Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Saturday, Dec. 16, 2017

Оксана Забужко: «Українська інтелігенція — не цех і не партія»

Автор:

|

Квітень 19, 2012

|

Рубрика:

Оксана Забужко: «Українська інтелігенція — не цех і не партія»

Її «сталінка» виглядає доволі скромно, вид­но, що письменниця за речами не ганяється. Єдине, чому вона приділяє велику увагу, — це книги. Ними заставлено коридор і кімнати. Ми сідаємо на кухні, пані Забужко спритно заварює чай.

Шкода, що Винничук прославився таким віршем

— Чи справедливо, як на ваш погляд, присудили цьогорічну Шевченківську премію Мідянці та Рутківському?

— Це — дуже гарні автори! При всьому моєму несприйнятті Шевченківської премії як успадкованого від УРСР державного інституту повинна визнати, що вперше за багато років рішення Шевченківського комітету не викликає жодних сумнівів, підозр у корупції, нечистих намірах, закулісних іграх тощо. Із чим нас усіх і вітаю. Нехай фінансово це — не бозна-яка винагорода, але її не соромно прийняти, а публіка хоча б таким чином почує імена, варті ширшого визнання, ніж вони мали досі. І — є надія — прочитає їхні книжки. Хоча письменник — не державний чиновник, найавторитетніші художні премії у вільній країні мають бути не залежними від держави!

— Зараз поширився вірш Юрія Винничука «Убий пі…са». Чи етично так висловлюватися про нинішню владу?

— Не бачу особливих відмінностей між цим віршем і футбольною кричалкою «Спасибі жителям Донбасу». Яка мотивація була в тих, хто наслав міліцію на Винничука, не знаю, але цим вони знову підняли ту саму тему. І якщо в Януковича — такі друзі, то й ворогів не треба. Тепер уже справді весь Інтернет це читає, і воно міцно утвердиться в суспільній свідомості. А що ж до самого вірша, то, знаєте, мені навіть трохи шкода Винничука. У нього є дуже гарні твори (дуже люблю його ранні оповідання), він багато доброго зробив для популяризації нашої забутої культурної спадщини, — і в підсумку в 60 років отримав усенародне визнання як автор вірша, який міг написати будь-який 16-річний блогер.

— Чи повинна бути межа у висловлюваннях про цю владу? Адже «реґіонали» жахливо цим обурюються, особливо коли щось кажуть про їхнього президента…

— Нехай подивляться, що говорять про президентів у «старих» демократіях, причому не тільки маргінальна преса й маргінальні тусовки. Президентів, вибачте, відмінюють за всіма сімома відмінками, це — невід’ємна частина політичного дискурсу. Просто в нас низький рівень суспільної культури загалом і політичної зокрема. Суспільство визнало, що Янукович — законно обраний президент, як би це нас не дратувало, а далі вже вибачте: назвався грибом — лізь у козуб! І «межа» тут визначається винятково рівнем загальної культури. Порівняйте, наприклад, написи «Спасибі жителям Донбасу» з футболками, які зараз у ходу в західних демократіях: «Прошу вибачення, що мій президент — ідіот, я за нього не голосував». Відчули різницю?

— Чи бачите ви хоча б одного інтелігента при владі?

— Якщо вони там і є, то дуже ретельно маскуються. Ті особи, яких влада виставляє на публіку, справляють настільки відразливе враження, що якось немає жодного бажання намагатися вишукувати серед них більш-менш адекватні фігури. Один раз послухаєш такого Чечетова або Болдирева — і зникають усякі підозри, нібито в цій владі можуть бути інтелігентні люди. Я б узагалі в ХХІ ст. такого слова, як «інтелігенція», не вживала. У тому сенсі, який у нього вкладають наші чиновники, воно років на 20 застаріло. Це — радянський феномен. Тоді були «робочий клас, колгоспне селянство й трудова інтелігенція». Українська інтелігенція — не цех і не партія! Поговорімо краще про середній клас, якому в Україні ось уже 20 років ніяк не дають вирости, а тим часом це він у кожній розвиненій країні є основою національного добробуту. Це — клас вільних виробників. І що вже вони виробляють — матеріальні чи духовні цінності — не принципово. А «інтелігенція» — російське слово, дитя невільних товариств.

Біда в тому, що ми — бідна духом країна

— Захід уже конкретно погрожує Україні санкціями. Які би ви побажали санкції для цієї влади?

