Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Sunday, Apr. 23, 2017

Оксана Забужко: «Колись про час, в якому живемо, говоритимуть, як про столітню війну»

Автор:

|

Квітень 20, 2017

|

Рубрика:

Оксана Забужко: «Колись про час, в якому живемо, говоритимуть, як про столітню війну»

Оксана Забужко презентувала видання своєї публіцистики «І знов я влізаю в танк». В ній — про суспільні проблеми, які стоять перед українцями наразі, зокрема й щодо «сепаратизму».

Наша головна війна — попереду
— Як би ви охарактеризували ситуацію, в якій зараз живе країна. У нас щодня як не «зрада», то «перемога», вони змінюються послідовно, а поступу не видно…
— Починаючи з літа 2014 року, відколи стало зрозуміло, що розвалити Україну не вдасться, а сценарії Кремля «диктатор Янукович» і «руська весна» провалилися, держава вистояла, й оці трагічні території, які тоді навесні їм вдалося захопити — це поки межа, далі якої фізично ворог не піде, переконую усіх, що наша головна війна — попереду. Бо вже кожному думаючому ясно, що ворог запустив мацаки глибоко в тіло країни, що він, як казав Вінстон Черчілль, «під ліжком», що «внєдрєние» росіян в українську політику, в бізнес, в інформаційну сферу — масове і значно розгалуженіше, ніж можемо собі уявити. На кожному телеканалі наших так званих олігархів, не тільки на «Інтері», сидить російський редактор-контролер, який формально має законне право там сидіти, бо там є частка російського капіталу, і, незримо для глядача, командує «з-під столу». Але це не тільки в Україні так — пенетрація російських грошей у різних країнах Заходу тільки зараз починає виходити на яв, і треба бути свідомими цього — постійно. І розуміти, що попереду на нас іще чекає головна війна — вичистка ворога з усіх закапелків нашого державного організму, усіх отих кремлівських метастазів — і в політиці, і в бізнесі, на всіх абсолютно рівнях. Це важко, бо це навіть не п’ята колона, а набагато більше — вірус усередині організму. Ми про себе часто говоримо так, ніби Україна це острів. Ніби це наші внутрішні проблеми були, і вони от зараз вилізли, як гнійник. Нічого дурнішого після трьох років війни я не чула, і ніщо мене так не дратує, як ота заїжджена мантра, ніби «ми прогнали Януковича, і після цього на нас напав Путін». Ну, люди добрі, не можна ж так. Невже досі не зрозуміло, що Росія готує світову війну? Що готує вона її від самого вимушеного розпуску СРСР — починаючи з отого Придністров’я, якого ви в себе під боком не завважуєте. Усі ці анклави російської зброї — Придністров’я, Абхазія…
— …Крим…
— І невдала, на щастя, спроба захопити шлях через Одесу й вийти на Молдову та Балкани. А далі — оперезати всю Європу «вогняним поясом» нестабільності. Щойно тепер Європа починає прокидатися і тямити, що таке був прорив біженцями македонського кордону зі Сирії, і з чим це пов’язано, хто це курує і навіщо. На цьому тлі страшенно прикро бачити, як у нас люди всерйоз обговорюють якихось «ляльок» Кремля, хочеться гукнути: люди, на що ви тратите своє життя?! Це ж просто інформаційне сміття, мильні бульбашки, що не мають у теперішніх історичних процесах жодного значення, призначені тільки пожирати ваш час, увагу та розумові сили. Просто пліснява на тлі того, де опинилася Україна сьогодні. А опинилася вона на передньому краї світової війни, яку навмисно розпалювали й розпалюють. «Гібридної», авжеж, бо веденої під прикриттям: закамуфльованої на подобу вервечки «локальних конфліктів», які «раптом» почали в ряді реґіонів світу виникати немов самі собою, і так само «раптом» стали праві перемагати в Європі, а потім виявилося, що їх усіх підтримує Москва, а потім виявляється, що Кремль їх ще й фінансує. Ми — перші, хто зірвали маску з аґресора. Котрі оцю саму гібридну війну, інсценізовану московськими спецслужбами, зробили явною, відкритою — виставили Росію на весь світ терористичною державою-аґресором. Така політика дорогого коштує. Коли в травні 2014 року я в Берліні на Форумі європейських письменників назвала Путіна аґресором, мені ще вимикали мікрофон.
— Бо не хотіли чути?
— Та просто вже приготувалися до «розпаду України» «за югославським сценарієм», бо саме така версія щодо майбутнього України перед тим понад десятиліття вкладалася в європейські мізки. Про буцімто «непримиренність сходу та заходу» України, про «штучне державне утворення», про цивілізаційний конфлікт — україномовні проти російськомовних, католики проти православних, Галичина проти Донбасу, фашисти-екстремісти, зараз будуть різатися там, як у Югославії. Ця версія десять років вливалася у свідомість західного обивателя. Як людина, котра має паралельно українську та західну кар’єри, я бачила на власні очі з 2006-го, як це робилося. І вперше мене спитали: «Коли Україна розпадеться?» у Німеччині 2007 року! Я тоді витріщила очі з подиву, з якого переляку їй розпадатися. А російська «інформаційна кухня» вже «варила» нам війну.

