Новини для українців всього свту

Saturday, Sep. 19, 2020

Олег Кіращук: «Непокоївся, чи зможу після АТО малювати писанки»

Автор:

|

Квітень 02, 2015

|

Рубрика:

Олег Кіращук: «Непокоївся, чи зможу після АТО малювати писанки»

Олег Кіращук

Олег Кіращук — знаний на Прикарпатті майстер-писанкар. Його витвори зберігаються у багатьох музеях України, у приватних колекціях Канади, США, Англії й Австралії. Свого часу в художника замовляли писанки для президента Кучми, політиків і бізнесменів. Майдан змусив його відійти від творчості, а після анексії Криму — написати заяву в Коломийський військкомат і зі зброєю в руках піти захищати Україну. Він — один із тих, хто боронив дорогу на Дебальцеве й стояв коригувальником на передовій.

Відчув, що його оберігає янгол
— Після Майдану, на який я їздив разів із чотири, зробив свою першу історичну писанку. На ній зобразив Михайлівський собор, до якого залітає зграя білих пташок. У їх образі я бачив студентів. Там ми всі боялись тітушок, беркутівців, сприймали їх як нечисту силу. Втім, вона не вписувалась у канони писанкарства. Я зобразив її у вигляді беркута, крила якого обрамлені міліцейськими палицями.
Ось дивіться, (показує) пташки, які ближче до беркута, падають поранені й убиті. Напис на писанці: «Господнє ім’я — сильна башта. До неї прийде справедливий і буде безпечний». Башта тут — храм. Востаннє на Майдан приїхав, коли вже була тиша та ховали убитих. Картав себе за те, що не зміг приїхати швидше, мучила совість.
Коли почалась анексія Криму, зрозумів: буде війна. Тоді «Правий сектор» почав організовувати вишколи. Я — за ними. В підсумку опинився у добровольчому батальйоні «Дніпро-1». Воювати вчились у резиденції Януковича. Там пройшов відбір. Приїхали до Дніпропетровська. Зброї майже не було, боїв — теж. Довго сидіти без діла не можу, тому й повернувся додому. Коли за місяць привезли першого убитого, зрозумів, що моє місце — на війні.
— Написали заяву у Добровольчий український корпус (ДУК)?
— У ДУК умови залишалися ті самі. Якщо уб’ють, обіцяли лише глибоку могилу та почесті. Я подумав: якщо мене не стане, то що залишиться жінці та дітям? Тому вирішив піти до військкомату. Наприкінці липня 2014-го я у числі перших добровольців із Коломиї вирушив в зону Антитерористичної операції (АТО). Тоді нам сказали чесно: там — пекло. Потрапив у 128-у гірсько-піхотну бригаду. Тепер цим дуже тішусь, бо це — геройська частина. Десятьох відразу відправили на передову у піхоту, мене — ззаду, в артдивізіон. Потім я зрозумів, що це — сильна річ.
— А як потрапили до Дебальцевого?
— Спочатку нас скерували в Попасну. Коли почала складатися напружена ситуація на передовій, розвідка попросила двох людей, байдужих до алкоголю. Мені та ще одному хлопцю дали дві години на збори. Відвезли до Вуглегірська.
Ось там із першого дня була справжня рубка! Я швидко навчився азів професії коригувальника. Обстрілювали щодня, танками. Тоді відчув, що мене оберігає янгол, як на Майдані. Я знав, що бійців 128-ї в полон не беруть, їх переважно розстрілюють. Як прихильника «Правого сектора», мене б не шкодували, а коли б дізналися, що я – коригувальник, то порізали би на шматки. Тоді збагнув, що найлегше — підірватися. Якби нас бодай поранили, живими навіть до Вуглегірська ми б не дійшли. То було нереально.