— Мене жодні санкції щодо моєї країни не тішать хоча би тому, що всі вони однаково обернуться не проти правлячого класу олігархів, а проти пересічних українців. І радіти з того, що хтось погрожує Україні санкціями, — це дуже схоже на тактику більшовиків під час першої імперіалістичної війни: домогтися програшу Росії та повного розвалу в країні, щоби захопити в ній владу.

— Просто у багатьох людей є надія, що, може, хоч загроза санкцій приведе їх до тями…

— Це не приведе їх ні до якої тями. У них дуже добре розвинені рефлекси виживання, але дуже погано розвинене стратеґічне мислення. І за допомогою рефлексів виживання вони знайдуть можливість якомога менше втратити на своїх капіталах і перекласти цей тягар на плечі українського народу.

— 56 % молодих українців хочуть виїхати з України. Про що це свідчить?

— Про дуже низький рівень української освіти й про те, що ці 56 % молодих українців не мають жодного поняття, чим є сьогоднішня цивілізація, і взагалі погано розуміють, у якому часі вони живуть. Переважно цей стереотип, що «подекуди трава — зеленіша», формується так: людина їде в Європу як турист — і їй здається, що це тільки в Україні так погано, а в еміґрації на неї все вже чекає на блюдечку. Але це — банальне невігластво. Плюс соціальна незрілість — таке собі інфантильне бажання «мати все й одразу». І не брати на себе жодної відповідальності за майбутнє країни.

— Що би ви сказали п. Януковичу, якби мали нагоду зустрітися з ним?

— Нічого. Не тому, що мені нема чого йому сказати, а тому що просто не уявляю собі спільних точок для розуміння. Як кажуть у таких випадках: ми в дитинстві різні книжки читали.

— Якщо говорити про освіту Януковича, назвіть, будь ласка, одну книжку, з якої йому варто почати?

— Та пізно йому вже за освіту братися! Це вже не той вік, коли книжка здатна змінити людину. Тим більше, він — дуже задоволений собою: пройшов шлях по всій соціальній драбині, від найнижчих низів до найвищих вершин. Така непробивна «гордість нувориша», типова для представників цього класу, не сприяє ані критичному мисленню, ані якимось духовним пошукам.

— Чи відчуваєте ви, що в Україні ведеться хоч якась гуманітарна політика?

— Багато говориться про русифікаторську політику сучасної влади, але, вважаю, так думати — це переоцінювати її інтелектуальний потенціал. Ця влада насправді є дуже далека від розуміння того, що таке гуманітарна політика, у неї свідомість — чисто монетарна: купив-продав. Поставити міністром освіти Табачника, щоби сподобатися Москві, — це в їхній системі цінностей, напевно, здається дуже дешевою поступкою й навіть вигідною угодою. А ось для Кремля «рускій мір» — один із головних пріоритетів. У російській пресі свого часу було «злито» офіційну точку зору, абсолютно божевільну: мовляв, Віктору Ющенкові вдалося за п’ять років виростити ціле покоління «бандерівців», і це — поразка Росії, якій тепер потрібно «реабілітуватися». Тобто вони щиро вважають, що коли віддати освіту Табачнику, то він «зіграє навпаки» й українці знову стануть росіянами.

Нинішня влада — це ті ж Свирид Голохвостий і Проня Прокопівна

— Віктор Янукович скасував День свободи та приєднав його до Дня соборності…

— Ображений підліток мстить своєму кривднику. Панові Януковичу невтямки, що він не має такої влади — скасувати дату, що належить історії, у якій брали участь мільйони українців. 22 листопада люди все одно вийдуть на Майдан — тепер, гадаю, навіть більше, ніж будь-коли раніше, тому що українці — емоційні: вони легко «ведуться» на солодкі речі, але дуже не люблять, коли їх так по-хамськи нагинають.

— Якою логікою повинна керуватися людина, котра підписує такі накази?

— Читайте класику, там усе вже сказано! Хто такі, наприклад, Проня Прокопівна та Свирид Петрович Голохвостий? Це те ж перше покоління готових грошей — нувориші-паразити. Це — люди, яких розпирає від власної значущості: вони серйозно вважають, що раз у них є гроші, отже, вони «відбулися», а всі інші, у кого грошей менше, — «хлопи немиті», або, по-теперішньому, «біомаса». Проня ж щиро вірить, що вона, побувши «чотири місяці в пенціоні», «усі науки перевершила».

