Новини для українців всього свту

Tuesday, Nov. 24, 2020

Наталка Ворожбит: І «Погані дороги», й «Кіборги» — одна історія, зроблена по-різному»

Автор:

|

Листопад 19, 2020

|

Рубрика:

Наталка Ворожбит: І «Погані дороги», й «Кіборги» —  одна історія, зроблена по-різному»
Наталка Ворожбит

Ім’я Наталки Ворожбит серед авторів кінофільму чи телевізійного серіалу глядачі вже давно сприймають як знак якості. А нещодавно відбулася українська прем’єра її режисерського дебюту — фільму «Погані дороги», знятого за її однойменною п’єсою, який високо оцінили на Венеційському кінофестивалі — він отримав нагороду Verona Film Club Award у паралельній програмі фестивалю «Тиждень критики».

«Розумію, як важко втілити на екрані те, що легко пишеться на папері»
— Чи вдалося втілити на великому екрані п’єсу, яка вже зазнала слави на театральних майданчиках і в Україні, й у Лондоні?
— Вдалося чи не вдалося — не мені вирішувати. Я занадто сильно в процесі, але впевнена, що це найближче до того, що написав автор. Багато є режисерів, які знімають за власними сценаріями, це добра практика.
— Продовжите її? Чи переможе режисер сценариста?
— Режисер у мені жив завжди, тому я й була такою прискіпливою до інтерпретації власних текстів. Мені спало на гадку, що треба пережити свій власний досвід, аби збагнути, як воно все працює і, можливо, ставитися до режисерів якось інакше. І справді, я багато в чому змінила своє ставлення — зараз уже розумію, як важко іноді втілити на екрані те, що легко пишеться на папері. Мені думалося: спробую, а далі все залежатиме від результату. Відбір на фестиваль у Венецію був великим авансом, але завдяки цьому хочу спробувати ще раз.
— Чи були у вас якісь передчуття, що таки можете отримати нагороду, коли ваш фільм тільки відібрали на кінофестиваль?
— Спершу ти мрієш, щоб хоч якийсь фестиваль тебе взяв. Потім, коли знімаєш кіно, думаєш: ой, як би було добре, якби фестиваль класу «А» (Канни, Берлін, Венеція) взяв тебе хоча б у найменшу програму, і більше нічого не треба. Тебе цей фестиваль бере, ти радієш, а потім тебе починає «їсти» спокуса щось виграти. Приїжджаєш туди, дивишся багато сильних робіт, розумієш, що в тебе сильні конкуренти, але тобі надходять якісь натяки, хтось комусь сказав, чи десь у пресі написали, що саме цей фільм — гедлайнер конкурсу. І ти вже думаєш: Господи, хоч би щось отримати, хоч би найменший приз. А коли отримуєш не головний, а другий приз, відчуваєш не радість, а якісь дивні почуття.
— Як вам нові вимоги оскарівського комітету до фільмів, які можуть номінуватися?
— Я розумію, чому ці нові вимоги виникли: якщо проаналізувати історію світового кінематографу, то стане очевидно: дискримінація існує й її дуже багато. Але в усьому має бути міра, тому що я вже чула, наприклад: «він не виграє, бо він американець», «скоріш за все, виграє цей фільм, бо там режисер — жінка». Це вже занадто, коли оцінюються не фільм чи витвір мистецтва, а розглядають ці складові. Ці вимоги доречніше було б розуміти як побажання, але не дискримінувати. Бо якось дивно буде знімати, наприклад, кіно про Україну ХІХ ст. і виконати ці умови. Та це так нас ще мало стосується.
— Тобто, у вас немає рожевих окулярів із приводу українського кіно й «Оскара»?
— Ні, я вірю в наше кіно. Просто це тривалий процес, одразу на нас «Оскари» не зваляться. Хоча, у стрічки «Атлантида» є великі шанси.

Якщо комедії якісні, вони завжди говорять про серйозні речі
— У США стали дуже популярними серіали. Там сконцентровані талановиті актори, режисери, сценаристи. В Україні такого не відбувається. Чого бракує: грошей, продюсерів, гарних сценаріїв?
— У нас немає запиту ні з боку продакшн, ні з боку телеканалів, ні з боку продюсерів.
— Але ж від глядачів запит є? «Спіймати Кайдаша» масово дивилися…
— А продюсери в нього не вірили. Вони були впевнені, що цей серіал пройде непоміченим і не матиме рейтинґів. Коли ми знімали, продюсери жодного разу не приїхали на знімальний майданчик. Просто держава профінансувала 50 %, їм не так багато доводилося платити.
— На мою думку, у серіалі «Спіймати Кайдаша» актори надзвичайно класні, але й сценарій важливу роль зіграв…
— Багато років нам торочили, що з українськими акторами в серіалах не треба працювати, треба брати росіян. І ці актори не в один день з’явилися в «Спіймати Кайдаша», вони всі з різних куточків країни, невідомі, хоча й давно в акторській професії. Їх хтось шукав до цього? Ні, постійно знімають п’ять-сім облич, бо бояться ризику.
— Ви якось сказали, що хочете знімати та продюсувати серіали. Перший і дуже успішний, у вас уже є. Плануєте продовжити працювати у цьому напрямку?
— Зараз маю угоду на 16-серійний серіал за моєю ідеєю з телеканалом СТБ, а також ще одна заявку на серіал, до якого писатиму сценарій, а потім буду шоуранером. Крім цього, спробую ще зняти своє кіно.
— Ви народилися в Києві, проте глибоко пережили ситуацію на Донбасі й вона постійно спливає у вашій творчості. Але все частіше можна відчувати втому від цієї теми. Глядач готовий гостро сприймати все так, як і раніше?
— Нічого дивного тут немає, і звинувачувати людей важко, адже це — неґативні, важкі емоції. Всі втомлюються, хочуть жити радісно, бути щасливими і заплющувати очі на якісь проблеми. Але варто людей повертати до реальності час від часу. Наприклад, серіал «Спіймати Кайдаша», незважаючи на легкість і гумор, розповідає про серйозні речі, про наші ментальні особливості. Комедія — дуже складний жанр, але якщо комедії якісні, вони завжди говорять про серйозні речі. Дуже мало людей вміють це робити.
— Іноді я сперечалася з деким, хто намагався «кусати» цей серіал за суржик, на якому говорять герої.
— Якщо ідеалізувати наш народ і не бачити його справжнім мене дивує й ображає. Я вивчаю реальність, а не виховною роботою займаюся, то що, маю брехати?
— А мову якого реґіону ви брали? Я народилася в Кропивницькому, і мені здалося, що це щось наше…
— Це всім із центральних і східних реґіонів таке здалося. Насправді, кожен актор приніс зі собою свою мову. Якби я їм сказала: маєте вивчити полтавський суржик, вони були б штучні та неприродні, а так — кожен приніс свій суржик, який знає з дитинства.

