Новини для українців всього свту

Tuesday, Oct. 15, 2019

Оксана Забужко: «ХХІ століття буде «жіночим»

Автор:

|

Листопад 14, 2013

|

Рубрика:

Оксана Забужко: «ХХІ століття буде «жіночим»

Другу половину жовтня українська письменниця Оксана Забужко провела в літаках. Вона їздила до Вроцлава репрезентувати «Музей покинутих секретів», який увійшов до фіналу Міжнародної літературної премії «Анґелус», потім – до Лондона на «Дні України у Великій Британії», а звідти знову – до Вроцлава, де стала переможцем «Анґелуса».

«Анґелус» — молодий «Букер» Східної Європи
— Я би хотіла, щоби ви повернулися думками в той час, коли на сцену підіймається Наталя Горбанєвська, голова журі премії «Анґелус», щоб оголосити ім’я переможця. Що ви відчували в той момент?
— Майже нічого не відчувала, бо напередодні мала вечір у Лондоні в межах «Днів України у Великої Британії» із гучною назвою «Від Шевченка до Забужко». Фонд Фірташа закупив англомовні примірники «Музею покинутих секретів» і «Польових досліджень з українського сексу», і я півтори години мусила підписувати книжки, а потім – розповідати британській публіці про українську культуру.
О другій ранку я потрапила в готель, а о шостій уже треба було їхати в аеропорт. Тому в ту першу годину перед оголошенням імені лауреата я просто бажала, щоби це тривало якомога довше, бо то була перша нагода того тижня відпочити. Перед виступом п. Горбанєвської я була людиною, яка хвилювалася найменше. Не сподівалася, що все буде аж так добре.
— А ім’я кого з фіналістів ви надіялися почути?
— Австрійця Карла-Маркуса Гаусса, я навіть побилася об заклад, що він переможе.
— Гаусс порівняв «Анґелус» із футбольним матчем, у якому Україна поки що перемагає з рахунком 2:1…
— Такого масштабу літературні нагороди завжди мають у собі елемент спортивної змагальності. Як сказав Бродському Джон Ле Карре після того, як вони дізналися про присудження поету Нобелівської премії: It’s all about winning. Цього року журі «Анґелуса» обрало напрочуд сильну «чудову сімку», усі номіновані твори в Польщі – на слуху, їх бурхливо читають і обговорюють. Тобто, зараз «Анґелус» — це такий собі молодий «Букер» Східної Європи.
— Ви колись припустили, що за проблемами, пов’язаними з нещодавнім бурхливим обговоренням Волинської трагедії в польських медіа, стоять певні політтехнології. Це припущення чи впевненість?
— Поза будь-яким сумнівом, сторонній, навіяний «кремлівським вітром» політтехнологічний розрахунок був, і він спрацював. Згадаймо історію із квазі-терористом, який під час приїзду президента Коморовського до Луцька кинув у нього яйцем буцімто «від імені українських націоналістів», а насправді, як з’ясувалося, він співпрацював із медведчуківським «Українським вибором».
Це очевидна провокація, дуже грубо зляпана. У самій Польщі робилася спроба замінити у свідомості пересічного поляка «Катинь» на «Волинь». Путінська пропаганда дуже напружено працювала, щоби цю пам’ять про Катинь стерти, хоча за Єльцина російський уряд іще йшов назустріч польському в цих питаннях. Навіть стрічка Анджея Вайди «Катинь» не з’явилася в прокаті ніде поза Польщею, тому що якась російська фірма викупила права на телевізійний прокат по всій Європі й просто поклала фільм під сукно!
— «Анґелус-2013» — несподіваний подарунок для української літератури й для всієї України. У чому, як на вашу думку, користь «Анґелуса» для Польщі, яка вісім років поспіль оминає цією нагородою своїх письменників?
— Премія «Анґелус» — ще молода, вона ще росте, розвивається, щороку вдосконалюється її формат. Але вже зараз «Анґелус» звучить у списку топ-5 найважливіших літературних нагород Європи. Один польський критик після церемонії нагородження сказав, що, мовляв, слухайте, що ж це робиться, коли найважливіші європейські літературні нагороди цього року пішли до жінок: Нобелівська — до Еліс Мунро, «Букер» — до Елеонори Каттон, «Анґелус» — до Оксани Забужко, а нагорода Франкфуртського книжкового ярмарку — до Світлани Алексієвич.
— Чи вбачаєте в цьому певну тенденцію?
— Так, ХХІ ст. буде «жіночим». Я про це давно говорю, і тенденція є очевидна: жінки справді дедалі більше виходять у «мейнстрим» у всіх сферах.

