Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Monday, Nov. 20, 2017

Наталка Дев’ятко: Українську дитину поки що виховує іноземний автор

Автор:

|

Червень 22, 2017

|

Рубрика:

Наталка Дев’ятко: Українську дитину поки що виховує іноземний автор

Наталку Дев’ятко з Дніпра як експерта з дитячої й юнацької літератури ми обрали за співрозмовника невипадково. Кандидат філософських наук, котра є членом Всеукраїнського центру літератури для дітей та юнацтва і співзасновником книжкового блогу «Книжкова скриня», вона за останніх три роки прочитала майже 500 книжок, розрахованих саме на таку читацьку аудиторію. А тому чудово орієнтується, якою є вітчизняна дитячо-юнацька література зараз, куди рухається, чим пишається і що в неї болить.

Чим довша оповідь, тим складніша книга
— Отже, Наталю, яка вона сьогодні, ця дитяча література?
— Наразі мій досвід читання підтвердив, що українська література загалом поки що себе лише шукає. Про це свідчить брак розвинутої жанрової літератури, це за творами для дітей та юнацтва можна простежити найчіткіше. Маємо багато творів для дошкільнят і для молодшого шкільного віку. І це тішить. Безперечно, ці тексти — різної художньої якості, але пояснюють життя, явища природи, навчають різноманітних моделей поведінки та навичок. Що ще треба? На жаль, в Україні майже немає казкових повістей для дітей цього віку. Хоча всі чудово пам’ятаємо, з яким захопленням читали, наприклад, твори Всеволода Нестайка. Подекуди навіть створюється враження, що видавці змовилися і прагнуть підсунути юним читачам суцільні книжки-картинки або книжки в стилі арт, де малюнок домінує над текстом і смислом. До речі, читання тільки таких книжок спрощує й сприйняття світу. Окремої уваги заслуговують твори, присвячені подіям сучасності, — приміром «Казка про Майдан» Христини Лукащук і «Мій тато став зіркою» Галини Кирпи. Це якісні та психологічно вивірені тексти, які можуть стати початком розмови з дитиною про сучасну історію нашої країни. Також непогана ситуація з літературою для аудиторії 7-12 років. Ці твори вже не просто казкові, у них багато пригод, з’являється філософія, справжні небезпеки, герої стають психологічно неоднозначними, можуть робити помилки. Дитина має нагоду краще пізнавати себе та розширити власний емоційний спектр. Однак що читач старший, то менше йому пропонують книжок. Ось де справжня проблема. Бо твори, написані для середнього та старшого шкільного віку, мають бути найрізноманітніші, накривати весь спектр жанрів. Однак коли дивимося на те, що видавалося в Україні у новому тисячолітті, бачимо майже суцільну порожнечу. Катастрофічно мало суто реалістичних творів для дітей. А з фантастичною літературою для підлітків в Україні ситуація ще гірша, ніж із реалізмом. Не хочеться робити поганий прогноз, але саме цікавість до фантастики, особливо наукової, вказує на те, що народ і держава готові будувати осмислене майбутнє. До речі, в Китаї вивчення фантастики кілька десятиліть тому стало обов’язковим у школах. Чи не це одна з причин такого великого економічного зростання Піднебесної? А у Сполучених Штатах поціновувачами фантастики є більшість провідних науковців і творців новітніх технологій. Маємо над чим замислитися.
— Є така теза, що книги формують читача, особливо, коли мова заходить про дитячі книги. Якщо це так, то яким вам бачиться загальний портрет сучасної дитини, виходячи з того, що випало прочитати?
— Як не прикро, але українського читача формують не стільки книги українських авторів, скільки іноземна література (у кращому разі — перекладена українською). Коли я починала досліджувати українську літературу для дітей та юнацтва, то думала, що в нас і справді видають багато книжок. У повноводності літературного процесу переконували ще й щорічні рейтинґи. Але виявилося, що це — ілюзія. Підраховуючи назви дитячо-юнацьких книжок за період від 2000-го, я несподівано з’ясувала для себе, що їхня кількість вражаюче мала — трохи більше ніж 700 видань. І, певна річ, не всіх однаково якісних, оригінальних і цікавих. Якщо ж придивитися ще прискіпливіше, то можна побачити, що майже половина цих видань — оповідання або збірники оповідань, адресовані дітям до десяти років. Ще приблизно 300 книг — повісті, добра половина з яких мають менше ста сторінок тексту. Нікого не закликаю штучно гнатися за обсягом. Але зрозуміло, що чим довше триває оповідь, тим потенційно складнішою може бути книга. Тобто обсяг потрібен для того, щоб читачі могли пережити з героями багато пригод, аби виписати психологію та проблематику.

