Новини для українців всього свту

Thursday, Jun. 27, 2019

Наталія Ткачук: «Плакала як від радощів, так і від відчаю»

Автор:

|

Червень 12, 2019

|

Рубрика:

Наталія Ткачук: «Плакала як від радощів, так і від відчаю»
Наталія Ткачук

Кількість підписів під електронною петицією на сайті німецького Бундестагу про визнання Голодомору 1932-1933 рр. геноцидом сягнула 56 847 за необхідних 50 тис. А ще є понад 15 тис. паперових петицій, більшість із яких були передали до Комітету німецького парламенту з петицій. Вони, як і петиція за № 89118 стали заслугою Наталії Ткачук, української активістки з Мюнхена.
— Ви літали до Києва, щоби агітувати людей підписувати петицію, буквально ходили вулицях і просили людей віддати свої голоси…
— Я вирішила, що в столиці буде більше можливостей зібрати голоси. Була, зокрема, на Мистецькому арсеналі, «стрибала» по Адміністрації Президента.
— Ви організовували збір підписів просто на вулицях Мюнхена, постійно закликали через соціальні медіа, через друзів не залишатися осторонь. Як люди сприймали, коли до них зверталися?
— Дуже багато людей спершу ставилися скептично. Бо є передісторія. Минула петиція, яку подавали 2016 року, назбирала аж… 116 підписів. Річ у тім, що про неї мало хто не знав, навіть я не знала, незважаючи на те, що живу в Німеччина вже 23 роки та п’ять із них інтенсивно займаюся Україною. Зараз люди також думали, що не назбираємо навіть тисячі. Перші два тижні дуже повільно йшло, було лише 5 тис. А потім почали долучатися. Якщо мати віру, то зробити можна все. Коли публікуєш петицію, дають людину, яка опікується нею. Я мала можливість щотижня телефонувати — питатися, як справи, радитися. Я спершу не знала, що можна надсилати факсом, чи на електронну пошту, гадала, що можна лише он-лайн або звичайною поштою. Коли ж сказали, що можна ще й факсом, то дуже багато людей долучилися додатково, насамперед люди похилого віку. Адже не в кожного є Інтернет, не кожен має час сидіти реєструватися, дехто просто не хотів надавати свої дані. Людей відлякувало, що треба було зробити пароль. Справа пішла швидше, коли зробили покрокову інструкцію українською.
— Підписували лише українці?
— Ні, правила цього не вимагають. Не було обмежень, і дуже добре, що вони не вимагають робити це за національною ознакою, інакше ми, мабуть, і не впоралися б. Підписували українці всього світу, а також інші — від китайців до мексиканців; німці, звісно, також.
— Коли стало відомо, що підписи зібрали, у багатьох з’явилося відчуття перемоги. Але що далі?
— Тепер є чотири тижні для підрахунку всіх підписів, які надійшли факсом, на поштову скриньку, те, що ми посилали електронкою, відскановували тощо. Ми знаємо про майже 57 тис. он-лайн звернень і 13 тис, переданих за допомогою Посольства в Берліні в Комітет. Але ми не знаємо про ті, які надсилали з України, Канади, Австралії, Америки, Великої Британії й Ірландії. Після того, усе полічать, напишуть мені листа.
— Необхідна кількість зібрана. Чи автоматично в такому разі петиція потрапляє на розгляд Бундестагу?
— Ні. Навіть близько ні. Вони будуть радитися. Причому, наскільки я зрозуміла, не місяць і не два, і, мабуть, навіть не шість. Для того, щоб збагнути, як «швидко» все відбувається, розповім, як починалося з цією петицією. Я подала її в середині грудня 2018-го, до 85-х роковин Голодомору. На сайті було написано, що моє питання будуть розглядати два тижні. Я зраділа, подумала, що встигнемо ще до кінця року. Надіслала їм підписи, які ми зібрали 2018-го — кількасот у Мюнхені, Берліні. А вийшло так, що вони чотири з половиною місяці розглядали лише текст петиції. Тож не відомо, скільки вони будуть розглядати її по суті. Це може бути й рік. Або, навпаки, швидко. Вони самі не можуть сказати.
— Будемо сподіватися, що питання буде поставлено на розгляд парламенту. Які шанси там?
— Шанси того, що вони визнають Голодомор геноцидом, — майже нульові. Але ми зробили перший крок. І будемо міркувати над новою стратегією. Є кілька планів та ідей. Можливо, просто будемо переробляти саме формулювання та намагатися, щоби вони визнали спершу, що був сам факт Голодомору. Це на першому етапі. А далі, звісно, будемо працювати, й це буде вже також робота дипломатів — «добивати» питання. Ми зробили перший крок, але робота ще буде дуже довгою.
— Як узагалі народилася у вас ця ідея з петицією?
— По-перше, хочу наголосити, що я не одна все це робила. Навіть текст петиції — не мій. Це колективна робота, нас було більше десяти осіб — із Мюнхена, Берліна, Людвіґсфельда. Думали над текстом, кожне слово вивіряли. Я просто до купи все зібрала та відправила в Бундестаг. Багато людей підтримували ідею, але не хотіли «публічності». Потрібна була людина, котра зробить це від свого імені. Я такою стала. Відверто кажучи, в мене спершу була дуже маленька надія, що вони нашу петицію на сайті Бундестагу оприлюднять. Справді, був цей сумнів. Бо мене достатньо багато людей відмовляли, казали, що німці на це не підуть, що це — не в їхніх інтересах, що дуже сильні симпатії до Росії. Казали: забудь. Але якщо про все забути, то нічого не треба робити. Я сказала: спробую! Плакала як від радощів, так і від відчаю. На початках було дуже складно, дуже. Але долучалися такі люди, про існування котрих я навіть не знала. Писали, телефонували. Волонтери потужно допомогли. Наші вояки підписували. Павлу Клімкіну — велика подяка. Після того, як на його сайті з’явилося повідомлення, впродовж кількох годин було 4,5 тис. репостів, стали люди писати. Дуже швидко підтримала Світлана Мельник, дружина Андрія Мельника, посла України в Німеччині. А далі пішло вже: Геннадій Афанасьєв і Володимир Жемчугов (котрих вдалося звільнити з російського полону. — Ред.).
Я коли отримала лист підтримки від Володимира Жемчугова, просто ревіла. Боже, людина, не маючи рук, сіла та підписала. Він розіслав запрошення друзям, повідомив, що сам підписав і закликав усіх зробити те саме. Я второпала тоді, що якщо такі люди нас підтримують, треба просто працювати далі. Чотири тижні майже не спала. Останній місяць займалася винятково петицією, більше нічим. До останньої хвилини було велике хвилювання. Це дуже важко. Але ми впоралися!
Розмовляла Ольга Танасійчук, «Укрінформ»

About Author

Meest-Online

Loading...