Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Tuesday, Aug. 22, 2017

о. Іван Гопко: «Війна для бійців АТО ніколи не закінчиться»

Автор:

|

Вересень 18, 2014

|

Рубрика:

о. Іван Гопко: «Війна для бійців АТО ніколи не закінчиться»

о. Іван Гопко

Місто Сторожинець, районний центр у Чернівецькій області, – усього за 15-20 хвилин їзди від обласного центру. Здавалося б, так близько до Чернівців, однак, певна відмінність від чернівчан відчувається навіть у зовнішньому вигляді місцевих людей. Коли вперше потрапила до цього міста, то мала нагоду побувати на храмовому святі в римо-католицькому храмі. І особисто для себе означила, що у жителях Сторожинця незримо поєднуються три національності: це – українець, поляк і румун. У нас тут була запланована зустріч із настоятелем храму Всіх Святих українського народу УГКЦ о. Іваном Гопком.

Присутність священика обов’язкова
— Панотче, як у такому специфічному місті, як Сторожинець, почувається греко-католицька громада?
— Як удома. Маємо приблизно сто родин парафіян. Сама історія парафії — дуже давня, вона організувалася тут іще два століття тому. Одна із нинішніх православних церков — це храм, який колись був греко-католицьким, ще до 1950-х рр.
А вже за незалежної України, 14 років тому, для греко-католиків Сторожинця розпочалася нова сторінка. Слава Богу, ми вже побудували храм, а до того десять років служили у капличці. До Другої світової війни, коли тут була Румунія, населення у Сторожинці було поділене не за національною ознакою, а за релігійною. Я переглядав старі документи румунської примарії. Отож у метриці писали: православний (румун), уніат (греко-католик), католик (поляк), протестант (німець чи голандець).
— Церкву, де ви служите, було освячено навесні, коли ви повернулися з Майдану. Й освячено під титулом Всіх Святих українського народу. Як на мене, у цьому є щось символічне…
— Так і є. Наша каплиця носила ім’я святої Анни, тож бічний престіл так і залишили — Святої Анни. А нашу церкву вирішили віддати під покров усіх Святих українського народу в час, коли в країні панував дух національного піднесення — Майдан, боротьба наших хлопців, смерть за Україну. І ми хотіли, щоб Усі Святі нашого народу опікувалися кожним вояком, котрий воює на сході. Кожним пораненим, скаліченим, кожним вигнанцем, переселенцем і біженцем.
— Про цьогорічний Майдан… Як виникало бажання їхати туди?
— Коли розпочався Майдан, один мій приятель-священик розповідав, що мав велике бажання поїхати до Києва, та раптом — висока температура. І він каже: «Я лежав і молився з вервицею, пив ліки і знову молився». А я йому відповідаю: «Не знаю, хто більше спричинився до тих подій, ти чи я. Бо у Господа ж усе записано».
А в Києві я якось прийшов на барикаду після поранення й запитую, чим міг би хоч якось долучитися до помочі. На це один хлопчина відповідає: «Ви знаєте, отче, ви нічим тут не допоможете, бо є кому робити. Добре те, що ви тут є, що ви тут ходите. Ми вас бачимо, і нам уже легше». І я собі думаю: справді, вони – молоді, енергійні, справлялися дуже добре і без нас. Але присутність священика обов’язкова, щоб ці діти не почувалися самотніми, покинутими, щоби відчували свою потрібність.
— В Інтернеті є те, вже знамените, відео, де ви на Майдані благословляєте наших хлопців фактично під кулями. Страшно було?
— Якось не зауважив страху. Знаєте, коли стало страшно? Коли повернувся додому, зняв камелавку, а малий син просунув пальчик у прострілену дірку. Один отвір на шапці, другий — на комірі куртки. Ну, один міг бути випадково, але два — точно не випадковість. Ясна річ, що Боже провидіння врятувало. У мене вдома кажуть: «Стрілець кулі посилає, а Бог кулі носить».
Уже у ті місяці, коли я був на сході країни, на базі АТО міністр Аваков одного дня вручав нагороди. І приїхали бійці колишнього спецпідрозділу «Беркут». А ми в той час на базі зробили невеликий намет-каплицю. Я закінчив відправляти службу Божу й чую, як один із «беркутівців» каже до іншого: «Я його точно пам’ятаю, це той піп, якого я бачив на Грушевського».

