що таке «донбаський менталітет», «донбаська ідентичність», хоча вона штучно створена.
— А зараз там ще родичі є?
— Прізвище Криштопа на Донбасі поширене, але я нікого не знаю.
— А в тебе є тяга до війни?
— Не можу цього сказати, бо не був на війні. Але журналісти, котрі бували в гарячих точках, розповідають, що з’являється адреналінова залежність. Всі, як один. Раз побував і тебе тягне знову. З цього важко зіскочити, як із наркотиків. Тарас Чкан, оператор «Еспресо TV», котрого росіяни взяли у полон під Іловайськом, розказує, як йому було страшно. Про одиничні постріли, коли москалі дострелювали наших після прориву. Але він знову хоче туди.
Війна — це дуже цікаво, але й страшно. У мене є страх крові. Якби на війні побачив, то просто зомлів би. У мене був випадок, що я точив косу й розрізав палець. Тоді потекла кров і я втратив свідомість. Але у військкоматі ніхто не буде питати, чи є в тебе страх крові. Як у нас усе відбувається, не буду розказувати. Скажу, що бачив на власні очі. У тамбурі потяга один гуцул розповідає, що їде на заробітки в Москву, й як він там кричить, що він — бандера. А інший каже: «Брешеш!». Питаю: «А ви куди?», той відповідає: «Трохи ближче. На фронт їду. Хотіли сина забрати. Пішов до воєнкома і кажу: тобі ж головне план виконати. Син ще молодий, а мені — 55. Ну то я піду добровольцем. Так і домовилися».
— Відчуваєш обов’язок говорити про такі речі, про те, що коїться у військкоматах чи на фронті?
— Я вісім років займався розслідуваннями. Щось робиш, а в результаті для героя програми ставало ще гірше. І це вбивало. Дуже тішуся, що зараз цим не займаюся.
— А совість не мучила?
— Ось прочитав рецензію на свою книжку. Завжди хтось бачить глибше, ніж автор. Там було сказано про професійну хворобу, яка потім перетворюється на соціальну. На те, що людське життя стає неважливим. І що все сприймається просто як «подія — опис». Завдяки телебаченню й іншим медіа йде суцільна дегуманізація. Коли я молодим прийшов працювати в журналістику, часто злився на старших колег. Такі вони були цинічні. Я ніби теж не був романтиком, але трохи було. А вони там із владою співпрацюють, щось там шури-мури, десь якісь гроші. А тепер я — у віці тих людей і мене дивує вже молодше покоління. Вони — зовсім не романтичні. Я на них дивлюсь, як колись на старперів. Такі цинічні.
— Чому так, що змінилося?
— Журналістика дуже змінилася за останні десять років. Я про це постійно кричу. Журналістика перетворилася з розказування історій на обслуговування політиків. На те, що замість донесення людям інформації доносять фрази політиків. З інформування перетворилася на цитування. А це забирає саму потребу в журналістиці. Бо навіщо тоді журналісти? Будь-хто може таке робити. Пішов, підставив мікрофон, вирізав цитату. Потім люди подивилися телевізор і кожен по-різному це сприймає. Й виходить так, що в людей — каша в головах. Вони потім спілкуються на вулиці й ще більше усе спотворюють.
— І що робити?
— Треба відходити від цього цитування. Не: «я пукнув, а ви всім розкажіть про це». Сподіваюся, що це минеться.
Розмовляв Богдан Ославський, Zaxid.net

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...