Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Thursday, Sep. 20, 2018

Наталія Ворожбит: «Сьогодні п’єси часто ґрунтуються на реальних подіях»

Автор:

|

Квітень 21, 2016

|

Рубрика:

Наталія Ворожбит: «Сьогодні п’єси часто ґрунтуються на реальних подіях»

Наталія Ворожбит

Наталія Ворожбит — одна з небагатьох в Україні, кого можна назвати реформатором театру та драматургії. Саме вона організувала 2011 року фестиваль «Тиждень актуальної п’єси», створила унікальний документальний «Театр переселенця» і задала, по суті, новий рівень драми. Наталя відома і своїми роботами для телебачення та кіно. Тепер готуються до зйомок два складних, але приречених на увагу публіки проекти — багатосерійний фільм про захист Донецького летовища й екранізація роману Сергія Жадана «Ворошиловград».

Дивна магія Донбасу
— Чому взялася за сценарій «Ворошиловграда»?
— Бо мені його запропонували. Жадан — цікавий і роман мені сподобався. Втім, три-чотири роки тому це було б мені не цікаво. Але зараз, на тлі останніх подій, він звучить зовсім інакше. Завдяки цьому роману вивчаєш світ, який ми втратили. Три-чотири роки тому Донбас був нікому цікавий, мені теж було наплювати, а тут стало цікаво, наче в мене щось відібрали.
— Це роман про Донбас чи про покоління?
— Там із поколінням не все зрозуміло. Багато тих, хто прочитав роман, думають, що це — про 1990-ті. А дія роману відбувається 2008 року.
— А що найважливіше звідти почерпнула?
— Сподобалася атмосфера. Наприклад, Америку я полюбила задовго до того, як там побувала. Почала читати американську прозу, а там — така туга і безнадія, якась така дивна романтика в цих безкрайніх просторах, у нудних, одноманітних заправках, у нескінченній монотонності. Це — якась магія. Коли туди поїхала, то вже була закохана в Америку, і все, що уявляла, підтвердилося. Те ж саме відбулося, коли прочитала «Ворошиловград». Є якась дивна поезія і магія в цьому краї, не симпатичному на перший погляд, індустріальному, з людьми, котрі самі не можуть відповісти на запитання, хто вони — українці, росіяни, чи належать до якоїсь держави. Що це за плем’я?
— Як гадаєш, що цей фільм в підсумку дасть широкому глядачеві і на що він може претендувати?
— Не знаю. Було б добре, якби ми змогли краще зрозуміти своїх співгромадян і самих себе.
— Часто їздиш на Донбас?
— Не часто, але їжджу. Останні рік-півтора — регулярно.
— Які зробила для себе відкриття?
— Зрозуміла, що нерозумно судити про людей, не побувавши там, не познайомившись безпосередньо з ними, не поживши там якийсь час. Я і раніше підозрювала, що існують стереотипи про жителів Донбасу. Власне, тому й поїхала туди минулої зими. Це був нескінченний кошмар — слухання новин, читання Facebook і все інше. Першого разу ми їхали туди, як у страшну ворожу країну. Приїхали, а там — нещодавно звільнений Слов’янськ, купа зруйнованих будинків, менше трьох осіб ходити не можна, по газонах не можна (попадаються міни та снаряди). У нас було відчуття, ніби скрізь — вороги. І точно так само нас зустріли діти, школа, вчителі. Але минуло більше року і все це видається дурнею.
— За що можна полюбити Донбас?
— В індустріальних пейзажах є краса і жах. Якби у мене був вибір, де старіти: в Європі чи в якомусь індустріальному місті, то, мабуть, вибрала б якийсь європейське містечко. Але в тому, що стосується пристрасті й емоцій, безумовно, цікавіше отримувати враження в таких місцях, як Донбас. Там люди не заморочуються, що буде з їхніми оселями через п’ять років. Вони ніби приїхали ненадовго. І ці їхні будинки-коробки впливають на менталітет. Вони інакше ставляться до життя.

