Новини для українців всього свту

Monday, Jul. 22, 2019

Мирослав Симчич: «Скільки встиг — стільки вбив»

Автор:

|

Листопад 07, 2013

|

Рубрика:

Мирослав Симчич: «Скільки встиг — стільки вбив»

Мирослав Симчич — один з останніх командирів УПА, від яких ми ще можемо почути історію українського визвольного руху ХХ ст. Сотнику виповнилося 90 років, п’ять із них він провів в УПА, а 33 — у радянських таборах.

Скільки вже могли бути рабами?
— Як ви стали членом ОУН?
— ОУН була законспірованою організацією — усі про неї чули, але ніхто не знав, хто до неї входив. Мій друг, із яким ми разом ходили до школи, підійшов до мене порозмовляти, коли мені було 18 років (це було 1941-го), і ми домовилися, що я вступаю в Юнацьку ОУН. До початку своєї активної боротьби я був підготовлений ще з малих років. Одним із найважливіших чинників формування моєї особистості було знання нашої історії, яку я вивчав в українській школі з третього класу.
— Як проходили вишколи в молодіжці?
— Розповідали українську історію, давали читати літературу, ми робили різноманітні стрілецькі вправи.
— Коли ви вирішили перейти в підпілля?
— Коли в Карпатах восени 1943 року створили перший відділ Української народної самооборони. Тоді я ще вчився в Коломийському архітектурному технікумі. Однак вирішив перейти в підпілля та боротися відкрито. Нашим ворогом тоді була німецька влада. Треба було воювати за Українську державу. Скільки вже могли бути рабами?
— Чи траплялися вояки УПА з інших реґіонів України?
— В УПА були не тільки українці, а навіть народи з кавказьких республік. Воювали й євреї, яких наші вивели з ґетто або котрі самі прийшли. Хто хотів боротися проти більшовизму та нацизму — того й приймали.
— Які були міжнаціональні стосунки в УПА?
— Досить дружні. Якоїсь різниці між національностями не було.
— Чи підтримувало Армію місцеве населення?
— Місцеве населення створило УПА. Якби не його підтримка, то нас і не було би. Місцеве населення нас годувало, давало нам одяг і розвідку. Усе, що ми мали, було від пересічних українців. Без народної допомоги УПА не могла би протриматись і півроку, а ми воювали більш ніж десять.
— Як позначилася ваша боротьба на долі рідних?
— Уся наша господарка була знищена. У мене тата не було — був вітчим. Його вивезли в Росію. А мама поміж людей переховувалась аж до 1956-го, коли Хрущов оголосив амністію.

Було й так, що по два-три дні нічого не їли
— Зараз часто намагаються прив’язати термін «фашизм» до будь-якого прояву націоналізму, а то й опозиції. Чи використовували цей метод у часи УПА?
— Фашистами нас обзивали відтоді, відколи почався наш рух. Це — не нове діло. Відколи існує Росія, відтоді будь-який прояв свободи серед українців розцінюється нашим східним сусідом як «злочин», «фашизм» або приклеюють ще якийсь ярлик.
— Чи були інші методи пропаганди?
— Основний їхній метод — зобразити нас у народі вбивцями, чого з нашого боку не було. Радянські провокаційні групи від нашого імені вбивали пересічних українців. Наприклад, в Івано-Франківській області було організовано 36 провокативних груп. Вони ходили по селах перевдягнуті в нашу форму, розмовляли українською мовою, грабували господарства, ґвалтували жінок, убивали людей і коїли інші безчинства. Насамперед цього зазнавали авторитетні люди серед громади. Усе це було для того, щоби люди почали говорити: «Ось диви, що бандерівці творять».
— Чи людям важко було їх відрізнити від вас?
— Важко, бо радянська влада використовувала «стрибків», яких формували з місцевого населення. У них навіть акцент був гуцульський.
— Якими були будні в УПА?
— Коли не було боїв, ми займалися вишколом, упорядковували зброю, приводили себе в порядок, мали політзаняття, вивчення літератури. Якогось такого «балаганства» не було жодного дня. Кожен день був використаний.
— Чи відзначали релігійні свята?
— У нас були капелани. У лісі ми проводили свята так само, як люди по селах. Тільки служба Божа була не в церкві, а на галявині.
— Як переживали зиму?
— Коли холод і голод, то дуже важко. Були випадки, коли доводилося спати в снігу під смерекою. Було й так, що по два-три дні нічого не їли, бо не було можливості, коли робилися загальні облави. Усе постачання надходило від населення. Коли заблоковували доступ до села, то ми голодували й мерзли.
— Яке було серед вояків ставлення до Бандери та Шухевича?
— Ми прихильно ставилися до нашого керівництва. Воно спиралося на нас, а ми — на нього.

