Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Sunday, May. 19, 2019

Океан, що нас єднає

Автор:

|

Березень 05, 2015

|

Рубрика:

Океан, що нас єднає

Святослав Вакарчук

Уже два десятиліття ця група музикантів підносить нас вище неба й не дає здатися без бою. Вони — ті, хто вперто ламає стіни та змушує нас бути тими, ким ми є. За 20 років свого існування вони видали десять альбомів, записали понад сотню пісень і зняли три десятки кліпів. За плечима у них — рекордні для України виступи на найпрестижніших світових сценах, платинові альбоми та перші місця в радіочартах. Вони є шостим океаном, що єднає нас своєю енергією, — «Океаном Ельзи».

Свою двадцяту річницю «Океан Ельзи» відсвяткував неймовірними за кількістю й емоційним рівнем концертами в Україні та за кордоном. Група подарувала своїм прихильникам фільм ОЕ. 20 Live in Kyiv, а також продовжує гастролювати з ювілейними концертами. Уже друге за півроку музиканти створили ажіотаж за квитками в США. Цього разу гурт відіграв два двогодинних концерти в Нью-Йорку, а також у Сан-Франциско та Чикаґо. На черзі — Західна Європа. Попри щільний графік «Океану Ельзи» кореспондентові тижневика «Міст» таки вдалося поспілкуватись із Святославом Вакарчуком, солістом і лідером групи.
— Святославе, ви дуже карколомно святкуєте ювілей гурту. На концертах — буря овацій та океан вражень. І це все проходить крізь вас. Яких відчуттів зазнає людина, яка бачить, що роки її праці не минули даремно?
— Це — дуже приємний стимул! Щовечора, після чергового успіху, коли лягаю спати, думаю про нього. Але коли прокидаюсь, то все є так, ніби нічого й не було. Почуваюся, мов музикант-початківець, котрий іще все мусить доводити. Завжди все — спочатку. Щоразу виходжу на сцену, як уперше, але як і востаннє. Як тільки ти кажеш, що чогось досягнув, це означає, що ти зупинився у своєму розвитку.
— Ви — разом із музикою більшу частину свого життя. Чи є така річ, заради якої ви би змогли покинути її?
— Гадаю, що ні. Тимчасово відімкнутися — так, але просто відмовитись — ні. Риба має зябра, щоби дихати під водою, але якщо вийде з води, то задихнеться. А в мене є ці творчі зябра. Припиню робити музику — задихнуся!
— Ваші тексти змушують думати, рухатись і чинити опір. Кажуть, у них є фізика. Певно, маєте якусь формулу?
— Усі красиві формули у фізиці є дуже прості. А всі фундаментальні — можна записати в одній лінійці. У тому й полягає їхня краса. Ти можеш сотні сторінок списати, щоби побачити щось таке, як Е = mс2.
— Хто є вашим головним критиком, кому першому даєте почути нову пісню?
— Першим найголовнішим і, певне, найсуворішим критиком є я сам. Було дуже багато пісень, яких ніколи нікому не показував, чимало таких, які ми вже зробили, та вони мені до кінця не подобаються. Ще є такі, які ми робили тижнями, місяцями — і тоді вони виходять такими, як треба. Хоча деколи достатнього емоційного пориву. Наприклад, пісню-присвяту, яку я заспівав Кузьмі Скрябіну, написав за півгодини. Від появи ідеї й до того, як ми її зробили, минуло 40 хвилин.
— Як вважаєте: що змушує людей іти на ваш концерт?
— Ну, гроші заплатили, як не піти (сміється)… Насправді гадаю, що енергія — важливіша за тексти, бо багато хто не розуміє наших текстів. Музична група ОЕ не зробила якогось прориву в музиці, як Моцарт чи Шопен. Найголовніша наша сила — криється в тому, що ми звідкись проводимо енергію.
— Свій концерт у п’ятницю ви розпочали з пісні в пам’ять вашого друга Бориса Нємцова, котрого вважали борцем за демократію в Росії. Кажуть, що зі смертю цього опозиціонера росіяни втратили останню надію на правову державу…