— А Борис Олійник, офіційно висунутий на Нобелівську премію?..

— Україна вдруге за 20 років незалежності змогла відповісти на звернення Шведської академії. Тому що з 1992 року українські інститути отримали право щорічно номінувати когось на Нобелівську премію з літератури. Байдуже, що ця Спілка письменників (СП) — фактично мертва структура, де середній вік членів є вищий, ніж вік Януковича. Вона має офіційний статус національної, і щороку на її адресу надходить запрошення висувати свого кандидата. Коли 20 років тому вперше прийшов такий лист, то всі там злякалися, запанікували, бо не вміли прочитати та не розуміли, чого від них хочуть. У підсумку десять років СП на ті листи від Шведської академії взагалі не реаґувала. Тільки

2001-го вперше оформили номінаційні документи — на Ліну Костенко, і теж повідомляли про це з таким же пафосом: «Ліну Костенко висунули на Нобелівську премію».

Та скажіть же правду, що просто ви на лист відповіли вперше за десять років. А тепер ось удруге, слава Богу, змогли. Але Бориса Олійника на Нобелівську премію — це просто непристойно! Очевидно, спрацювала логіка «урядових призначень», коли «на посади» висуваються не за конкурсом на профпридатність, а за критерієм корпоративної вірності — «свої», як новий міністр оборони, який дебютував кулачним бійцем у Верховній Раді. Якби подали, скажімо, Василя Голобородька, я би сказала «браво». Але його зараз в Україні ніхто не знає, тому що в нас знають переважно тих, кого радянська влада ввела в підручники. А Василь Голобородько в 1970-х звідусіль гнаний за «неблагонадійність» і 20 років недрукований. Здається, як жив у робочому гуртожитку в Луганську, так дотепер там живе.

В Україні є священик, який показує, якою має бути Церква

— Чи можете назвати якийсь інститут в Україні, до думки якого молодим людям варто було би прислухатися?

— Я з великою повагою дивлюся на верховний клір Української греко-католицької церкви — притому, що сама не належу до її пастви. По-моєму, і Любомир Гузар, і Святослав Шевчук виконують дуже важливу місію: показують українцям, якою насправді повинна бути Церква. Тому що з любов’ю п. Януковича до «солідних садиб» Московського патріархату й активізованою експансією в Україну цих «червоних попів» уже можна було б і забути та повірити, як росіяни, ніби Церква — це і є та банда в «мерседесах», яка цинічно торгує іменем Христовим. А у владиці Святославі відчувається істинний слуга Церкви. Видно, що він — глибоко віруюча людина, яка хоче бути будівничим Церкви, суспільства, об’єднаного духом спільноти. Також я дуже високої думки про Борис Ґудзяка, ректора Українського католицького університету, який робить багато добрих справ і перебудовує справді гарний європейський університет, працює на майбутнє країни.

— Чи дивитеся телевізор?

— Дуже рідко й не довше ніж 5—10 хвилин. На кожній зустрічі з читачами повторюю: якщо хочете зберегти душевне здоров’я, то якнайменше дивіться телевізор, тому що це — атака «ноосферного сміття» на вашу свідомість і підсвідомість. Замість цього якомога більше спілкуйтеся з дітьми, гуляйте на природі, дивіться на небо, слухайте добру музику й читайте гарні книги. І побачите, що світ — зовсім інший, і набагато мудріший, і краще влаштований, ніж вас щодня намагаються переконати!

— Де краще розуміють ваш роман «Музей покинутих секретів»: в Україні чи за кордоном?

— Розуміють усі по-різному, тому що різна публіка читає. А книга є об’ємна, багаторівнева, багатошарова — кожен знаходить щось своє. В Україні в неї є свої фани — люди, які підходять на вулиці або в ресторані і просто дякують за те, що ця книжка з’явилася на світ, «перевернула свідомість». Із закордоном наразі можу порівнювати тільки, беручи до уваги німецьке видання — у нього також є свої шанувальники. Але, мабуть, найголовніше — це те, що «Музей» уже встиг стати в німецькомовних країнах загальновизнаним «літературним гідом по Україні». Цьогоріч вийдуть переклади ще в чотирьох країнах — подивимося, якою буде реакція.

— Чи є якийсь задум нової книжки?

— Звичайно! Але доки немає назви, я нічого не буду розповідати, бо в мене, як і в кожного письменника, є свої забобони.

Розмовляла Оксана Климончук

 

About Author

MiCT

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...