Треба писати листи одне одному у вигляді чесних романів
— Кому з українських міст було би корисно перейняти досвід Вроцлава й організувати подібний культурний захід міжнародного масштабу?
— О, я просто мрію, щоби Одеса, чи Луцьк, чи Полтава мали свій міжнародний літературний фестиваль. Я знаю деяких зірок світового фестивального руху, які би хотіли реалізувати якийсь міжнародний проект в Україні. Ґреґ Ґетенбі — багатолітній директор одного з найбільших і найпрестижніших у світі англомовних фестивалів International Festival of Authors at Harbourfront у Торонто — готовий зробити й розкрутити в одному з українських міст міжнародний фестиваль за п’ять років. Треба тільки, щоби які-небудь українські олігархи скинулися й дали йому вільну руку.
— П’ятий переклад «Музею покинутих секретів» зроблено російською, до цього роман вийшов англійською, німецькою, польською, чеською мовами, до друку готується хорватське видання. П’ять місяців книжка вже присутня на російському видавничому ринку, але й досі на неї немає жодної рецензії. Як ви пояснюєте це мовчання?
— Те, що відбувається в російських медіа в стосунку до України та всього українського, не назвеш інакше, як масовим психозом. Мені дуже шкода мого російського видавця, який цю книжку любовно готував до друку, який дуже пишався, що запопав такий крутий роман і відбив його в іншого видавця. Коли ж 2013 року цей роман нарешті вийшов, найкраще, що міг зробити видавець, щоби не втратити свого бізнесу, — особливо ним не розмахувати, а сховати книжку від ока преси. Люди запитували про «Музей» у московських книгарнях, і їм цю книжку витягали десь із задніх полиць. Навіть на сайті видавництва її немає.
— Спробуйте порівняти, як один і той самий роман сприйняли в Росії та Польщі…
— Якщо говорити про тему УПА, яка, щойно ви її оголошуєте, відразу стає червоною ганчіркою на всіх фронтах, де та УПА воювала (окрім німецького, бо німці вже звикли, що вони всім винні, їм одним рухом опору на Сході більше чи менше — різниці немає!), — то для поляків вона є куди драматичніша, ніж для росіян. У Росії ця тема диференціює аудиторію, швидше, за політичною ознакою, але аж ніяк не за етнічною. УПА воювала не «з Росією», а з НКВД, і зараз у Росії існують кола антисталіністів і антиімперців, для яких УПА — тема, цікава насамперед як приклад успішного спротиву сталінській імперії.
— Відразу згадується ефір Олександра Гаврилова на каналі «Время», присвячений Степанові Бандері…
— Так, туди запросили Володимира В’ятровича — це був відважний жест. Але треба розуміти, що Саша Гаврилов — знаний «українофіл». Хоча, перепрошую, це ж відомі речі — в УПА були й росіяни! Анатолій Дімаров написав у своїх спогадах про партизана Альошу, що відстав від своєї частини й очолив на Волині один із загонів УПА, до якого доєдналися інші брянські та рязанські хлопці, котрі воювали з німцями на боці УПА. А потім прийшла Красная армія, якій єдиній було «дозволено» бити німців, і всіх тих, хто бив німців на території Західної України без її згоди, загребла й відправила до ГУЛАГу. Й оці Альоші в УПА — це теж частина російської історії.
— А ви можете передбачити, як зміняться всі ці інформаційні кампанії з боку Росії, якщо Україна стане частиною Європи?
— Ой, головне — щоби ми самі почали змінюватися, щоби нарешті стали дорослою нацією — «без оглядалочок» вічного підлітка на те, чи похвалить нас чужий дядя. Аби нарешті зрозуміли, звідки ми, хто ми та куди йдемо. Це універсальна модель життєвого успіху — і для людей, і для народів. Коли ти маєш свою окреслену територію й не дозволяєш нікому на неї заходити, але так само не зазіхаєш на чужу територію сам. Так ось, українці тепер — не асертивна нація, ми не певні себе. Як сказала професорка Вроцлавського університету Аґнєшка Матусяк: «Українцям так довго втовкмачували, що вони — нікчеми й лузери, що вони повірили».

Живемо в режимі одноденних новин і не маємо часу на аналітику
— На що плануєте витратити свою премію?
— На розвиток української книжки, звісно ж. Я — голова редакційної ради недавно створеного видавництва «Комора», хоча ідея проекту була не моя. Вона належала художнику Ростиславу Лужецькому та генеральному директору спільного підприємства «Комора» Олегові Репецькому. Так що нам є куди ці гроші вкладати (преміальний фонд «Анґелуса» — близько 35 тис. EUR. — Ред.).
Видавництва теж мають бути літературними інституціями, а не просто фірмами, що друкують книжки й підвозять їх під презентацію, щоби продати. Я завжди вважала, що українському видавничому простору бракує не грошей, бо ж гроші можуть приводити щось у рух лише тоді, коли за ними стоять люди із живими очима, працюючим мозком і цілеспрямованою енергією. Українська література за 15 минулих років уже довела, що вона є комерційно прибуткова, тож етап, коли треба було «боротися за друкарський верстат», ми успішно пройшли. Але чого в нашій літературі дуже бракує, то це видавництв культурно-стратегічного формату — тих, що не просто йшли би за читацьким попитом, а й самі його формували.
— Улітку ви їздили на Крит збирати інформацію для нового роману. Він буде історичним?
— Була така поїздка, і ще будуть у той реґіон. За задумом, роман міститиме в собі історію Троянської війни з жіночої точки зору. Мене давно цікавить проблема жіночої влади, жінки в історії, оця подвійність жіночої ролі, вперше Лесею Українкою підмічена, — антагонізм Єлени Прекрасної та Кассандри. Але я ще не беруся заповідати, коли цей роман вийде.
Розмовляла Тетяна Терен, УП

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...