Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Monday, May. 20, 2019

Оксана Луцишина: «Золотий автор України» — це ще не обов’язково добрий письменник»

Автор:

|

Серпень 13, 2015

|

Рубрика:

Оксана Луцишина: «Золотий автор України» — це ще не обов’язково добрий письменник»

Оксана Луцишина

Оксана Луцишина опинилася дещо в тіні своїх подруг, поетес і прозаїків Маріанни Кіяновської та Мар’яни Cавки, і дарма. Вже перший поетичний дебют Оксани ознаменувався постанням дещо класицистичного, але від того не менш живого голосу. Вона — лауреат премії «Благовіст» і премії імені Б.-І. Антонича. Тепер поетеса мешкає у США, але в Україні вийшли дві її прозові книги — збірка оповідань «Не червоніючи» та «Сонце так рідко заходить». Цього року планується вихід роману письменниці.
— Ви здобували освіту в США. Де саме навчалися?
— Університет Південної Флориди, а потім Phd робила в Університеті Джорджії. Я жила й у Флориді, й у Джорджії. А зараз викладатиму в Техаському університеті в Остіні україністику — мову та літературу.
— Літературу якого періоду?
— Там уперше відкриється українська програма, тому це наразі будуть курси штибу «Україна та Польща», «Жінки-письменниці Східної Європи». Серед письменниць, котрих ми будемо читати зі студентами, будуть Світлана Алєксієвич, Дубравка Угрешич, Герта Мюллер, Софі Оксанен, Оксана Забужко й Ольга Токарчук. Навесні ж читатиму курс «Українська література ХХ ст.».
— А наскільки на Заході актуальне визначення «жіноча проза»?
— Книгарні переважно орієнтовані на аудиторії, які такою термінологією не володіють. Це — більше науковий підхід до справи. «Жіноче письмо» — цілком легітимна тема. Усі це знають, усі цього свідомі, і не тільки на спеціалізованих кафедрах феміністичних студій.
— Часто, згадуючи про вас, Савку та Кіяновську, говорять про угруповання та навіть покоління. Для вас очевидне покоління сорокарічних як сформоване літературне покоління?
— Можна говорити не стільки про покоління, скільки про певну групу людей, однодумців — старших і молодших. А нас трьох пов’язує дуже давня дружба. З дружби часто все і народжується. В літературі немає нічого важливішого за співрозмовника, тим паче в українському контексті, де немає журналів як майданчиків для проговорювання певних питань.
— А сорокарічні чоловіки нашої літератури — це хто?
— Сергію Жадану — сорок. Але якщо продовжувати розмову про однодумство, то я радше називала б Василя Махна, ми з ним давно опинилися на одному континенті, спілкуємося та підтримуємо зв’язки.
— У вас має вийти роман у «Видавництві Старого Лева». Можете щось про нього розказати?
— На жаль, не зможу приїхати в Україну, щоб його презентувати, а і мені, і видавцям насамперед важливо, аби була можливість поспілкуватися з читачами. Роман називається «Любовне життя». Там ідеться, звісно, про любовне життя, але насправді роман — про вигнання. Ми всі — вигнанці з того чи іншого Раю — дитинства, стосунків, спільного простору з кимось, кого ми любили й утратили. Це — моя тема, мій, так би мовити, кластер.
— А чому зараз немає сучасної української прози?
— Для серйозної прози потрібен час. Час писати і час думати. І мусиш знати, що воно комусь потрібне. Пишеш, коли знаєш, що «хтось потребує слів твоїх» і що тебе — люблять. Грант — це символічне вираження цієї любові Всесвіту, яку мусиш відчувати. Пристойний (а не спілчанський) будинок творчості, яких у США, наприклад, дуже багато. Це — коло співрозмовників. Якщо хтось пішов у жанрову прозу і заробив гроші, це — чудово та правильно, але для тих, кого цей шлях не цікавить, мусять бути програми підтримки.
— А як ви так швидко написали і Фулбрайт, і роман?
— У Польщі, на Фулбрайті, де я починала, мені випав рік на думання. І я цілий рік думала.
— Які у вас враження від діаспори?
