Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Monday, Aug. 21, 2017

Оксана Муха: «Редактори радіостанцій кажуть, що моя музика «просаджує» ефір»

Автор:

|

Лютий 09, 2017

|

Рубрика:

Оксана Муха: «Редактори радіостанцій кажуть, що моя музика «просаджує» ефір»

Її називають «неформатом» і не беруть у ротацію українські радіостанції. Оксана Муха виконує пісні, що йдуть з глибини душі і доходять до слухача, як ковток чистого повітря. Маючи вищу музичну освіту, починала як скрипалька у симфонічному оркестрі. Якось запрошення Дмитра Кацала, керівника хору хлопчиків «Дударик» уперше заспівала соло. Відтоді не мислить себе поза сценою, об’їздила з концертами багато міст України та виступила на престижних зарубіжних сценах. Після перемоги на Першому конкурсі ім. Квітки Цісик співачку назвали другою Квіткою.

«Я і далі — неформат»
— Ще донедавна українським співакам було важко пробитися на українські радіостанції. Зі запровадженням закону про квоти на українську пісню, коли кожна четверта пісня має звучати українською, мало би стати легше. Що змінилося у цьому плані особисто для вас?
— Нічого. Я і далі — неформат. Недавно мала розмову з редакторами радіостанцій, вони не можуть нас брати в ефір, бо кажуть, моя музика «просаджує» ефір. Розумію, що кожна радіостанція має певний підбір музикантів, до стилів яких слухач звик. Але є пісні, які слухач не слухає, а перемикає. Для мене це дико звучить: якщо пісня має лише дві хвилини, а за цей час вона все сказала, то для чого її викидати?! Або вона за чотири хвилини ще не все сказала, то хто має право її обрізати? Це я лише про часові рамки кажу. Чому така пісня є неформатом? Радіостанції леліють меркантильний інтерес. Це — бізнес-структура. А творчість і бізнес — різні речі.
— Тобто ви їм пропонували, а вони не беруть?
— Не беруть. Тому стверджувати, що квоти вплинуть на якісну українську пісню — не можу. Це дуже боляче. Поки редактори радіостанцій не усвідомлять, що саме вони формують музичний смак свого слухача, а не слухач формує їхній смак, доти ми не станемо форматом. І українське не буде форматом. Якщо радіостанції купують дешевий і неякісний продукт, отже, виховають людей низькопробного культурного формату. Якщо низькопробного виконавця прокрутять 20 разів на день, навіть людина, котра нічого не тямить, буде приймати це як належне.
— Що для вас цікавіше: співати старовинні українські пісні чи співпрацювати з такими сучасними українськими композиторами, як Дмитро Кацал?
— У нас із Дмитром однакові смаки. Хоча, з іншого боку, було б неправильно сказати, що я йому рівня, бо Дмитро — це така глиба, порівняно з ним — я підліток, який слухає важкий метал. Мені до серця найближче українська народна пісня. Почувши українську народну пісню, я її прочитаю один раз, і вже її знаю. Незалежно від того, скільки там куплетів. Народна пісня — це так, ніби бути вдома. Натомість авторська пісня вимагає від мене значно більшої праці, щоб її запам’ятати та пережити.

«Не пам’ятаю себе без пісні»
— Ви співачка, але насамперед — скрипалька. Чи не виникало бажання, як переможець «Євробачення» Олександр Рибак, одночасно заспівати і зіграти на скрипці?
— Я це практикувала. І з Олександром Божиком ми це робили у його авторській коломийці, коли виконуємо на двох скрипках, але у певних місцях я ще й співаю.
— Ви — скрипалька за освітою, закінчили Львівську спеціалізовану музичну школу ім. Соломії Крушельницької, потім — консерваторію, працювали в оркестрі, але стали співачкою. Важіль співу переважив важіль гри на скрипці?
— Мабуть, це моє. Завжди співала у дитинстві. Не пам’ятаю себе без пісні. В оркестрі Ярослава Мигаля, коли ми їхали на гастролі і в Італію та Німеччину, я співала, а музиканти мене підхоплювали. Коли починала співати, на душі було спокійно, затишно. Ярослав мене запропонував у «Дударик», коли там був конкурс. Я не була морально готова, але все вдалося. Відтоді почалася робота. Коли почала співати професійно, відчула, що мені настільки добре, ніби я з цим народилася.
— Тоді і познайомилися з Дмитром Кацалом?
— Це було 2006 року. Він переконав мене, що спів — це моє.