Лячна тенденція
— З таких підрахунків випливає, що в Україні для дітей та юнацтва фактично не пишуть романів. Невже це так?
— Пишуть, але кількість таких книжок дуже мізерна. Уявіть, що за 17 років в усіх жанрах було видано для дітей і підлітків менше, ніж 60 романів. Це навіть не по п’ять книжок на рік! То де молодому поколінню вчитися складним емоціям і розвитку аналітичних здібностей? Однозначно не за допомогою книг українських авторів. Водночас можемо говорити про десь із чотири десятки письменників, котрі хоча б спробували писати (зокрема для підлітків) щось складне і велике. Тобто потенціал у літератури є. Але тут стикаємося з іншою проблемою. У нас чомусь переконані, що, якщо твір написаний на серйозну тему й є зрозумілим і підліткам, і дорослим, то його ніхто не читатиме. Тобто, всупереч зарубіжному досвіду, де такі книги стають бестселерами, діє принцип: «або/або», але аж ніяк не «і/і». Нагальної окремої уваги потребують і твори з продовженням. Бо якщо в європейських країнах історія, викладена в кількох книгах, потенційно вже може бути комерційно успішною (адже до неї постійно залучатимуться нові читачі), то для України твір, більший за одну книгу, — це майже стовідсотковий вирок. Більшість творів, що замислювалися як цикли, повністю так і не були видані.
— І тим не менше, є видана в Україні «чорнильна» трилогія німецької письменниці Корнелії Функе чи книжковий «серіал» французького кінорежисера сценариста та продюсера Люка Бессона…
— Є, але йдеться однозначно не про вітчизняних авторів. Хоча й зарубіжні цикли у нас подекуди мають дуже затяжну та непросту історію. Але ви зачепили тему зарубіжних авторів в Україні. В україномовному дитячо-підлітковому секторі на одну вітчизняну прозову книгу припадає два перекладні видання. І це якщо лічити лише назви. А якщо взяти до уваги обсяг, то переважна більшість видань наших авторів — оповідання та повісті, а більшість перекладів — багатосторінкові, складні сюжетно та психологічно романи або й романні цикли. Отже, юні україномовні читачі мають вибрати собі щось до вподоби з-посеред книг, де майже 4/5 складають переклади. Це лячна тенденція, бо ми свідомо віддаємо право виховання українців іноземним авторам. І це ще не порахований російськомовний контент, де також багато перекладів або питомо російських і радянських текстів.

Книг має бути багато
— Отже, до яких висновків доходите?
— До не вельми втішних. Бо в Україні наразі недостатньо всього: і пригодницької, й історично-пригодницької літератури, і детективів, і наукової фантастики, й психологічної прози. Навіть фентезі здебільшого у нас пишуть винятково в національному ключі. Але ж читачі чудово знають, наскільки велика фантастична та фентезійна жанрова палітра, і щиро дивуються, чому українські автори на все це не спроможні. Наші книги часто-густо надто прості або навмисно спрощені. Від арт-книг і принципово сюжетно лінійних казкових і пригодницьких текстів для молодшого шкільного віку до так само лінійних повістей і романів для старшокласників, де діють максимум двоє психологічно пророблених героїв. Дорослі забувають, як у своєму дитинстві зачитувалися творами Астрід Ліндгрен і Толкіна. А якщо щось схоже за рівнем буде написане в сучасній Україні, його просто не видадуть, бо «занадто складно, читачі не зрозуміють». Тобто у нас наразі неможлива поява вітчизняних творів, які могли б дорівнятися за глибиною до «Казкового місяця» Вольфґанґа та Гайке Гольбайнів, циклу «Легенди Світокраю» Кріса Рідела та Пола Стюарта, або до такої різноманітної творчості Корнелії Функе. У нас майже не пишуть (або не видають) твори зі складною психологією, де герої були б живими та непересічними особистостями. І це стосується і реалізму, й фантастики як у дитячо-юнацькій літературі, так і в дорослій. А читач всього того прагне і знаходить. Утім, на жаль, не в Україні.
— З огляду на це, як змінилися діти за останніх 20 років, чого очікують від дитячих книжок?
— Сучасні діти чекають від українських книжок захопливого сюжету, кінематографічності, неоднозначних персонажів, ідей і світоглядної філософії (відповідно до віку, звісно). Щоб було і страшно, і смішно, і над чим подумати, і за кого переживати. Тобто всього того, з чим уже не одне десятиліття працюють автори в інших країнах. А ще усі читачі, незалежно від віку, прагнуть, щоб книжки були різними та вдовольняли всі читацькі забаганки. А для цього книг щонайперше має бути просто багато.
Розмовляла Ярина Коваль, «Львівська газета»

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...