Новини для українців всього свту

Tuesday, Feb. 18, 2020

Наріман Алієв: «Без державної української мови не буде розвитку кримськотатарської мови»

Автор:

|

Грудень 18, 2019

|

Рубрика:

Наріман Алієв: «Без державної української мови не буде розвитку кримськотатарської мови»
Наріман Алієв

Наріман Алієв, чий дебютний фільм «Додому» зараз іде в прокаті, став головною сенсацією українського кіно останніх років.
— Один відомий кінокритик нещодавно сказав, що режисер — це не художник, а автор, бо робить не до кінця сформоване мистецтво. То кіно — це мистецтво?
— Мистецтво, звісно. Просто воно не належить одній людині. Основне завдання режисера — зробити так, щоб всі члени знімальної групи працювали в одному напрямку для досягнення поставленої мети.
— Набоков казав, що письменник у першому творі повинен звільнитися від себе, від свого життя, щоб потім вирішувати якісь цікавіші завдання в мистецтві. Наскільки ваш фільм ґрунтується на вашому особистому досвіді?
— Я ще з університету керуюся таким принципом: важливо робити те, що розумієш і про що знаєш. Я поки що не такого рівня режисер, котрий може взяти будь-яку тему і зробити її своєю. До такої майстерності потрібно пройти ще довгий шлях… Тому, природно, відштовхуюся від якоїсь особистої рефлексії, особистого болю, особистого досвіду. Я не намагався зробити цей фільм автобіографічним, а використовував якісь окремі риси людей, котрих знаю особисто, передавав їх своїм персонажам і створював ситуації, щоб сказати те, що хотів. Якоїсь адаптації реальної історії, яку я пережив, у сценарії не було. Вважаю, що режисер знімає один фільм все життя, просто щоразу висвітлює різні грані. Фільми — це відображення режисера, його комплексів, страхів і пристрастей.
— У фільмі є сцена, коли герої намагаються перетнути український блокпост на кримському кордоні і стикаються з садистично-бюрократичними проблемами з боку прикордонників. Чи був прототип у цій історії?
— Був. У нас спершу було багато сценарних чернеток, і цинкової труни там не було, хоча сама історія вже існувала. І тут я прочитав маленьку замітку в газеті: один кримський татарин, чий син загинув на Донбасі, привіз ховати його до Криму. Він відмовився від цинкової труни, був великий скандал, але його таки пропустили. Не всі розуміють, в чому проблема з цинковою труною: це така сталева величезна махина, заварена з усіх боків, цільна, а за мусульманськими законами ховають не в трунах, а закутують.
— Наскільки важливо в житті дотримуватися якихось кордонів і традиції?
— Щоб збудувати нову Україну, сучасну і вільну, потрібно зрозуміти її витоки, її коріння. Хто ми такі? Чому живемо на цій території? Є основа — той культурний, традиційний базис, що існував тут завжди. І намагатися перекреслити його — шлях у нікуди. Я прийшов вчитися режисурі в 16 років — це не той вік, який сприяє оригінальному творенню. Це вік, у якому все заперечуєш. Хочеться зробити щось надприродне. І тут така пастка: багато речей, які ти вигадуєш, вже існують, і ти просто винаходиш велосипед. Мені майстер завжди казав: «Знімай те, що знаєш», а я тягнувся до якихось екзотичних сюжетів. І тільки коли почав знімати Крим, своїх родичів, будинок, раптом побачив якусь красу в усьому, навіть у сміттєвому баку на околиці району. У такі моменти з’являється почуття естетики. Поки ти не зрозумієш себе і не приймеш себе, не зможеш рухатися далі. Щоб порушити кордон, потрібно спершу збагнути, де він проходить. Дуже часто ми боремося з фантомами, вітряними млинами, створюємо собі якісь ситуації, які можна обійти у два кроки. Для мене коріння важливе. Моє виховання, традиції, історія моїх предків — те, що мене сформувало. Я не намагаюся від цього втекти. Вільне суспільство — це не руйнування кордонів, а прийняття іншості один одного, незважаючи ні на що.
— А як ви почуваєтесь у контексті української традиції та культури?