— Не думаю, що із втратою навіть дуже впливової людини якийсь народ може втратити надію. Надія народу — у руках самого народу. Кожен має шанс на краще майбутнє, бо Бог створив усі народи рівними. Однак я не є експертом із ситуації в Росії.
— В одному зі своїх інтерв’ю ви сказали, що зміни в країні варто починати не з судової чи економічної реформ, а з реформи суспільних цінностей. Що і як потрібно змінити в українцях?
— Перш за все, через освіту. Я би сказав: через певну місіонерську діяльність. Варто зробити доступною широту інформації. Люди мають бути вільнішими, бо зараз вони живуть в інформаційних клітках. Cамі себе туди загнали, дивляться три канали на примітивному телебаченні, слухають ту саму музику, ходять в одному й тому ж одязі, дивляться за тим, щоби бути подібними один на одного, а не навпаки — відрізнятись. Це все робить людей не тими, ким вони є насправді, а стадом. А стадо — не думає. Потрібно змінювати цю психологію.
— Вважають, що Революція гідності була передусім революцією свідомості. А що вона змінила у вас?
— Якщо бути до кінця відвертим, моя свідомість не змінювалася з 15 років, відколи вперше побував у Канаді. Тоді я вирішив, що цінності, які є притаманними для всього західного світу, будуть моїми. Так і живу, а тому ні Революція гідності, ні інші революції мене не змінювали в цьому сенсі. Змінило інше — смерті людей. Став інакше ставитися до всього, зрозумів, що історія – жорстока, у т. ч. і з моїм народом. А тому почав із більшою повагою дивитися на історію. Не варто повторювати її помилки.
— Святославе, війна триває, і не лише на сході України, але й у кожному з нас. За що воюєте ви?
— Приборкую дракона. Усе життя — це боротьба доброго і поганого в кожній людині. Точиться вона й у мені.
— Вас назвали найвпливовішою людиною 2014 року в Україні, ви багато сил витрачаєте на благодійність, купу років популяризуєте українське, підтримуєте українців у цей нелегкий час, вас сміливо можна назвати патріотом своєї Батьківщини. Скажіть, а як любити Україну, коли все — не так, як би хотілося?
— Якщо щось не так, то винна країна? Ні. Завжди у всьому винна сама людина. Користуюся принципом: все добре, що в мене є, — дав Бог, а в усьому, що погане, я винен сам. Пропоную так й іншим жити. Це допомагає чогось досягнути. Треба менше звинувачувати в наших бідах когось — країну, друзів, батьків, чи чиновників. Ти сам — володар свого щастя, і ти сам — причина своїх бід. Твоє ставлення до життя, твоя віра, твоє небажання битися до кінця, чесно працювати та вчитись, шукання легких шляхів, порушення заповідей, це все впливає. Знаєте, якби «Океан Ельзи» не досягнув того, чого досягнув, то, можливо, я би також вважав, що ця країна — безнадійна. Але нам же вдалося, тому не вірю, що комусь іншому нічого не вдасться. Адже, ми не є особливі. Просто дуже хотіли. Отже, інші недостатньо хочуть, тому їм легше здатися. Поїхати в іншу країну, де це все вже зробили до них. Якщо ти здаєшся, то вже не маєш морального права критикувати інших. Я зміг би жити будь-деінде, але навіщо? Хіба якщо безпека для вас є важливіша за внутрішню свободу. А для мене свобода — це бути там, де наказує твоє серце, а не там, де хоче твій живіт!
— Ви багато гастролюєте за кордоном, спілкуєтесь із діаспорою й іноземними прихильниками ОЕ. Якою, на вашу думку, має бути допомога українців за кордоном їхнім співвітчизникам у цей час?
— Я не ділю українців на діаспору чи ні. Якщо людина поїхала звідси й залишається українцем у душі, то це — уже вагомо. Вважаю, що найбільшою роль діаспори буде тоді, коли люди, котрі тут навчалися в гарних університетах, отримають добрий досвід, повернуться додому і будуть відбудовувати країну.
Розмовляла Наталія Мельник

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...