«У нас дуже консервативний театр»
— Давай про театр. Можливо, це мої особисті враження, але є відчуття, що театр в Україні живе якимось окремим від реальності життям. І навіть сучасні постановки все одно переосмислюють класику, наприклад, «Вія». Чому так?
— Написати «Вія» мене також попросили. Я б в житті сама його не написала, не люблю адаптовувати. Я й сама можу написати про українське село, у мене є купа текстів. Навіщо мені Гоголь?
— Їх не ставлять?
— Ставлять. Просто історія повторюється. Станіслав Мойсеєв із театру імені Івана Франка, коли прийшов туди художнім керівником, теж до мене звертався, просив написати сучасну інтерпретацію маловідомої п’єси. Вони всі бояться ризикувати. Ми віримо класиці, вона перевірена роками, у нас до неї є пієтет. І глядачам можуть сказати, що все погане — від сучасного автора, а все хороше — від Гоголя.
— Проблема — в консерватизмі?
— Так, у нас дуже консервативний театр. Якщо молоде кіно вже просунуте, в інших сферах мистецтва більш-менш є рух, то з театром ось так. Нічого поганого в тому, щоб переосмислювати класику, немає. Але існує багато цікавих сучасних текстів. Просто український театр такі тексти не бере. Ну, і в театрах сидять динозаври, які не пускають ні молоду режисуру, ні молоду драматургію. Але я таким театром не займаюся.
— А в який театр ходиш?
— У свій. П’ять років тому ми почали робити фестиваль «Тиждень актуальної п’єси». Спочатку тексти, що нам приходили, були жахливі. Відчувалося, що люди, котрі надсилають заявки на фестиваль, театру не бачили і навіть не знають, що це таке. Але згодом процес налагодився, виникли цікаві автори. І зараз уже навіть в академічних театрах ставлять сучасну українську драму.
— Із чим пов’язуєш бум документальних театрів?
— У нас багато не тільки документальних, а й просто сучасних, складених в наші дні п’єс. Документальний театр — усього лише один із інструментів сучасного театру, який дуже активно використовується. Тенденція така, що навіть складені п’єси часто ґрунтуються на реальних подіях.
— Звідки така тенденція?
— Ми пережили щось неймовірне в останні роки. І треба якось цей досвід використовувати. Час диктує.
— Тобто театр — новий спосіб поговорити про проблему?
— Так, причому дуже зручний, бо тобі не треба величезних бюджетів, як у кіно, у тебе є живий контакт із глядачем, що дуже важливо.

«Які можуть бути дівчата в аеропорту?»
— Ти ще пишеш сценарії для телевізійних проектів?
— Так, я три роки взагалі не писала для телебачення, у мене був серйозний «передоз». Природно, мені ніхто не пропонує оригінальну історію, але запропонували написати сучасну версію «Кайдашевої сім’ї» — фільм на 12 серій. Чесно кажучи, отримую величезне задоволення. У дитинстві читала цю книгу сто разів, і зараз, коли дорослою почала її перечитувати, вона виявилася не такою смішною. Але вона дуже багато говорить про нас, українців. Там описані всі наші біди. А ще я написала сценарій до фільму про Донецьке летовище.
— Як почувалася, коли писала про аеропорт?
— Це було дуже важко. Коли здала цю роботу, мені стали писати вже інші люди: «Хочемо замовити вам сценарій про аеропорт». Застрелитися! Більше тем немає? Минулої зими, коли летовище ще боронилося, до мене звернувся режисер Сеітаблаєв і розповів про свою ідею зняти про це фільм. А у мене якась погана особливість погоджуватися на якісь абсолютно неможливі ідеї. У 30 років я написала п’єсу про Голодомор. Як? Бо мені зробили виклик, а я виклики приймаю. Познайомилася з військовими, котрі там були, з’їздила на фронт, взяла інтерв’ю у хлопців, котрі там воювали. І написала. Всім подобається.
— Що з цього вийде?
— Військова драма про історію однієї ротації, про те, як хлопці впродовж двох тижнів живуть під летовищем, воюють, зближуються, хтось гине. Але це — такий жах, коли ти — дівчинка і тобі треба писати про війну. Мої консультанти читали і питали: «Звідки 30 танків? У нас і трьох не було!» Десантники читали: «А чому тут десантники бігли, таке не може бути?»
— Про аеропорт уже вийшов фільм…
— Документальний (фільм «Аеропорт» Шахіди Тулаганової. — Ред.)? Я його бачила. Він — поганий.
— Він викликає дискусію. Є люди, котрі по-різному сприймають усе, пов’язане з цією історією. І плюс ще є окремий герой — українське суспільство, в якому йдуть запеклі дискусії, як кого називати, чи можна критикувати Генеральний штаб. Як можна витримати цей баланс?
— Я вирішила розповісти людські історії. Взяла хлопців різних типажів і спробувала показати ці події через людські взаємини. Там і Генштаб критикується, і піднімаються багато гострих запитань, в т. ч. мовні. Головний консультант, котрий мене туди возив, усе схвалив, похвалив, а для мене це було найголовніше. Найбільше я боялася його оцінки. Нещодавно SMS прислали: «Вакарчук прочитав, йому дуже сподобалося, і він згоден написати музику!» Загалом, намагалася не піти в пафос. Дуже просили love story, але я її тільки натяком в одній серії зробила, бо які можуть бути дівчата в аеропорту?
Розмовляла Катерина Сергацкова, УП

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...