— Діаспора — яка саме, хто? Це — все одно, що запитати, яке враження від метрополії? Діаспора ж — не монолітна структура.
— Ми намагаємося говорити в Україні про Ньюйоркську групу, про останні 50-60 років розвитку літератури в еміґрації. У вас є потреба говорити, що це — «українська література, створена там»? І наскільки воно релевантне тому, що тоді писалося в США?
— В ідеалі ми рухаємося до ситуації, коли не треба буде згадувати, де хто жив. Як у поляків: є Ґомбрович, Мілош, Бараньчак. Чи хтось посміє сказати, що це — «діаспорні поляки»?
— А Ньюйоркська група для вас таке ж мистецьке явище, як Ґомбрович і Мілош?
— Ньюйоркська група — важливе явище. Порівнювати когось із Ґомбровичем, мабуть, непродуктивно, коли йдеться про різні національні контексти та різну історію.
— А наскільки важливо говорити про ту літературу: мовляв, була там група, писав хтось… Чи такого ігнорування просто не можемо собі дозволити?
— Ньюйоркська група — це насамперед служіння літературі й ідеї. Їхня література — родом із України. Не в тім річ, хочемо ми про них пам’ятати чи ні — вони вже вписали себе в літературу, бо вони про неї не забували ні на мить.
— Колись Микола Рябчук казав, що Ньюйоркська група дуже скоро виродилася в ґетто. Що думаєте про це?
— Розкажу вам одну історію. В мене є приятель із чорного ґетто, ми розмовляли про часи сеґрегації, коли чорні та білі мусили жити в різних районах, їсти в різних ресторанах, користуватися різними вбиральнями тощо. Так-от він каже, що вони тужать за тими часами, бо тоді в них була власна культура. А тепер, вони всі розпорошені, расизму буцімто немає, але і створити оту community їм значно важче. Тому, можливо, певна ізоляція на якомусь етапі і в якихось історичних обставинах просто неуникна і навіть корисна. Але чи і справді це було ґетто?
— У вас вийшло дві книги прози в Україні. Чи вдовольнила вас реакція на них?
— Покажіть мені в Україні прозаїка, котрого би щось вдовольнило в сенсі притомної критики! Стосовно реакції, то це залежить від того, про що мова. Бо є реакція серйозної критики, є реакція читацького загалу й є якась підставова медійна «засвітка». Це все не збігається. Мої перші книжки мали якусь реакцію з боку критиків, але доволі малу. Інститут критики в Україні лише почав розвиватися. Що ж стосується читацького загалу, тут смішно про щось говорити, бо 2 тис. накладу для прозової книги — замало. До того ж, видавництво не організовувало ні презентацій, ні турів.
— Західна система освіти — це система для людини?
— Однозначно — так. Маю з чим порівняти, бо вчилася в США спершу на одній магістерці, потім — на іншій, а потім — у докторантурі. А перед виїздом із України була «пошукувачем» на одній вітчизняній кафедрі, яка, може, була і непогана, але ж сама система погана. Літератури не було, семінарів не було, ти кинутий напризволяще. У США докторантура або магістратура — це семінари, і дисертацію тобі ніхто не дозволить писати, поки не закінчиш свої семінарські години (а це — шість семестрів). І на цих семінарах постійно пишеш, бо весь процес організовано довкола письмових робіт.
— Наостанок — про оповідання. Оповідання як жанр, як тип чуттєвості, якщо хочете. З одного боку — нобеліатство Монро і слава Шульца. З іншого ж — шалена популярність «Щигля» Тартт і різного товстезного нон-фікшна. Читацький світ що любить — він сам розібрався?
— Світ любить історії. Але й швидкі реакції також любить. Є, певно, такі форми буття, коли оповідання — найкращий спосіб дати собі раду зі ситуацією. Наприклад, Єргович — як же ще можна було писати про облогу Сараєва? Недарма зараз в Україні стає важливим жанр репортажу, інші короткі форми. Бо як інакше розкажеш про травму війни, на романне осмислення якої підуть роки, а сказати треба тут і тепер.
Розмовляв Євген Стасіневич, Іnsider

 

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...