— Я, безумовно, підтримую розвиток української мови. У будь-якій публічній площині розмовляю зараз українською. Мені доводиться докладати певних зусиль, але вважаю це важливим. Мова — це найважливіший елемент ідентифікації і свободи. Я кримський татарин, котрий виріс у російськомовному середовищі в країні під назвою Україна. Величезний дисонанс у всьому. Але я чудово розумію, що без вільної та сильної України не буде розвивається нація кримських татар. Без державної української мови не буде розвитку кримськотатарської мови. Це взаємопов’язано.
— Є політичне розуміння нації…
— Чого нам завжди бракувало — це об’єднавчої ідеї. Багато про неї говорять, але ніхто нічого не пропонує. Українське суспільство завжди об’єднується проти чогось, а не навколо якоїсь ідеї, і це дуже важливий нюанс. Дуже складно знайти щось, за що всі готові боротися. Коли знайдемо, тоді Україна стане повноцінною суверенною державою.
— Хто на вас вплинув — історичні діячі, філософи, письменники?
— На людину впливає все, з чим вона стикається. Щось імпонує більше, щось менше, але впливає все. Якщо говорити про кіно, є два режисери, які для мене дуже важливі — Жан-Люк Ґодар і Вуді Аллен. Захоплююся ними не лише як професіоналами, але й як особистостями. Вони завжди робили те, що хотіли робити. Це прекрасно — робити те, що хочеш, і так, як хочеш. І річ не тільки в тому, що хтось не дає. Іноді ти як автор робиш не те, що хочеш, а те, що вмієш, просто тому, що не можеш зробити, як хочеться. А ці двоє завжди робили в кіно, що хотіли — і це викликає повагу. Якщо говорити про літературу, я перечитав всю так звану «підліткову» літературу — Селінджера, Керуака, Бротіґана, Кафку, Бродського…
— Не зовсім підліткова література…
— Все одно люди за 50 не відкривають для себе Кафку. Не скажу, що я глибокий знавець літератури, але якась база, звісно, є. Кафка мене дуже вразив — таке підліткове відчуття непотрібності себе у світі і світу в собі, такий опір світу, системі, яку ти не розумієш. Якісь нерозділені почуття в найбільш широкому сенсі. Тут дуже важлива рефлексія, вміння опрацьовувати світ у собі і розуміти себе. Якщо говорити про філософію, мені дуже сподобався К’єркеґор. Він простий і зрозумілий, а це дуже важливо. Якщо брати Канта, наприклад, його складно зрозуміти.
— Мені здається, що з такою широтою поглядів, із інтелектуальним багажем — шлях до художника відкритий…
— Ну, це я зараз викаблучувався трошки. На мене ще дуже сильно вплинули американські ситкоми, наприклад. Серіал «Друзі» — це ж хрестоматія людських взаємин, у якій ти можеш побачити практично будь-яку свою життєву ситуацію. Це, в певному сенсі, виховання тебе в практичному плані. Тому що там дуже прості життєві ситуації. Є ще якісь абсурдні речі, які я беру собі на замітку, наприклад, гороскопи — я не прошу вірити, ні, — але беру на замітку. Свого часу гороскопи допомогли мені набути певності.
— Ви Стрілець?
— Атож, Стрілець. Важливо знайти позитивні, життєствердні гороскопи. Вони допомагають налаштуватися позитивно. А іноді, якщо гороскоп не дуже, це допомагає зосередитися. Це абсолютно внутрішні речі якісь, що дозволяють тобі або розслабитися, або напружитися. Різні люди в різному це можуть знаходити. Я знаходив це в гороскопах. Просто не потрібно нічого вивищувати до абсолюту, а все приймати з певною часткою іронії.
— Я б іще хотів запитати про труднощі, які ви подолали на шляху до свого фільму. Можете розповісти?
— Головна дозволила мені у 18 років переглянути своє ставлення до життя — це втрата рідного брата. Він розбився в автокатастрофі. Це був саме той період, коли я лише пів року був у Києві, було відчуття якоїсь особистої божественності, і раптом тебе різко спускають із неба на землю і гарненько об цю землю вдаряють. Тебе змушують переосмислити те, що відбувається. Трішки закритися, трішки відкритися — у мене різні етапи бували в житті. Але, гадаю, що в цей період я почав дорослішати.
Розмовляв Микита Григоров, Zaxid.net

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply