Новини для українців всього свту

Thursday, Oct. 22, 2020

Наталія Попова: «Я не з тих фігуристів, кому все дається легко»

Автор:

|

Грудень 11, 2013

|

Рубрика:

Наталія Попова: «Я не з тих фігуристів, кому все дається легко»

Найсильніша фігуристка України в жіночому одиночному катанні Наталія Попова налаштована продемонструвати на зимових Олімпійських іграх-2014 у російському Сочі найкращий прокат своїх програм. 20-річна спортсменка народилася в Сімферополі. Наталі виповнився рік, коли її батьки переїхали до США. Родина жила також у Австралії, а потім — у Канаді. Зараз Попова тренується в США в Галини Змієвської та Віктора Петренка. Вона — триразова чемпіонка України.
— Наталю, як проходила ваша підготовка до олімпійського сезону?
— Улітку я мала проблеми через травму, яку отримала через те, що зламався черевик і пошкодив ахіллесове сухожилля. Це – серйозна річ, наприклад, фінка Кіїра Корпі через подібну травму пропустила цілий сезон. Я з нею розмовляла на цю тему, і вона дала мені чимало добрих порад. Зізнаюся, що психологічно період лікування був для мене нелегким, я навіть запанікувала. Але зараз я радію, що змогла перетерпіти та перебороти ці неприємності.
— Коли ж почали тренуватися в повному обсязі?
— Інтенсивно — лише наприкінці вересня. Зокрема, на льоду проводила по три з половиною години: це — прокат, стрибки, у тому числі 3-3 і лутц. Окремо все виходило нормально, головне – усе це зібрати разом.
— Чим керувалися ви й ваші тренери, залишаючи в олімпійському сезоні стару довільну програму?
— Насправді ми мали намір змінити обидві програми. Але потім вирішили, що оскільки я добре виступила з довільною на чемпіонаті світу й вона є для мене зручна, то краще її залишити й до Олімпіади постійно вдосконалювати. А коротка в мене — нова.
— Коли у ваших програмах з’явиться повний набір потрійних стрибків?
— Я багато працюю над цим і на тренуваннях виконую всі потрійні, але стабільності ще немає. Можливо, мені потрібно більше складних стрибків у другій частині програми — ріттбергер, фліп, як у американки Ешлі Вагнер. Водночас вважаю за свій «плюс» те, що стрибки в мене — досить потужні, ну, і падаю я нечасто.
— А з лутцем як справи?
— Я справляюся з ним на тренуванні, але вводити його до програми – зарано. Наразі це було би надто ризиковано. Можливо, спробуємо це зробити на чемпіонаті світу, який відбудеться вже після Олімпіади, у березні.
— У вас є улюблений стрибок?
— Звісно. Раніше, коли я була молодшою, це був потрійний сальхов, а останнім часом більше подобаються тулупи.
— Наталю, як ви вибираєте музику для ваших програм?
— Цим займається хореограф Ніна Петренко. Вона визначає, яка музика найкраще мені підходить, який образ я можу створити.
— А чим вас приваблює така непроста річ, як «Аранхуеський концерт» у новій короткій програмі?
— У мене справді був певний острах, коли я слухала композицію Хоакіна Родріґо, адже під цю музику виступало багато відомих фігуристів, наприклад, Патрік Чан. Однак потім подумала, що потрібно пізнати нове відчуття, більше розкритися в артистичному плані. Крім того, я ніколи не каталася під іспанську музику. Але ж ви помітили, що в моїй програмі «Аранхуеський концерт» звучить дещо інакше завдяки обробці Едвіна Мартона: повільне фламенко, дуже жіночне, із манерами…
— Які у вас умови для тренувань у США?
— У місті Гакенсаку (штат Нью-Джерзі), де я мешкаю, є чотири невеличкі гокейні ковзанки. Умови – гарні, але дуже холодно, опалення немає, не пам’ятаю, коли у футболці каталася. Коли Джонні Вейр, із яким я також тренуюсь, виходить на лід у своїх «шубах», видно тільки його очі.
— Ви тренуєтесь і з Міхалом Бржезиною. Що корисного берете для себе зі спільних занять із такими відомими фігуристами?
— Мені дуже приємно працювати з обома. Я з таким задоволенням спостерігаю, як катається Джонні! Він – артист, тонко відчуває музику, рухи в нього легкі й, головне, від душі.
— А як би ви визначили свої сильні риси?
— Працелюбна й добрий боєць. Я не з тих людей, кому все легко дається, мені треба багато й наполегливо працювати, щоби досягти результату. Погано лишень, що я – тугодум, інколи до мене доходить, як до жирафа, тому довше виконую тренерські завдання. Але коли захочу щось зробити, то цього бажання вже не втрачаю.
— Із вами займаються фахівці, про роботу з якими українські фігуристи можуть тільки мріяти. Галина Змієвська виховала олімпійських чемпіонів Оксану Баюл і Віктора Петренка, який також є вашим тренером…
— Я їм дуже вдячна. Галина Яківна — найулюбленіший тренер у моєму житті, працює зі мною вже четвертий рік. На тренуваннях вона — досить сувора, але зі мною так і треба. А Віктор – завжди спокійний і врівноважений… Коли він виступав, моя мама була його фанаткою. Пам’ятаю, як мене водили на шоу за його участю в Канаді, де ми тоді жили. А потім я дивилася записи його виступів на чемпіонатах Європи та світу, на Олімпіаді та була ними зачарована. Він є дуже впевнений на льоду, артистичний, уміє грати з публікою, запалювати залу. Як би я хотіла мати такий талант!
— Ви вважаєте себе не достатньо артистичною?
— Правду кажучи, ні. Мені іноді жах як соромно переглядати записи своїх виступів. Для того, щоби зробити своє катання артистичнішим, я дивлюся балетні спектаклі, уважно спостерігаю за рухами балерин, їхніми лініями, пластикою, а потім стараюся перенести це на лід.
— Чи ви дивилися балет Мінкуса «Бадерка», музика з якого звучить у вашій довільній?
— Так, але не в театрі, а на касетах. Я дуже люблю «Лебедине озеро». Мій хрещений батько — директор балету в Сан-Франциско, і коли ми там мешкали рік, то, ясна річ, часто бували в театрі.
— А для вас важливо, щоби під час виступу була повна зала, чи не звертаєте на це уваги?
— Звісно, приємно, коли зала – заповнена, від глядачів іде така позитивна енергія. Але іноді на це не зважаю.
— Наталю, чи ви вже замислювалися, що робитимете після того, як залишите спорт?
— Звісно, адже мені вже 20, час заміж, дітей народжувати. А якщо без жартів, то я нікуди не поспішаю. Не всім долею судилося, як Оксані Баюл, у 16-річному віці досягти олімпійської вершини. Є багато спортсменів, злет яких відбувся в «солідному» віці. Скажімо, Марія Бутирська стала чемпіонкою світу у 27 років. Я якраз із такої когорти, і мої перемоги – ще попереду. Що ж до того, чим займатимуся в житті… Певно що я про це думаю, але плани постійно змінюються. Спочатку було бажання стати спортивним лікарем, закінчити медичний навчальний заклад, як мої батьки, а тепер мені хочеться навчати дітей. Мабуть, я повернуся до цих питань пізніше, зараз у мене – інші завдання.
Розмовляла Людмила Власюк, «Укрінформ»

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply