Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Monday, Jan. 16, 2017

Олег Криса: «Мене називають українсько-американським скрипалем, але я назавжди — українець»

Автор:

|

Січень 05, 2017

|

Рубрика:

Олег Криса: «Мене називають українсько-американським скрипалем, але я назавжди — українець»

Олег Криса

Видатний скрипаль, музичний педагог, почесний професор Львівської національної музичної академії ім. Лисенка, Московської консерваторії, Інституту ім. Ґнесіних (Москва), професор Eastman School of Music, а також Manhattan School of Music (США), почесний член Японської струнної асоціації — це все про львів’янина Олега Крису, котрий уже понад чверть століття живе і викладає у Сполучених Штатах Америки та гастролює найвідомішими сценами світу.

Це був жахливий момент в історії
— Між першим і другим конкурсами вашого імені й в Україні, й у вашому житті пройшло стільки подій, що їх вистачило б на цілу епоху. Як вони минулися для вас?
— Маєте на увазі втрату дружини?
— І втрату п. Тетяни (піаністка Тетяна Чекіна загинула в автокатастрофі у грудні 2013-го. — Ред.), й інші події, які ми пережили за цей час… Ми всі багато пережили, бо це був жахливий момент в історії. І було важко повірити в те, що діється в Україні.
— Ви виїжджали ще з мирної країни, і раптом через кілька місяців вибухнули Майдан, Революція гідності, розстріли на Інститутській, втеча президента, зрада вищого ешелону, анексія Криму… Як ви це сприйняли?
— З великим болем. Спочатку здавалося, що то якийсь жахливий сон, бо воно не поміщалося в голові. І коли зрозумів, що це реальність… Це страшний біль і за всіх нас, і за будучність — за все.
— Яким було ваше місце? Намагалися чимось допомогти бунтівній Батьківщині?
— Ми писали листи до уряду США, міжнародних організацій від імені діаспори, збирали допомогу. В мене навіть були думки приїхати на Майдан, але не виходило. Але я душею був там і страшенно переживав. У Львові більш-менш було спокійно, але я про все знав, і не тільки з телебачення, бо постійно був на зв’язку з Україною, з рідними та друзями.
— Пані Тетяна була блискучою піаністкою, концертмейстером. Хто її замінив за роялем для вас?
— Спочатку ні з ким не міг грати. І гадав, що зовсім, може, перестану грати. Але мені сказали, що цього не можна робити, бо це дуже не сподобалося б дружині. Тому спочатку грав у камерних ансамблях з оркестрами. І поступово провів два сольні концерти з піаністом, із котрим ми свого часу грали в тріо. Таня його дуже добре знала. На концерті пам’яті Тані ми з ним грали. Тепер збираємося зробити диск Шуберта в Японії. Але все одно, коли сидиш у класі, і піаніст грає те, що колись вона, бачу за роялем її.
— Ви якось зазначали, що готові повернутися в Україну, якби тут були належні умови. Які умови потрібні для того, щоб ви повернулися?
— Дуже прості. Про платню й не згадую. Розумію, що це — нереально. Але контакти, зв’язки, виїзди, житло. Та зараз усе це вже не актуально. Мої діти там, могила Тані там. Я купив поруч місце.
— Вона в Рочестері?
— Так. І діти, й я можемо часто відвідувати могилу.
— А як часто приїжджаєте до Львова, до матері? Скільки їй років?
— Буде 93, дай Боже їй здоров’я. Світла голова, і потрошки ходить. Вона більше пам’ятає, ніж ми всі разом узяті.
— Ваш онук також музикою займається?
— У мене два внуки. І жоден із них не займається музикою. Один живе в Канаді, другий — зі мною. Вчаться в університеті й у школі. Професійними музикантами не збираються бути, але нічого поганого в тому немає. Кожному — своє.