Емоційно важкий і прекрасний досвід
— Олександр Ярема скільки років у театрі юного глядача грав, а потім раптом у театральні зірки потрапив. Ви не пробували ви його у своїх Кайдашах?
— Багато що залежить від кастинг-директора, у нас це Оля Клименко. Мені не хотілося, щоб у «Кайдаші» були відомі актори, а хотілося, щоб були немедійні обличчя. І в «Поганих дорогах» у мене таке ж завдання: хочеться, щоб у глядачів не виникала асоціація з якимись іншими ролями, щоб дивилися на Мотрю і розуміли, що це — Мотря.
— А потім «Мотрю — в президенти»?
— Це моя амбіція, як для когось спорт: знайти такого актора, котрого до мене ніхто не знайшов. На проби приїжджало дуже багато людей із різних маленьких театрів, котрі ніде не знімаються, але дуже хочуть. Для них це великий шанс, вони фактурні, цікаві, ні на кого не схожі, не розбалувані й не зіпсовані телебаченням. Вони мали органічно існувати, бо є стереотипне мислення, що Кайдашів треба грати гротескно, перебільшено комедійно, і, як тільки я таке відчувала, розуміла, що це не наш актор. А коли Іра Мак (Кайдашиха) прийшла на пробу, сіла й промовила свій монолог просто по-людськи, проживаючи його зсередини, я зрозуміла, це не може бути інша акторка.
— Ви мріяли стати акторкою, це сталося. Реалізація дитячої мрії, чи хочете додати до своїх умінь ще одну опцію?
— Мені цікаво все кіно з усіх боків вивчити. Побути в шкурі актора дуже корисно як режисерові, так і сценаристові. Тепер цей світ для мене більш зрозумілий із різних точок зору, а ілюзій щодо себе як акторки не маю жодних.
— Ви ж, мабуть, із багатьма акторами вже заприятелювали, а потім трапляються ситуації, коли доводиться їм відмовляти?
— Майже всі Кайдаші приходили на «Погані дороги», та я нікого не взяла. Гадаю, вони зрозуміли і не образилися.
— У вас була й серйозна робота — «Кіборги», абсолютно не жіночий фільм, але саме ви створили сценарій до нього. Хотіли б такий досвід пережити ще раз?
— Такий досвід — емоційно важкий і прекрасний. Бо тоді все було наживо, це була така безумовна любов і співчуття до цих хлопців, до всього, що відбувалося. Робота над фільмом збіглася з тим, що я відчувала особисто, адже багато спілкувалася з військовими, занурювалася в цю тему. Але зараз я б не стала цього робити, бо зараз уже інше все якось відчувається. Але і «Погані дороги», і «Кіборги» — це одна історія, зроблена по-різному. Це результат мого досвіду 2014-го, 2015-го, 2016 року. Зараз за що не візьмуся, все стосується українських реалій, просто хочеться фокуси міняти.
— Мабуть, коли живеш цим, а не на замовлення щось робиш, вдається найкраще?
— Останнім часом вдається писати лише те, що хочу, що хвилює. З одного боку, це добре, а з іншого — чим гірше у країні, тим краще драматургу?
— Ви лавреатка премії Women In Arts. Ця премія створена в рамках підтримки глобального руху за гендерну рівність. Це зараз такий тренд боротися за рівність жінок із чоловіками, чи все ж існує глобальна проблема?
— Утиски є, і дискримінація є, просто хтось дужчий, хтось слабкіший, хтось може з цим упоратися. Я з цим жила і мені це здавалося нормою. Але зараз, коли я дивлюся їхніми очима на певні епізоди свого життя, розумію, що це була жахлива дискримінація. Але не треба також нищити наших чоловіків.
— Їх теж інколи треба захищати. А якби ви були чоловіком, було б легше у вашій професії?
— Ні, мені дуже допомагало те, що я жінка. Тому ніколи не скаржуся, але підтримую, звісно, жінок. Та українські жінки дуже круті. Вони стільки всього роблять і несуть на своїх плечах. При розлученні жінка завжди тягне все на собі, і фінансово теж. Неправильно, що це сприймають як норму.
— Якесь таке жіноче кіно не хочете зняти?
— Серіал, який зараз пишу для СТБ, якраз такий. Дуже жіноча історія: про страхи і неврози дорослих українських жінок. Це те, що мене чіпляє й стосується.
Розмовляла Любов Базів, «Укрінформ»

About Author

Meest-Online