Їх переб’ють, а вони знову — вперед
— Як удалося вийти з оточення?
— До Дебальцевого дві доби йшли колією. Дуже хотілося води. Коли купували її, біля мене вибухнула граната. Осколок потрапив в обличчя. Гадав, усе, але встояв на ногах. Пам’ять утратив. Очевидно, контузило. Осколок сам дістав, не відчуваючи болю. З Вуглегірська ми проривались до батальйону «Світязь». Будівлю, де він дислокувався, могли зайняти бойовики. Я пішов у розвідку. Втрачати було нічого. Зі собою взяв лише гранату. Своїм сказав, якщо вона вибухне, отже сепаратисти нас випередили.
— Скільки людей на вас чекало?
— З розвідки — семеро-восьмеро. Стільки ж — і наших. Я був щасливий. Усі залишились живі, зустріли своїх. Мені обробили рану і пообіцяли, що за годину-дві буду в шпиталі. Вже надвечір зрозумів, що ранку можемо й не дочекатися. Нас постійно обстрілювали. Стіни будівлі не витримували. Вночі я вирушив самотужки до Дебальцевого. У самому місті вже було справжнє пекло. У нас майже не було зброї, тоді як супротивник постійно відновлював свої сили. Ми їх переб’ємо, а вони знову — вперед. Як під наркотиками. Ось там я відчув страх.
— Чи в зоні АТО багато бійців гамує страх алкоголем?
— Якби всі пили, то й фронту не було б. Я бачив різне. Бувало, чоловік не п’є, а потім зізнається, що в житті він — алкоголік. Там із цим борються. Доходило навіть до бійки, бо ж такі нас підставляли. Його ні в караул не поставиш, нікуди.
— Про вихід із Дебальцевого говорять різне. Одні називають його блискучою операцією, інші — провалом. Як ви це оцінюєте?
— Я отримав поранення 29 січня, коли все лише починалось у Дебальцевому. Судячи з того, що бачив, можу сказати: озброєння у нас — надзвичайно погане. Я переказував це командирам, але реакції не було. Бійці розповідали різні історії. Тоді все залежало від командирів. Одні виводили бійців грамотно, інші — з утратами. Чув, що 40 українських бійців залишилися в полоні, бо навіть не знали про команду відступати. Вранці прокинулись, а біля них — сепаратисти.
— Земляків зустрічали?
— Наші хлопці там — справжні герої. Петро Пилипко з Отинії має свій екіпаж на бойовій машині піхоти (БМП). Як тільки обстріли — ця БМП-ешка відразу вирушає шукати міномети й коригувальників супротивника. Сепаратистам вони так дошкуляли, що ті пообіцяли 1,5 млн грн за їхні голови. У 13-му батальйоні служив Серьога. Він пропав, коли закінчився останній наш бій. Першим ніколи не відходив. Востаннє його бачили з гранатою в руках. Коли повернуся на схід, обов’язково почну його пошуки.
— Чи вас упізнавали?
— Та ні. Знали, що я — художник. Називали Петровичем. Коли відпустив бороду — дідом, а на передовій мій позивний був «Бородач».

Страху немає зовсім
— Чи після АТО рука не втратила навичок малювати?
— Там я дуже за це боявся. Перші три дні у шпиталі трусилися руки. Але ось — уже виходить (показує). Це — мій янгол-охоронець, котрий поливає квіти. Вони — у вигляді дерева життя. Родина з дітьми. На зеленому тлі — бур’ян, що загрожує квітам. На сході я щовечора думав про цей сюжет, малював його у блокноті. Тут відтворив усе з пам’яті. Цей Великдень вперше проведу не в колі своєї родини. За кілька днів повертають на службу. Залишилося три місяці. Зі собою, може, й візьму грудку воску та писачок. Раптом вдасться щось намалювати.
— А що плануєте робити після війни?
— Я дав дружині слово повернутися. Страху немає зовсім. Це буде моя остання поїздка. Втомився я, та й роки вже не ті. Був би абсолютно спокійним, якби знав, що начальство думає не про зірки на погонах, а лише про нас і про перемогу. Щиро тішився би добрими командирами, бо там усе тримається на героїзмі хлопців. Вони не горлопанять про патріотизм, а мовчки виконують свою роботу.
Торік я майже не був удома. Після Майдану патрулював місто з «Правим сектором». Коли готувався в армію, пришвидшив ремонт будинку. Треба все закінчити. Планував відкрити персональну виставку. Раніше мав запрошення до Люксембурга, в Естонію. Одну з писанок, які буду закінчувати, подарую коломийському музею. Щось і продам, бо треба ж сім’ю годувати. Я завше кажу: вдень писанкарство для мене — робота, а ввечері — гобі.

— Скільки коштує писанка від Олега Кіращука?
— Велика — приблизно 1-1,5 тис. грн. Куряча — до 300 грн.
— А кому би ви хотіли подарувати свою писанку до Великодня?
— Марійці Бурмаці. У неї є дуже гарна пісня. Коли повертаюся додому, завше її слухаю. Анжеліці Рудницькій. А ще — священику, котрий співав на Майдані.
— А з політиків?
— Колись мав надію на Анатолія Гриценка. Дмитрові Ярошу — точно ні. Він — мужик, йому варто дарувати шаблю чи автомат. Писанка більше пасує європейським політикам.
Розмовляла Ірина Дружук, «Укрінформ»

About Author

Meest-Online

  • Orysia Tracz

    Малювати чи писати?