«Ніколи не зможу бути Квіткою»
— Ще задовго до того, як відбувся Перший конкурс ім. Квітки Цісик, на якому ви перемогли і на якому вас вперше порівняли з Квіткою Цісик? Що для вас таке порівняння? Відчуваєте гордість чи, можливо, за стільки років вам це набридло?
— Це палиця з двома кінцями. Є люди, котрим досить чийогось слова, щоб потім по ньому йти. Якщо сказано, що друга Квітка Цісик, такі люди ставлять штамп, навіть не слухаючи творчість насправді. Оскільки було багато концертів, присвячених Квітці, де я брала участь, то воно ще й посилило цю ситуацію. Для мене Квітка — це мій поштовх у дитинстві до співу, мій учитель, хоча про це навіть не знає. Слухаючи її, я збагнула, що не голос важливий, пісня просить розповісти про те, що хоче сказати. Квітка розповідає пісню. Попри її фантастичне колоратурне сопрано, вона цим не вихвалялася. Співала від душі. Й я цього навчилася у неї — відчувати пісню. Мені надзвичайно дорого, що мене порівнюють із цією великою співачкою. Квітка для мене не померла, не можу навіть вимовити слово «була», я далі говорю, що вона є. З іншого боку, я б хотіла, щоб люди нас все ж таки відокремлювали, бо ніколи не зможу бути Квіткою.
— Ви об’їздили з концертами багато країн — виступали у Канаді, Америці, Франції. Не пропонували вам там залишитися?
— Пропонували, і не раз. Але це для мене — неприпустимі речі. Людина, котра народжується тут, отримує талант від Бога. Взяти той талант і поїхати туди — талант зникне. Мені боляче за людей, котрі тут народжуються, отримують освіту, правильну духовну складову і розвиток свого таланту й увесь цей скарб везуть за кордон. Ці люди можуть собі тут дати раду та допомогти нашій державі, а не вивозити найкраще та віддавати чужим. Для мене поїхати з України — означає зрадити все, що до мене тут було. Буду їздити туди, заробляти там кошти, привозити їх в Україну і вкладати їх у пісні.
— Робота творчої людини забирає багато часу. Чи не ображається ваш син Данилко, що мама приділяє йому так мало уваги?
— Данилко ревнує мене до сцени, хоча усвідомлює, що це — моє покликання і моя робота. Восьмирічна дитина розуміє: якщо мама буде тільки з ним розважатися, то не будемо мати можливості ні на що. Та, попри зайнятість, я віддаю Данилові весь свій вільний час — не часто бачуся з друзями, не ходжу у кафе. Я або на роботі, або з сином. Якщо маю можливість брати його у поїздку, беру.
— Ходить на ваші концерти?
— Він не любить мене слухати. Колись я співала вдома постійно, навіть коли мила посуд чи прибирала. Він підходив до мене, брався за голову і показував, щоб я не співала, бо його болить голова.

«Сама здобуваю свого слухача»
— Вас називають українською співачкою, а дехто конкретизує: Оксана Муха — львівська співачка. У столиці, мабуть, перед вами б ширше відчинилися двері?
— Звісно, у кожного виконавця є бажання потрапити у столицю та мати там свого слухача. Якщо співак починає з потужної реклами, бо має фінансову підтримку, може стартувати з Києва, а далі його почує вся Україна. У мене ж інша ситуація. Я своїми гулями і своєю працею сама здобуваю свого слухача. Щоб приїхати до столиці, треба мати підґрунтя та суттєву підтримку. У тисячах доларів вимірюється кілька секунд реклами на телебаченні, для мене — це непідйомні гроші. Але вірю, настане такий час — буде і Київ.
— Перед Новим роком ви з «Піккардійською терцією» записали колядку «Молитва на Різдво», яку написав воїн антитерористичної операції Зиновій Медюх. Чому саме вам п. Зиновій доручив виконання цієї колядки?
— Проектом «Пісні війни» займається Галина Гузьо. Ще влітку вона мені переслала цю колядку, але якось руки до неї не доходили. Коли цю колядку в роботу взяли «піккардійці», я втямила, яка це класна річ. Трохи було шкода, що вчасно її не роздивилася. З іншого боку, тішилася, що «піккардійці» її чудово виконають. У долі все розписано наперед — колядка таки до мене повернулася. Володя Якимець покликав мене, й я співаю там слова матері. Основну тему виконує Зиновій Медюх, котрий привіз цю колядку з горнила війни. Він не є професійним співаком, але так правдиво, як її заспіває людина, котра побувала у тому пеклі, не заспіває жоден із нас.
Розмовляла Галина Ярема, «Високий Замок»

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...