В Україні є прекрасна музика
— У вашому репертуарі багато творів, які для вас особисто писали такі знамениті композитори, як Шнітке, Скорик та інші. За яких обставин ці присвяти робилися?
— Було так, що писали, просили мене виконати, і з першим виконанням виникала нова ідея. Були також спеціальні присвяти від композиторів. Наприклад, американський композитор Сідней Готкінс написав для мене два твори. Він мене почув і вирішив написати — сонату для скрипки. Потім написав також спеціально дуже цікавий твір для скрипки, маримби та кларнета. І дуже поетично назвав цю п’єсу — «Десять розірваних поштових карток». Це цикл із коротких замальовок. Дуже романтично. Потім були й інші пропозиції та присвяти.
— А чим відрізняється ваш львівський конкурс від інших, які проходять в Україні та світі?
— У нас є певна направленість. Відмінності, насамперед, у підборі програми. Наприклад, у першому турі скрипаль грає соло. Це складно. Ще одна важлива річ, що у фіналі виконується два концерти — великі твори для скрипки з оркестром. Це велике навантаження, особливо після двох турів. Часом люди не витримують такого тягаря. Але я це зробив свідомо, бо таких конкурсів у світі мало. При цьому другий концерт обов’язково є українським. У першому турі також має бути твір українського композитора. Я це теж робив свідомо. По-перше, для популяризації, бо коли студент учить твір разом із учителем, то і один, і другий починають розуміти, що в Україні є прекрасна музика.
— Що такі змагання дають для юних музикантів?
— Насамперед, відчиняють двері до концертних залів, до менеджерів, студій звукозапису. Це шанс піти у світ і творити власну кар’єру. Сподіваюся, що переможці конкурсу ім. Олега Криси засвітяться на музичному Олімпі. І це буде моїм внеском у творчість талановитої молоді.
— Ви навчалися у Московській консерваторії, мали багато друзів у Росії. Як склалися стосунки тепер, чи підтримуєте з ними контакти?
— Підтримую.
— Й як вони ставляться до подій в Україні? Чи є серед них підписанти путінського «одобрямса»?
— Вони цього не кажуть, а я ніколи не питав.
— Якби ви жили в Росії, і вам запропонували підписати такий лист, ви би це зробили?
— Я б цього не підписав. Мій син Петро надіслав мені листа до українських митців, де я побачив прізвища людей, котрих глибоко поважаю і люблю, і там була така нотатка: «Ви можете долучити своє прізвище на підтримку українського народу і цілісності України». Я долучив. Вважаю себе українцем і назавжди ним залишуся. Хоча доля закинула мене до Америки. Попри те, що мене величають українсько-американським скрипалем, назавжди залишуся українцем.

Контакти, наполегливість і трохи щастя допомагають удачі
— Навчання в Істменській школі доволі дороге?
— Дуже дороге.
— Тобто, багато наших студентів, котрі заслуговують там навчатися, просто не можуть собі дозволити цього?
— Не тільки наші студенти. Це — величезний фінансовий тягар. Американський студент має для цього більше можливостей — і в родин є певні заощадження, і в банку можна взяти позику. Він виходить у життя із величезним боргом, який потім сплачує впродовж довгих років, але можливість навчатися є.
— Чи означає це, що обдарованих українців узагалі немає серед ваших учнів?
— Так, ніхто їм позичку на навчання у Штатах не дасть. Але є моменти, коли цю жахливу суму можна зменшити: коли вдало заграв, коли у тебе прекрасні оцінки, коли у тебе чудова англійська, ну, і коли професор трошки натисне на якісь важелі, попросить. Так вдається допомогти. Після того, як Таня відійшла, був створений фонд «Криса-Чекіна» з такою солідною сумою, яка дозволяє щороку брати студента на повне утримання. Чотири роки студент забезпечений.
— А хто формує цей фонд?
— Гроші надійшли від друзів, від якихось інших фондів. Це складається в окремий рахунок. То ж тепер можу спокійно запрошувати українців на навчання.
— Як оцінюєте рівень підготовки української молоді, чи має вона змогу професійно навчатися музики в Україні?
— З радістю маю сказати: порівняно з першим конкурсом українці дуже гарно виступили цього року. Хоч їх і не було у фіналі, вони були зовсім близько до цього, рівень надзвичайно високий. В Україні завжди були таланти та чудові педагоги. Це — традиція. Вона не вмирає, і я б сказав, розвивається. І головний «допінг» цього конкурсу — колосальна можливість послухати інших молодих і талановитих, інші напрямки, інший репертуар. Хоча вимоги ті самі — маєш грати чисто, гарно, точний текст, із якимись неповторними деталями, бути бездоганно технічно підготовленим тощо.
— А яка з українських шкіл в Україні найпотужніша?
— Я б не ділив на якісь школи, бо українська школа є українською школою.
— Чи приречені українці виїжджати за кордон, аби стати популярними?
— І так, і ні. Знаю людей і в Україні, і в Росії, котрі виросли в атмосфері «совєтського воспітанія», дехто залишився і дуже плідно працює. Дехто виїхав і повертається.
— Навіть на такі умови, як тут пропонують?
— Бо не всюди рай. Але контакти, наполегливість і трохи щастя допомагають удачі.
Розмовляла Нінель Кисілевська, Укрінформ

About Author

Meest-Online

Loading...