Мем Путіна про «один народ» — це вирок нам
— Але нам усе частіше сигналізують, що рівень мобілізації падає. Як ця суспільна демобілізованість обернеться?
— Складно щось певне прогнозувати. Моє особисте завдання — «будительство» в термінах ХІХ ст., і воно стоїть зараз перед будь-яким публічним інтелектуалом. «Не спи, вартуй!» кричить Кассандра в Лесі Українки.
Згадую влучне спостереження Леся Подерв’янського, котрий цікаво висловився про путінський мем «один народ». Вперше сказав те, що мало би бути зауважено значно раніше людьми з незакаламученим слухом: що означає «один народ»? А те, що двох народів має залишитися один.
— Логічно…
— Аж дивно, що ніхто не звертав на це уваги, Тобто, путінська заявка про «один народ» означала, що він наперед виніс нам смертний вирок. Нас, українців, не повинно бути. Бо має залишитися «один народ». Не ми почали цю війну. Ви запустили цей бумеранг? Хочете, щоб із двох залишився «один народ»? Гаразд, як казав Христос Пілату, «ти сказав». Тільки чому ви вирішили, що цим народом буде ваш?
— Цікаво почути вашу думку щодо квот на українське…
— Квоти на контент — це наша воєнна тактика, бо у нас війна, й інформаційна також. Це відвойовування свого простору. По метру, по клаптику, повзком, як на фронті. Ефір — це окупована територія.
— Тобто — гни свою лінію?
— Проте лінію цю треба наперед бачити й усвідомлювати. Навіть нинішнє впровадження квот уже трохи змінило ситуацію. У мене підвищена сенситивність на фонову музику, я не сприймаю її як фонову. І коли вона увімкнена в кафе, куди я прийшла погомоніти з друзями, мене це дратує, й я прошу вимкнути, бо прийшла не «на музику». Але нарешті я чую українське. Досі його в ефірі не було. В Києві особливо грубо це разило 2014 року: на Сході війна йде, наші хлопці од російських куль гинуть, а по «українських» радіо — «батяня комбат» і «настоящий полковник»! І коли скептики кажуть, що, мовляв, на місце російської попси прийде така сама паскудна українська попса, то я рішуче заперечую: слава Богу, не така сама!
— А в чому різниця?
— Наша попса може бути бездарна, тупа, вульгарна, але вона не така мертвотна. У російській попсі є абсолютно деморалізуючий для естетичного чуття компонент — звуковий силікон мертвої країни. Для початку, досить уже того, що у нас немає кримінального музла.

Багато сучасних подій приурочено до історичних дат
— У вас була така думка цікава про аналогію сучасних подій із визвольною війною українців початку минулого століття. Мовляв, у кому ви нині впізнаєте Скоропадського чи Петлюру? Чим схожі ці ситуації, чи не схожі?
— Що перші розстріли на Майдані відбулися в День Соборності — це ж не випадково, це — щоб закрити гештальт, щоб в українців ця дата асоціювалася надалі лише з кровопролиттям, а не з парадом Злуки на Софійському майдані. Щоб це було не Свято Соборності, а поминки розстріляних. Багато є паралелей, якщо порівняти покроково, між терором зими 2014-го — і терором армії Муравйова в Києві у лютому 1918 року. Настільки багато, що важко позбутись відчуття, ніби події 2014-го навмисне «підганялись» під історичний першовзірець. Є багато речей, які вони навмисне скоюють під ці маркантні дати, їм залежить на тому, аби «закрити» страхом ті важливі для нашої ідентичності історичні маркери, що їх самі українці не раз уже й позабували. Але їхня «корпоративна» історична пам’ять і довша, і значно мстивіша за нашу, це давній чекістський стиль. Не випадково завжди на Різдво чи на Великдень на фронті загострення, це та сама гебістська технологія — за совєтів завжди найбільше заарештовували на релігійні свята. А щодо порівняння теперішніх подій із боротьбою за незалежність 1918-1921 рр., то люди не дарма порівнюють. Це справді очевидний «столітній цикл»: сто років тому ми програли, а тепер історія дає нам ще один шанс. Зараз маємо ніби чітко виражений «столітній цикл», але тепер інша констеляція, ніж була сто років тому. При начебто «тому самому» розкладі сил всі учасники драми змінилися. Це третій акт тої самої війни. Тому що Друга світова — другий акт Першої світової. А ця гібридна — продовження Другої, яка 1945-го закінчилася всього тільки «половинною» перемогою над тоталітаризмом. І колись наші праправнуки прочитають про цей час у підручниках, як про Столітню війну.
Розмовляла Тетяна Когутич, Укрінформ

About Author

Meest-Online

Loading...