Епоха Московської патріархії закінчилася давно
— Ви згадували Помаранчеву революцію, однак на Майдані 2004-го було менше священиків. Зараз їх було набагато більше. Люди побачили Церкву іншою?
— Основна маса людей сприймала священиків на Майдані як належне. З отцем Василем Гасинцем із Чернівців ми вперше приїхали до Києва 30 листопада. І щоразу потрапляли в найгарячіші моменти. Як і всі, чергували вночі, спілкувалися з людьми. Спали у автівках, у бусах — де випадало. Не йшли у намети до людей, аби вони не почувалися скутими присутністю священиків.
— Різні конфесії уживалися на Майдан мирно. Але чи цей мир не закінчиться там, на Майдані?
— Кожна Церква робила свій внесок.
— І Московського патріархату?
— Їх фактично не було. І позиція цієї Церкви була виразною — вона трималася влади. А ось парафіян цієї Церкви зустрічав на Майдані, і їм було дуже сумно, що з ними немає їхніх священиків. Майдан був розділений не на конфесії, а на тих, хто був за народ і хто – проти. Переконаний, що наш народ є набагато мудріший і за владу, і часто за багатьох церковних служителів. Наступний Майдан буде суто духовним. Люди захочуть бачити саму Церкву.
— Так закінчиться епоха Московської патріархії в Україні?
— Її епоха закінчилася давно. Бо ця Церква — російська, але вона складається із українців. Єпископи, священики далеко не завжди є виразниками думки своїх парафіян. Ця Церква ще на початку Майдану втратила зв’язок із реальністю. Але ця Церква зараз розділена, бо я зустрічав у ній свідомих священиків. Там триває підводна боротьба, і ніхто не береться сказати, чим усе завершиться. Російська церква в Україні і далі є п’ятою колоною Москви, незважаючи на думку вірян. Прийде такий час, що їм не буде для кого відправляти службу.
— Чи на Майдані було щось таке, що вразило вперше?
— Я мріяв побачити згуртованість традиційної Церкви в Україні — і побачив. Мене вразила велика глибока віра народу у свої сили й уповання на Бога. Я бачив молодечий запал тих людей — це неможливо описати словами. Коли мене поранили, привели у Будинок профспілок, де із тенісних столів були облаштовані операційні. Рука — посічена, на нозі — стріляна рана, на обличчі — кілька надрізів. Лежу і бачу: біля мене на сусідньому операційному столі поклали чоловіка, в якого з тіла стирчав болт. Але я бачу, що він не переймається через свою рану, а здивовано дивиться у мій бік: мовляв, невже це я лежу зі священиком на одному операційному столі!
А ще вразила жорстокість деяких «беркутівців», котрі лаялися, кидалися на людей, на священиків. На мене накинувся один із Сімферополя, а між нами став звичайний простий полковник міліції і каже: «Отче, йдіть звідси».

«Освячую все, що в них із собою»
— А як минає день священика в зоні Антитерористичної операції (АТО)?
— По-різному… Ось, наприклад, такий день: дощ, цілу ніч дощ, п’ята година ранку, торби ледь не плавають у наметі у воді. Заходять хлопці, будять крайнього: «Батюшка тут живе? Треба, щоби освятив машину, бо у нас виїзд». Устаю, накидаю військовий одяг, єпатрахіль, беру молитовники, свячену воду. Уду по болоті, траві, лісі. Благословлю воїнів на війну. Освячую БТР, зброю, їжу. Усе, що у них із собою. Бо у тих БТР вони і їдять, і сплять.
— Чи часто спостерігали за тими хлопцями, котрі віч-на-віч зіштовхнулися зі смертю?
— Так, мав розмови з ними. Багато з них потребувало та потребуватиме не тільки опіки психологів, а й священиків. Важко дуже дивитися на цих молодих людей, бо за віком вони мені — діти. І в такому молодому віці переживають війну. Ця війна буде з ними завжди — на роботі, коли вони повернуться до праці, вдома з дітьми, коли вони спатимуть.
Для них війна ніколи не закінчиться. Бо як може закінчитися війна для 18-літнього хлопця, товариша якого на очах розриває навпіл? Але я побачив у них величезну надію та безмежну віру. Я бачив очі тих дітей, котрі були спокійні та впевнені, як дорослі.
— Одна війна завершиться, але далі буде ще важча боротьба — боротьба з байдужістю. Є ті, хто воює і допомагає воїнам і пораненим, а є ті, хто спокійно живе, веселиться й, здається, ні про що та ні про кого не думає…
— І ті останні проживуть життя без усяких його добрих і поганих сторін. Це — інфантильні люди, котрі навіть не знають, чи вони проживають життя. Якщо їх не цікавить доля народу, країни, їхнє майбутнє, то хіба вони живуть? Вони існують. Як із ними жити поруч? Їх не варто осуджувати. Їм варто поспівчувати.
Гріх так казати, але образно, це люди, так би мовити, третього сорту. Перший сорт — це люди, котрі вболівають за долю інших. Візьмімо приклад Христа, скільки людей вболівало за Нього при розп’ятті? Одиниці, але які яскраві: Богородиця, Іван Богослов, Йосип Ариматейський, Соломія, Марія, мати Якова. Другий сорт — ті, котрі не хочуть, щоб інші почувалися краще та перешкоджають, поборюють добро, до якого прагне людина. Третій сорт — найгірший, це є люди, яким до всього байдуже, вони ніби і зла не чинять, але і до добра їм байдуже. Через байдужість людини й діє зло. Цих людей треба намагатися змінити власним прикладом. А решту – залишити на суд Божий.
Релігійно-інформаційна служба України

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...