За все в цьому житті треба боротися
— Після арешту 1948-го вас засудили до 25 років позбавлення волі. Як жили в таборі?
— Робота в концтаборі була шість днів на тиждень. У вихідний ми йшли до лісу й на плечах носили дрова до нашого бараку. Коли ввечері поверталися з роботи, то також старалися взяти зі собою кілька палок, аби затопити піч. Поки ми весь день працювали, то вода на вечір уже замерзала, а треба було помитись і чогось гарячого випити. Я мав на добу 200 г хліба і 9 г цукру. У концтаборі було багато національностей — навіть англійці й американці. У нас зі всіма політичними в’язнями інших країн були братерські контакти. Усі були за одного, й один — за всіх.
— 1978 року у вас була можливість вийти на волю взамін на покаяння. Чому не пішли на цю угоду?
— Написати покаяння — означає плювати на свій народ, на історію. Я почувався українцем і відповідальним за свою справу. У Декалозі українського націоналіста написано: «Здобудеш Українську державу або загинеш у боротьбі за неї». Питання стояло так: або витримати до кінця, або вмерти. Хто мав у собі силу, той витримував до кінця. Із Божою допомогою я належав до тих людей.
— 1985-го ви вийшли з концтабору. Як адаптувалися до умов Радянського Союзу?
— Оселився в Запоріжжі. Коли виходив із концтабору, мені дали документ, де було написано, що забороняється в’їзд до Західної України, Прибалтики та Калінінградської області. У західні області мені не дозволялося навіть ногою ступати. Запоріжжя я вибрав, бо це було індустріальне місто — вважав, що тут буде легше знайти роботу. Але, враховуючи те, що я не був прописаний, на роботу мене не брали, а міліція не хотіла прописувати, бо я не працював. Так я проходив так два місяці. Увесь цей час спав на вокзалі, на холодній плитці. Аж раптом мене в трамваї зачепив один чоловік і запитав, чи потрібна мені робота. Я ходив у концтабірній формі. Мабуть, він також колись сидів, тому й вирішив допомогти. Сказав, щоби я пішов у міську комісію, що займається пропискою та випискою. Я розказав цим держимордам свою історію, і вони відправили мене в міліцію, яка мене врешті прописала.
— Куди пішли на роботу?
— Із моєю біографією не хотіли нікуди брати. Тоді я пішов туди, де ніхто не хотів працювати, — на ремонт металургійних печей заводу «Запоріжсталь». Коли зупиняли піч на ремонт, то стіни від температури були аж білі. Адже під час роботи в печі була температура 3 тис. градусів за Цельсієм і стіни її не витримували. Нашим завданням було залізти всередину та ремонтувати стіни. На ремонті печей працювало три зміни по п’ять хвилин. Дихати всередині було нічим — усе в грудях горіло. Тут я пропрацював півтора року. Згодом зустрів товариша, який звільнився з концтабору на два роки раніше та вже працював слюсарем на цьому ж заводі. Він запропонував мені піти до нього на роботу токарем, і я погодився.
— Як ставилися до вас співробітники?
— Доки не дізналися добре, хто я є, то ставились із підозрінням. Я працював токарем у гаражі. Майже кожен водій, крім державної машини, мав і свою. Вони приходили до мене з проханнями зробити певні деталі до їхніх машин. Мій попередник за роботу брав три рублі або півлітра горілки. Коли ж я прийшов, то нічого не брав із тих водіїв. Потім я залишався точити їм деталі й після свого робочого дня. Для водіїв це було доволі дивно, що я не брав із них гроші. Тож вони почали думати, що я — свідок Єгови. Через якийсь час у обласній газеті на всю шпальту з’явилась стаття про мене. У найкращих методах радянської пропаганди мене зобразили «фашистом», «убивцею» й не тільки. Газета вийшла в п’ятницю. Я ж на ті вихідні поїхав за місто на город (дачу), тож не знав про цю статтю. Коли в понеділок прийшов у цех, то побачив, що водії біжать до мене й кричать: «Дед, ты почему коммунистов всех не убил? Смотри, сколько их еще осталось!» Я кажу: «Хлопці, заспокойтесь! Скільки встиг — стільки вбив». Після цієї публікації мої співробітники почали ставитися до мене, як до рідного батька: з усякими домашніми незгодами приходили по пораду. Я вже навіть не радий був, але кожного треба було вислухати — не міг відштовхнути людей. Мені й говорили: «Дед, что тебе надо, ты говори — все поможем».
— Чи не викликає у вас сьогоднішня Україна розчарування?
— У цьому питанні звучить і відповідь. Більшовики настільки знищили нашу інтелігенцію, що коли постала незалежність, то не було кадрів, щоб охопити всі державні установи й будувати ту Україну, за яку ми боролися. Ця більшовицька номенклатура грабує та продає Україну й по сьогодні.
— В Україні підростає нове покоління — ровесників незалежності. Що би ви побажали цим людям?
— На них — найбільша надія. Тих старих, що виховані комунізмом, — не перевиховаєш. Душі цих молодих людей не зіпсуті комсомолом і компартією. Але ми повинні розуміти, що ніхто нам у цьому житті просто так нічого не дасть. Не треба думати, що все втрясеться й усе якось воно буде, — за все в цьому житті треба боротися.
Розмовляв Михайло Галущак, УП

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...